Чому саме партія?
Ставки на окремих політиків як до, так і після Євромайдану не виправдали себе. Громадські організації та ініціативи можуть об’єднати громадян та організувати їхню роботу за окремими напрямами, але знову ж таки — повалити совково-корупційну систему, а тим більше замінити її на дієвий механізм творення української, демократичної та справедливої держави вони не можуть через розпорошеність і — основне — відсутність у них головного й необхідного чинника — політичної складової.
Таке завдання під силу лише політичній партії. Влада розуміє це, і тому робить усе для зменшення як ролі партій у житті держави, так і довіри до них. Закони, що регулюють діяльність політичних партій та їх участь у виборах за часів незалежності змінювалися винятково в бік унеможливлення ефективного функціонування та виборчих успіхів непідконтрольних системі політичних сил.
До того ж практично всі такі об’єднання були і залишаються лідерськими, коли партією роками й навіть десятиліттями керує одна особа, ніскільки не зважаючи на програші чи падіння рейтингів.
Перманентна внутрішньопартійна боротьба, прямий чи опосередкований підкуп лідерів швидко дискредитували такі партії і опускали їхній рейтинг.
Рівень довіри до політичних партій, за даними опитувань Центру Разумкова, з січня 2006 по березень 2016 року знизився вдвічі: з 23% до 11,7%.
У цих умовах програма мінімум для нової політсили — потрапити до Верховної Ради і створити там фракцію — виглядає як утопія.
Враховуючи практично повну монополізованість ЗМІ, задіяність адмінресурсу, необмеженість у фінансах, ймовірність підняття прохідного бар’єра до 7% — для перемоги потрібно буде орієнтуватися на 10% голосів виборців. Чи є нові політичні сили, які на це здатнi? Ризикну стверджувати: так, є — і одна з них уже навіть показала на останніх місцевих виборах саме такий результат, правда в масштабах лише трьох міст — Маріуполя на Донеччині, Кузнецовська на Рівненщині та Знам’янки на Кропивниччині.
Йдеться про «Силу людей», що виникла зовсім недавно, не мала ні зв’язків з олігархами, ні будь-якого іншого зовнішнього фінансування, покладалася лише на завзяття та енергію двох десятків «батьків-засновників», які, не маючи доступу до ЗМІ, обрали єдину правильну за цих умов тактику «місіонерства» і об’їздили всю країну, виступаючи перед прихильниками та створюючи нові осередки.
На виборах 2015 року СЛ потужно заявила про себе, провівши до місцевих органів влади дві з половиною сотні депутатів, міських та сільських голів..
На жаль, після цього партія зупинилася. Як дослідник, що спостерігає за «Силою людей» iз моменту її створення, як людина, що має серед її «батьків-засновників» багаторічних приятелів і друзів, як практик партійного будівництва зі стажем спробую проаналізувати причини цієї паузи та висловити свої пропозиції для її подолання та отримання партією «другого дихання».
При цьому не претендую на істину в останній інстанції й маю надію, що мої роздуми будуть корисними не тільки для СЛ, а й інших позасистемних політсил.
Як на мене, були три основнi причини зупинки СЛ.
Перша — об’єктивна і зрозуміла: партія, як живий організм, після надважкої роботи зі створення структур у регіонах, проведення виборчої кампанії до місцевих органів влади і отримання дуже пристойного результату, просто «відключилася» від втоми.
Друга — те, що називається «запамороченням від успіху». В головах декого з провідників з’явилося передчуття невідворотності наступної перемоги партії на парламентських виборах, що активізувало боротьбу за лідерство в партії, яка вилилася не стільки в чесну конкуренцію, скільки у відкрите і підкилимне протиборство.
Третьою причиною стали задемократичність і задецентралізованість СЛ. Партія, в якій центральні політичний і контрольний органи формуються регіональними організаціями, де «перша особа» обирається не загальноукраїнським з’їздом, а знову ж таки — представниками регіонів просто об’єктивно стала статичною і неповороткою.
Це дозволило першим двом причинам спровокувати розшарування партії за територіальним та особистісним критеріями, коли всередині партії створилися групи підтримки окремих батьків-засновників, боротьба між якими переформатувала зовнішньо конструктивний вектор діяльності партії у внутрішньо деструктивний.
Особистості, які були каталізатором і рушієм партії, бачачи це, відійшли вбік, «Сила людей» стала першою партією, що змінила свого керівника не після поразки, а після перемоги. В результаті всього цього партійний «паротяг» просто зупинився.
Тож що треба робити, щоб зрушити його з місця і спрямувати за переможним маршрутом? Перш за все — усунути причини зупинки та мінімізувати ризики її повторення, давши відповіді на питання: що таке партія, для чого вона створена і якою має бути, щоб досягти своєї природної цілі — прийти у владу і змінити країну?
Партія як модель
Створення партії — це перший етап будівництва нею України, як держави своєї мрії.
По суті це лабораторна модель, на якій публічно відпрацьовуються стиль та механізм управління державою. Програма партії — це бачення нею прообразу омріяної держави. Статут — це модель узгодження інтересів між керівними органами та членами, між центром та регіональними організаціями.
