«Делікатна наполегливість ракової пухлини»

«Хаосом» маркували правління Ющенка «особи з організованого доброчинного угрупування, яке зайняло урядові будівлі» на чолі з Януковичем. М.Рябчук раніше аналізував специфіку Ющенкового правління у книжці «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» (К.: К.І.С., 2009), тож у наступному дослі­дженні подає лише побіжні інтегральні оцінки, як-от: «Не так демократія, як вимушений, мимовільний плюралізм».

 

У контексті «хаосу», як вимушеного плюралізму, «стабілізація» виглядає на звичайне зачищення ринку, усунення конкурентів. Дарма, що конкурентами є політики і на цьому ринку правила комунікації дещо відрізняються від бізнесових. Політика і Янукович — речі мало сумісні; не просто так його президентська кампанія просувалася під гаслом «господарник». Соня Кошкіна подає цікаве свідчення О.Лавриновича (міністр юстиції за Януковича): «Влітку 2012 року вся державна машина почала перебудовуватися в одну велику корпорацію» (Майдан. Нерозказана історія. — К.: Брайт Стар Паблішінґ, 2015; рецензія в «УМ» від 24.02.2016).

 

Микола Рябчук не занурюється в неполітичну природу режиму Януковича, проте точно визначає її інструментарій: «Місцева версія праґматизму — мета виправдовує засоби — звичайнісінькі шахраї». Але сягнувши державних висот, ця зграя мусила — бодай, задля режиму самозбереження — вивчити декілька уроків політології. Уроки Кучми, творця шантажистської держави, вони вивчили на п’ятірку з плюсом — тобто, переплюнули й лишили далеко позаду вчителя. Можливо, другий український президент — так само, як свого часу Лєнін, — жахнувся свого Голема, та було пізно. Навкруги уже було «завзяття «донецьких», яким забиває памороки запах необмеженої влади і ресурсів. І підбадьорливі вигуки з Москви».

 

На Москву януковичі й взорували. А там у цей саме час відбувався процес, який багаторічній радник двох російських президентів Ґлєб Павловскій по виході в політичний тираж назвав «режимом деполитизации» (Московский комсомолец, 29.03.2016). Янукович одразу внюшив це, але зробив не ту ставку: деполітизація по-ґебістськи та по-рекетирськи відрізняються концептуально. Він не був готовий до застосування «стратегії «керованого хаосу», що передбачає безліч різних цікавих речей — від створення псевдо-«націоналістичних» організацій та «екстремістських» груп до підривання пам’ятників і навіть будинків». Ну, так, були у нас «васильківські терористи» та ще якась подібна дрібнота. Але до проникнення у суть ґебістських спецоперацій заважала «ідеологія малоросійського совка і практика містечкового рекету». 

 

Варто погодитися з М.Рябчуком, що між Януковичем та Путіним утворилися «клієнт-патронські взаємини». Кремлівський правитель дав йому карт-бланш, і внаслідок «в Україні вони можуть все, тому що почуваються абсолютними власниками цієї нещасної країни, її писаних і неписаних законів та її затурканих посполитих підданих. Система залишилася кондово совєтською. І те, що її володарі та вся їхня челядь ходять на догоду ліберальному Заходові на двох ногах, зовсім не означає, що це їхня природна поза». Але «господарникові» Януковичу було важко збагнути, що «на политику там смотрят как на спецоперацию» (Ґ.Павловскій).

 

М.Рябчук пише: «Авторитарні правителі та їхні спецслужби використовують не так насильство, як страх, роз’єднаність і безпомічність своїх жертв. Їхнє завдання — зламати волю, добитись покірливості». Це і є «стабільність». Д.Корчинський питому українську стабільність визначає, як «унеможливити де б то не було концентрацію волі» (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016).

 

Як це відбувається? На рівні Верховної Ради, свідчить М.Рябчук, так: схвалення провокативних законів, які «спокушають опозиціонерів дрібними поступками, по-мефістофельськи блефуючи й шантажуючи. Дрібним бісам не надто потрібні їхні грішні тіла, себто голоси; їм ідеться про душі, себто леґітимізацію беззаконня руками опозиціонерів».

 

Найкращим прикладом є «опереткова «заборона» компартії, що була чи не найблискучішим фокусом у цьому спектаклі». Відтак, «вибіркове застосування законів, маніпулювання судами та іншими державними органами, іґнорування конституційних та інших правових норм і приписів — чи не єдина галузь, де пацани з Донбасу виявилися справді послідовними, винахідливими і навіть, по-своєму, «професійними».

 

Ну так — «гра з правилами, а не за правилами є характерною рисою всіх українських «еліт»... Політика «моментократії». А що ж так званий «народ»? «За Януковича проголосувало 12 мільйонів виборців — четвертина населення, третина усіх дорослих, і майже половина тих, хто прийшов на вибори...

 

Совковість на наших теренах, схоже, перетворилася на генетичну хворобу... Неможливо поліпшити якість еліт, не поліпшивши якості самого суспільства... Ми всі справедливо покарані за громадянську пасивність та опортунізм... Нарікати на дії Януковича — все одно, що критикувати «не той» напрям вітру чи, скажімо, обурюватися діями тигра, який харчується антилопами, а не зеленою травичкою».

