Не дали себе «взути»: як мандрівникам з Тернополя вдалося босоніж дійти до Харкова

Через сто днів подорожі, здолавши 2080 кілометрів, Іван Онисько та Юрій Регліс таки дісталися Харкова.

 

Як «УМ» уже повідомляла, родзинкою туру став той факт, що хлопці вирушили з Ужгорода у повну невідомість босоніж, прихопивши тільки зубну пасту з щітками та крем від грибка.

 

Додатковим одягом та харчами екстремали розживалися завдяки добрим людям, бо грошей у дорогу не брали.

 

«Я б це назвав не перевіркою, не випробуванням, а, швидше, знайомством із собою, — каже Іван. —  Тільки, можливо, глибше, ніж там, в іншому форматі, можливо, з іншого боку, але це, в першу чергу, знайомство з собою».

 

Оскільки мандрівники активно вели в соціальних мережах свій блог PROSTOBOSO, про їхній прихід у те чи інше місто заздалегідь дізнавалися місцеві жителі. Вони нерідко пропонували їм свою допомогу і навіть приєднувалися тимчасово до босоногої ходи «за компанію».

 

На Харківщині першими запросили хлопців у свій дім Тетяна та Андрій Пушкарьови з селища Пісочин. «Ми одразу стали спілкуватися, без будь-яких умовностей, ніби ми знайомі давно, — розповіла жінка. — На перший погляд може здатися, що вони надто прості, бо просто вдягнуті й аналогічним чином себе поводять. Насправді ж хлопці досить розумні, освічені й дуже цікаві люди».

 

Андрій, у свою чергу, захопився концептуальними мандрами ще більше й кілька днів долав поруч битий шлях без кросівок. «Я проявив слобожанську солідарність, — сказав він. — Одного дня пройшли босоніж три кілометри. Тепер знаю, як це воно по бетону, по асфальту, по гравію, по піску, по листю. Це для мене новий цікавий досвід».  

 

У Харкові «офіційний» прийом тернопільцям влаштували у Літературному музеї.

 

Якраз цього дня туди прибули регіональні земляки мандрівників  Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, але письменники не погодилися влаштувати для харків’ян спільну «галицьку» зустріч. Мовляв, ці двоє відчайдухів заслуговують окремих лаврів.

 

Метри мали рацію. «Поспілкуватися з нами прийшло багато кльових людей, — написав на сайті Іван. — Усі вже знали про нашу затію. То ж ми розповідали більше таких речей, про які не згадувалося в блозі. А ще показали вміст наших торб, обіймалися, фоткалися, пили чай».

 

На ночівлю їх запросила чергова харківська родина. Пригощали гостей смаженою картоплею і відваром  імбиру. Найбільше хлопці боялися, що їхній компаньйон — собака Боса — не вживеться з котом господарів Матвієм. Проте котисько виявився настільки гігантським, що «гостя» визнала його перевагу ще з порогу. 

 

У Харкові хлопці знайшли собі чимало «екскурсоводів», які залюбки показали їм місто. У результаті вони непомітно для самих себе «накрутили» незапланований 2001-й кілометр.

 

Утім особливе враження у них залишили, як завжди, ті місця, що емоційно можуть сприйматися лише людиною босою у широкому значенні цього слова.

 

«Єдине місце в Харкові, де ми бачили чергу, була монастирська випічка (біля Покровського монастиря. — Авт.), — написали вони у «Фейсбуцi». —  Ми тут проходили вчора після пам’ятника Сковороді, й там було кілька десятків спокушених монастирськими ароматами харків’ян. Сьогодні в чергу потрапили і ми. Сергій захотів пригостити босих. Аромати булочок звабили і нашого чотирилапого мандрівника. Боса нічого не говорить. Вона, як і ми, жодного разу не казала: «Дайте мені їсти, будь ласка!». Та її очі роблять усю справу. Собака підходила то до одних людей, то до інших, зводила на них свій благальний погляд і раз по раз в її щелепи потрапляли шматочки дійсно смачних харківських кулінарних витворів. Дай боже здоров’ячка всім монашкам і монахам, які так смачно печуть. Швидше за все, вони це роблять iз молитвою в серці». 

 

Добросердечність мандрівників підкуповувала людей скрізь, куди б вони не приходили. «У сотень людей у десяти областях з’являлося бажання нам допомогти і підтримати, — каже Іван. — Приємно, що це були саме українці. Мені від цього усвідомлення чомусь дуже приємно. Хоча й зовсім не дивно. Адже ми подорожуємо в Україні. Коли я подорожував в інших країнах, то знав, що там повно класних людей. А от щодо українців можна було тільки здогадуватися».    

 

Послужний список цих двох мандрівників справді вражаючий.

 

Іван побував у 28 країнах на трьох континентах, дістався автостопом до Китаю без копійки в кишені.

 

А Юрко об’їхав Європу  з п’ятнадцятьма євро, а під час наступної подорожі трохи менше, ніж за місяць добрався з Ужгорода до океану. Всеукраїнський «тур» хлопців теж завершився, але у мріях вони знову в дорозі.

 

Кажуть, що, потрапивши до парної лазні, довго розмірковували над своїми новими планами. На думку їм спали Китай або Південна Америка.