Наприкінці минулого тижня було заявлено про те, що Україна подасть до міжнародного суду новий позов проти Російської Федерації, який стосується порушення Конвенції ООН про морське право. Позов цей «фактично є всеосяжним, оскільки вміщує в собі такі фундаментальні питання, як використання морського простору, порушення екологічної безпеки, зазіхання на об’єкти культурної спадщини. Це дуже масштабний позов», — коментує міністр закордонних справ Павло Клімкін.
МЗС також додає: «Україна прагне припинення Російською Федерацією порушень положень Конвенції, а також захисту своїх прав у Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці, включаючи права України на природні ресурси континентального шельфу Криму, які належать українському народу». Наша держава просить зобов’язати РФ припинити загарбницьку політику в українській акваторії та відшкодувати їй завдані збитки. Вимоги України є цілком справедливими та законними, й не зрозуміло тільки одне: чому окремий «морський» позов було подано лише зараз, на третьому році анексії Криму?
Спроба номер?...
Українська влада цілком заслуговує на докори у зволіканні та затягуванні процесу оскарження дій Росії, але, об’єктивності заради, слід зазначити, що звинувачувати її у повній бездіяльності було б усе ж несправедливо. Першу заяву «Україна проти Росії» Європейський суд із прав людини взяв до розгляду в березні 2014 року. Згідно з інформацією прес-служби ЄСПЛ, у зверненні йдеться про події, що передували анексії Криму Росією.
Друге клопотання надійшло в червні 2014-го і стосувалося викрадення трьох груп дітей у Східній Україні і їх тимчасове перевезення на територію Росії. Третю справу було відкрито після спільного подання Міністерства юстиції та Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ). Її порушили відповідно до Правила 39 Регламенту Європейського суду заяви в інтересах сина Мустафи Джемілєва Хайсера.
Після цього в 2015 році було подано дві нові заяви про нові порушення прав людини в Криму і на Донбасі, що сталися вже після подання попередніх. Отже, разом, було подано п’ять клопотань.
Але, окрім заяв, поданих урядом, на сьогодні на розгляді у Європейському суді з прав людини перебуває понад 500 індивідуальних скарг. Це скарги як на дії Росії, так і на дії України, пов’язані з конфліктом на Донбасі та анексією Криму. Як повідомляє прес-служба суду, найбільше скарг — близько 200 — це скарги на незаконне позбавлення волі, різні форми жорстокого поводження, в основному щодо осіб, які брали участь у бойових діях. Ще близько 180 клопотань стосується знищення майна «та інших наслідків військових дій на сході України».
В окрему категорію можна виділити справу «Надія Савченко проти Росії». Заяву подала українська льотчиця, яка потрапила в полон у червні 2014 року і була обвинувачена російським правосуддям у тяжких злочинах. Українська Гельсінська спілка з прав людини також звернулася до Європейського суду з прав людини з приводу «причетності Росії до викрадення і катування заручників бойовиками в Слов’янську Донецької області».
Російська хитрість та європейська уповільненість
Минулого року, згідно з повідомленням прес-служби Європейського суду з прав людини, Росія попросила відтермінувати розгляд заяв «Україна проти Росії». Європейська Феміда погодилася, а російський Конституційний суд тим часом ухвалив постанову, в якій вказав, що «Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод і побудована на її положеннях практика Європейського суду з прав людини не скасовують принцип пріоритету Конституції Російської Федерації». Іншими словами, Росія попередила, що може відмовитися від виконання рішень ЄСПЛ у разі, якщо вони, на її думку, суперечитимуть Конституції РФ.
Що ж стосується п’яти українських клопотань, то, як говорить урядовий уповноважений з питань Європейського суду з прав людини Іван Ліщина, певний рух є лише щодо двох із них — щодо «кримської» та «дитячої» справ. Відносно першої Ліщина коментує ситуацію так: «Розгляд уже відбувається. Але це дуже складна справа, в якій одна зі сторін узагалі намагається довести, що вона не повинна бути стороною у справі. Тобто тут постає питання юрисдикції, тобто чи може суд узагалі розглядати цю справу. Це питання наразі і вирішується. Напевно, в наступному році відбудеться засідання ЄСПЛ щодо юрисдикції цієї справи».
В інтерв’ю «Громадському радіо» експерт також додає: «Напевно, рішення щодо юрисдикції цієї справи про Крим відкриє шлюзи для інших подібних справ. Якщо рішення буде на користь України, то ще раз доводити те саме в аналогічних справах не доведеться. Натомість справа щодо вивезення дітей, на жаль, дуже вузька, вона стосується конкретної історії, це самий початок війни. Тут не йтиметься про Іловайськ чи Дебальцеве, коли російська агресія набувала більш прямих форм. Тому це рішення щодо юрисдикції не полегшить нам розгляд наступних справ по Донбасу».
Тим часом Аркадій Бущенко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, говорить про те, що розгляд у суді такого роду справ може «тривати роками. Тим паче, що уряд об’єднав справи щодо анексії Криму і щодо подій на Донбасі. Це також може затягти процес», — відзначає він у коментарі ВВС Україна. І нагадує, що розгляд справи «Кіпр проти Туреччини» про виплату компенсацій тривав близько 40 років.