 

Усе так, але прислухаймось до Корчинського: «Маси якщо за що-небудь і борються, то лише за неучасть». Рябчук так само без ілюзій дивиться на народ, «заражений духом халтури й корупції». Усі українські поразки він пов’язує з масовою політичною пасивністю — навіть поразку у визвольних змаганнях 1917–1920-х років («тисячі українських селян проголосували тоді, можна сказати, ногами — проти всіх»). Тож, на момент написання книжки М.Рябчук бачив лише песимістичний сценарій: «Російська «керована демократія» буде побудована в Україні уже в найближчі місяці...

 

«Стабільність» досягне цвинтарних меж... Досвідчені політичні паразити ще не раз з’являться в інших блоках та коаліціях, аж поки не стануть жертвою якогось ефективного глистогінного засобу у вигляді справді демократичної революції... Шанси, однак, поки що невеликі — принаймні в най­ближче десятиліття». 

 

Революція гідності почалася за межами політики. Та чи завершилася би вона, як сталося, без аварії у машинному залі театру, що демонструє нам незмінну виставу перекидання піщаного годинника «влада/опозиція» з тотожним результатом? М.Рябчук не аналізує цього потаємного механізму української політики, але прохоплюється вельми значущим спостереженням: «Янукович із «командою» мовби не наважуються порушити негласного пакту всіх українських «еліт» про війну не на знищення. За двадцять років української незалежності жоден високопосадовець не сів у тюрму за вироком українського суду саме тому, що всі вони — принаймні досі — не виключали можливості зміни режиму і цілком симетричної помсти з боку супротивників».

 

А може, Янукович таки насмілився? Навіть не він (бо вже у 2013-му перетворився на межигірського султана-сибарита), а «сім’я»? С.Кошкіна свідчить: «Сімейних» у політикумі не любили (особливо самі регіонали), вважаючи їх жадібними, безпринципними, пихатими хамами». Може, перспектива тотального панування політичних відморозків на смерть злякала навіть далеких від моралі і державо­творення «досвідчених політичних паразитів»? Принаймні, ця теорія заслуговує на глибинну аналітику.

І що ж ми маємо тепер?

 

Кремлівський інсайдер Ґ.Павловскій оцінює зміни 2014-го так: «К власти пришла рыхлая коалиция, все участники которой, буквально все, — наши старые клиенты. Не было никого, кто не являлся бы давним абонентом «кремлевской телефонной сети». І тут пригадується одна фраза М.Рябчука, яка, проте, не мала подальшого розвитку в книжці: «Легкість, із якою «залізна» Юля капітулювала, може пояснюватися панічною боязню нових виборів за браком для них відповідних ресурсів, але може бути й наслідком певних таємних домовленостей чи ще таємніших сиґналів із Вашинґтона, Брюсселя чи, ще гірше, Москви». 

 

Авжеж, тут одразу закинуть впадання у вічнозелену теорію змови. Я й сам не великий прихильник конспірологічних версій, але ж нинішня влада робить усе, аби вони буяли пишним цвітом. Чи нинішній президент пояснив, про що він домовлявся з Д.Фірташем у Відні навесні 2014-го? Та ще й у такій «дивній» компанії: Кличко + Льовочкін (всемогутній кардинал Рішельє при Януковичеві)? І щось геть нічого не чути про «участие завода «Ленинская кузница» в продаже военных кораблей в Грецию» (Сергей Руденко. Вся президентская рать. Окружение Виктора Ющенко. — К.: Самміт-Книга, 2007). Й досі не прояснена роль фактичного власника цього київського заводу яко «члена политбюро партии во главе с Виктором Медведчуком» (Сергей Руденко. 25 богачей Украины. — К.: Самміт-Книга, 2009). Що вже казати, коли пан Порошенко, 2005-го «весь в слезах и соплях», 2009-го отримує посаду міністра закордонних справ в уряді Тимошенко (котра так ганебно його схарактеризувала), а згодом дослужується до економічного віце-прем’єра в Януковича? Чи все це менші ґанджі, порівняно зі зриванням пижикових шапок попереднім президентом?

 

До речі, політтехнологи, якби постаралися, цілком могли б представити Януковича пізньорадянським Робін Гудом, таким собі праобразом люстратора. А от як легалізувати у політичній біографії П.Порошенка надто тісні зв’язки із Медведчуком — кумом Путіна, «смотрящим» при Кучмі, ідеологом сепаратизму й нині головним суб’єктом «мінського процесу»? Може, все так, як пише М.Рябчук: «Янукович просто не сміє звільнити свого начальника СБУ, бо, як кажуть злостивці, московська Луб’янка звільнить тоді його самого»? «Мій мирний план», — не заморюється казати в телевізор п.Порошенко про результати нинішньої діяльності Медведчука.

 

Навіть за формою це нагадує характеристику Путінського правління від Ґ.Павловского: «Авторское отношение к России».

 

2012 року М.Рябчук написав: «Якби Віктор Ющенко після революції нагородив своїх друзів медалями та орденами, а не міністерськими посадами, ми, вірогідно, жили б нині у цілком іншій державі». Порошенко один в один відтворив цей крок. Рябчук пише про оточення Януковича: «Всі мають однакову офшорну ідентичність... невиліковну брехливість... Щира євразійсько-султанська правда на всіх радіо-  й телеканалах... інформаційна курява». Це не про нинішню ситуацію?

Схоже, «досвідчені політичні паразити» успішно розбудовують «товариство з обмеженою відповідальністю та офшорними відгалудженнями під назвою «Государство Украина».