У процесі створення та розвитку партії можна бачити, якою буде держава та система її управління, коли ця партія прийде до влади. Бо «скажи мені, який у тебе Статут партії і як ти його дотримуєшся, — і я скажу, як ти виконуватимеш Конституцію України». Партія, що покладається лише на себе і своїх прихильників, прийшовши до влади, не звинувачуватиме зовнішні обставини і не стане їхньою функцією. Незалежною і самодостатною Україна може вирости лише з незалежності і самодостатності провідних партій.
Тож якою має бути партія, щоб після перших виборів до парламенту створити в ньому фракцію, а після других — більшість?
По-перше — зробити структуру партії динамічною, гнучкою, а механізм таким, що працюватиме автоматично і надійно при будь-якому керівникові, за будь-яких внутрішніх чи зовнішніх змін.
По-друге — отримати довіру. А це можливо лише тоді, коли виборець побачить у діяльності партії чітке слідування власним рішенням і переконається, що вона — єдиний злагоджений механізм, який не залежить від того, хто ним управляє в той чи інший момент, але діє відповідно до Статуту.
Бо довіра отримується не за риторикою, якій уже ніхто не вірить, а «за плодами» — і не майбутніми, ефемерними, а тими, що кожен бачить щодня. А для такої продуктивно-публічної роботи критично необхідною є оптимальна система управління партією.
Парадоксальним є те, що партії, які у свої програмах декларують проєвропейськість, за статутами залишаються «капесес», де партійне керівництво є непідконтрольним, де центральна контрольна комісія обмежується формальним спостереженням за рухом партійних коштів і сухим звітом на черговому з’їзді.
Партії з одним незаперечним лідером швидко «цементіють», бо не дають перспектив для молодих активістів. Такі політсили у боротьбі за владу неодмінно стають заручниками свого лідера. Бо, по-перше, нема людини без гріха. Знайти «промашку» чи навіть придумати її, роздути в олігархічних ЗМІ до розмірів вселенського злочину і тим самим «потопити» репутатацію лідера і політичне майбутнє партії, як показує вітчизняний досвід, не становить жодної проблеми. По-друге, знаходити «ключі» для приручення найнепоступливішого одноосібного лідера система теж уміє непогано.
Колегіальність, чи, як зараз модно говорити, багатолідерність, убезпечує від такого сценарію, але необхідність постійних узгоджень практично унеможливлює оперативне керівництво партією та прийняття швидких рішень, що є абсолютно необхідним, особливо під час передвиборчих кампаній. При цьому очевидно, що у час перманентної політичної кризи передвиборча кампанія є теж перманентною.
То що ж робити?
У цих умовах «Силі людей» можна порадити наступне.
Перше. Намагатися зберігати в управлінні партією людей, які доклали найбільше зусиль для її становлення, показали свою ефективність і користуються авторитетом у Києві та регіонах.
Друге. Внести зміни до Статуту, які б передбачали: а) регулярну — раз на півроку-рік — ротацію обраного з’їздом лідера партії, який на цей період отримає повноваження за узгодженням зі своїми попередником і наступником приймати оперативні рішення, що не суперечать Програмі та Статуту партії; б) відхід від регіонального принципу формування політради і ЦКРК, обрання їх як рівних за вагою органів на з’їзді партії; в) наділення ЦКРК основним обов’язком: постійного всебічного контролю діяльності лідера та Політради партії, легітимності прийнятих ними рішень.
Третє і головне. «Батькам-засновникам» — зібратися, подивитися один одному в очі і прийняти як аксіому і догмат наступне:
а) абсолютна пріоритетність перемоги на виборах і усунення олігархократичної системи над емоціями й особистими інтересами;
б) дискусії в партії не тільки можливі, а й бажані, але винятково до прийняття рішення. Після цього кожен працює або на їх виконання — або на систему, третього не дано;
в) будь-які нові політичні варіанти поза СЛ для кожного — контрпродуктивні. Бо в уже існуючі партії його візьмуть лише «в прийми», як другорядного гравця. А створювати нові — це, по-перше,
втрата часу і непропорційно більших зусиль, враховуючи початок не з «нуля», а з «мінуса». А по-друге — немає жодної гарантії, що партнери по новому проекту «будуть кращими».
Усе це дозволить трансформувати внутрішній вектор діяльності партії з нинішнього руйнівного у конструктивний, покаже суспільству несхожість iз «традиційними» політсилами і тим самим уможливить ефективне підключення до спільної виборчої «толоки» всеукраїнських та місцевих громадських об’єднань та ініціатив, бізнес-асоціацій і просто громадян, дозволить спрямувати хрестоматійний український індивідуалізм у конструктивне об’єднавче русло, а саму кампанію перетворити на кінцевий етап Революції гідності, який завершиться ліквідацією олігархічної системи, становленням справді демократичної, європейської та заможної України.
Так, це буде важко. Але ж назву собі «Сила людей» взяла не просто так?!
І наостанок.
У статті приведений не винятковий перелік причин і рекомендацій. «Сила людей» — не єдина молода політична сила, яка кинула виклик системі і при належній старанності має шанси пройти у парламент. Одна конкретна партія з її здобутками і проблемами обрана перш за все для конкретизації розмови, щоб стаття не перетворилася на «оповідання взагалі і ні про що».
Павло ЖОВНІРЕНКО, голова правління Центру стратегічних досліджень