А Грузія лише у липні 2014 року дочекалася рішення ЄСПЛ у справі проти Росії. Скарга була подана у березні 2007-го, сам процес розпочався у 2012 році. Тбілісі звинувачував Росію у незаконних арештах та масовій депортації під час антигрузинської кампанії 2006-2007 років. ЄСПЛ ухвалив рішення на користь Грузії. Протягом року, тобто до початку липня 2015 року, Тбілісі та Москва мали домовитися про виплату компенсації Грузії або про мирову угоду, проте цього не сталося. Тепер Грузія вимагає від Росії через ЄСПЛ 70 млн. євро.
Дійти до Гааги
Що ж, є речі, які не залежать від бажань України, і є такі, на котрі вона цілком може вплинути. Може, але не хоче. Тож коли міністр юстиції Павло Петренко заявляє, що Україна звертатиметься (окрім ЄСПЛ) ще й до Гаазького трибуналу, слід розуміти, що реальні механізми такого звернення на сьогодні відсутні.
Із 2002 року рішення щодо військових злочинів виносить Міжнародний кримінальний суд, заснований на основі Римського статуту 1998 року. Проте річ у тім, що низка країн, а серед них і Росія, не підписали договір про його визнання. Крім цього, Російська Федерація досі не ратифікувала підписаний нею в 2000 році Римський статут. Щодо України, то вона підписала договір, але не ратифікувала Статут. Але юрисдикцію Міжнародного кримінального суду Україна визнає.
Одностайності всередині української керівної верхівки щодо ратифікації Римського статуту, на жаль, немає. РНБО виступає проти ратифікації, вважаючи, що це слід робити або синхронно з Росією, або ж не робити зовсім. Логіка тут така: у 2008-му Грузія ратифікувала Римський статут, а Росія – ні. Грузія, таким чином, добровільно стала фігурантом можливих судових процесів, які не забарилися. Адже і до цього часу Міжнародний суд у Гаазі приймає позови від громадян, котрі отримали громадянство у Південній Осетії і претендують на відшкодування збитків від дій грузинської влади.
Ситуація парадоксальна, але це факт: саме Росія, яка напала на Грузію, виступає її обвинувачем. Подати зустрічні позови Грузія не може, ініціювати розслідування скоєних Росією злочинів не може також, адже Росія не є підписантом Римського статуту. Відтак частині українських чиновників не хочеться, аби подібна історія повторювалась.
Проте існує також і альтернативна точка зору. Вона полягає в тому, що, по-перше, підписуючи Угоду про асоціацію з ЄС, ми взяли на себе зобов’язання, зокрема й щодо ратифікації Римського статуту. Крім того (і це вже по-друге), важливо створити механізм, який дозволить переслідувати російських злочинців. Враховуючи «специфіку» цієї держави, така можливість стане у нагоді ще не раз.
Хай там як, а риску під цією дискусією підвела Верховна Рада, яка ухвалила заяву до Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо визнання його юрисдикції. Де-факто це означає, що Україна дозволяє МКС виступати у ролі третейського судді, визнає правомочність його ухвал тощо.
Ця новація, щоправда, ще ніяк не відображена в Конституції України, і довкола цього моменту розгортається окрема дискусія, заглиблюватися в яку ми, втім, зараз не станемо.
Висновки
Отже, що ми маємо на сьогоднішній день? Активізацію міністра Петренка і лише п’ять справ проти Росії в бекграунді. Маємо усвідомлення того, що розгляд цих справ може тривати роками, якщо не десятиліттями. Маємо низьку активність усіх гілок влади, котрі починають зображувати діяльність лише в моменти політичного загострення, як-от, наприклад, цієї осені, коли очікується новий виток розмов на тему дострокових виборів.
«Чого вартий лише той факт, що ми досі не виставили рахунку РФ за величезні економічні та соціально-економічні збитки, спричинені її авантюрою на Донбасі. Це неприпустимо. Не можна опускатися до рівня таких країн, як Бурунді чи держав Південної Африки. Якщо Україна сама себе не захищатиме в міжнародних інстанціях, за нас цього ніхто не зробить», — вважає політолог Віктор Небоженко, додаючи, що Україна на міжнародній арені зараз поводиться недостатньо агресивно, відстоюючи власні інтереси.
Нарешті, ми маємо також і цілком умотивовану підозру щодо того, що влада просто не хоче вести відкриту юридичну війну проти Росії. Так було й у тому випадку, коли Україна неприпустимо довго зволікала із власними санкціями, очікуючи на їх введення з боку Євросоюзу. Якщо припущення щодо небажання вплутуватися у відрите судове протистояння справедливе, то це означає, що особисті чи бізнесові контакти очільників України зі своїми російськими партнерами для перших є дорожчими за інтереси країни. Виходячи з цього, слід робити певні висновки. І висновки, на жаль, невтішні.
