Політичний письменник Бриних: Хто винен? — Підручник

Авжеж, сміливий, на межі зухвалості, задум зреалізовано на глибинному рівні літературних нанотехнологій. Окрім того, що це нестримно смішно (а таких творів українській літературі завж­ди бракувало), це іще й вельми адекватно соціальному завіконню: цей нібито анекдот вартий серйозної уваги дослідників масової свідомості. А література як дзеркало соціуму — це і є власне література. До всього, як свідчить європейський критик Ісаак Пассі, «гумор — це якийсь третій світогляд, що знаходиться між оптимізмом і песимізмом», що він його іменує «трагікомізмом» (див. у кн.: Станіслав Єжи Лец. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006).

 

Щоправда, з фіналом того нібито-роману автор не впорався — просто за Висоцкім: «рванул на тыщу, как на сто, — и спекся». Тоді ще пан Бриних не усвідомлював, що коли Бог здав тобі спринтерські козирі, не варто заявлятися на марафон. Але ж, як сумновідомо, на власних помилках ніхто не вчиться — наступні кілька років М.Бриних реалізовував мічурінську ідею прищепити українському письменству невластивий жанр — треш (сміття, у прямому перекладі). Це те, що робить у кіно вельми поважаний нашим автором Квентін Тарантіно — книжкових аналогів на західному ринку неміряно, а в нас — ніц. Але цей жанр також вимагає розлогої лінійної фабули, у вибудуванні якої М.Бриних не мав досвіду, а більше — хисту (й усвідомлення цього). Романні форми не є топ-показником письменницької майстерності. Іще Єжи Лец, що увійшов до канону не завдяки сюжетним томам, сформулював примат літературного мінімалізму: «Кожне слово є думкою, чого не можна сказати про кожний вислів» (Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006).

 

Чехов також не посягав на часто-густо сумнівні романні лаври. Як і О’Генрі, Буковскі, Довлатов. І нічого — лишилися на червоній лінії красного письменства. А от Бринихів експеримент «Хліб із хрящами» (К.: Ярославів Вал, 2012) — навряд чи лишиться. Це як танок: коли дослуховуєшся внутрішніх ритмів — літаєш, а почнеш рахувати такти — перетворюєшся на механічну ляльку. Як там у Чехова: «Я пишу обыкновенно наотмашь... Прежде, когда я не знал, что меня читают и судят, я писал безмятежно, словно блины ел; теперь же пишу и боюсь» (Собрание сочинений. Т.ІІ. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929). Схоже, М.Бриних боявся у своїх «Хрящах» настільки, що занапастив навіть свій ексклюзивний дар — творення сміху з нічого. Таке враження, що автор забув власну пересторогу зі своєї ранньої книжки: «Є люди, які творять із цього процесу /написання будь-якого тексту. — К.Р./ персональний обов’язок: настільки ж почесний, як і самовбивчий» (Електронний пластилін. — К.: Факт, 2007).

 

  

 

Та наступного року вийшли дві Бринихові книжки, що знову «довели публіку до мозкової судороги»: «Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І» та «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І» (обидві — К.: Laurus, 2013). Новинки оприявнили залаштункові авторові вагання: він таки повернувся з туманного лабіринту «Хрящів» до роздоріжжя «Шахматів...», де йому, либонь, відкрилася сторінка зі фразою-стартером: «Так шо ми імєєм, отрішившись від гнілосних стереотипів?». І рушив у бік власного таланту — видобування читацьких усмішок ніби з повітря.

 

Повітря обрано конкретне: спогади про (не)читані у школі твори. «Мастєра трафарєтної печаті», як ніжно іменує Бриних рецензентів, одразу ж узяли фіктивний слід, однозначно прописаний на обкладинці. Андрій Дрозда, наслідуючи Бринихове письмо, значить: «Главне досягнення Бриниха в «Шидеврах» це точечна стимуляція читацького інтєрєса до давно прочитаного Золотого Фонда районної бібліотєки» (ЛітАкцент, 04.07.2013). Читач може сам перевірити цей категоричний, як диктовка учительки, присуд. А заразом поміркувати: чи стимулює «Енеїда» Котляревського до читання Вергілія? 

 

Оксана Щур обережніша: «Маємо справу з випадком, коли рефлексії над текстами цікавіше читати, ніж саму класику» (ЛітАкцент, 10.07.2013). Вона була за крок до істини, котра ховалася за рогом; у відповіді на запитання, коли ж такі випадки в літературі трапляються? Так, це пародія. Михайло Бриних зіграв у майже безпрограшну лотерею, адже «небагатьом художнім формам поталанило з кар’єрою так, як пародії і пастишу у літературі ХХ століття» (Ришард Нич. Світ тексту: постструктуралізм і літературознавство. — Л.: Літопис, 2007).

Коли з поняттям «пародія» масовий читач більш-менш ознайомлений, то про «пастиш» (з італійської: мішанина) дізнаємося з «Літературознавчої енциклопедії» (К.: Академія, 2007): «Пародія-містифікація, яка складалася з уривків інших опер. Поняття виникло у Франції в XVIII ст.». Бринихові «Шидеври...» за суттю — пародія, за формою — пастиш (до цього ще повернемося). Але пародія чого?

 

Серед «шидеврів» фігурують тексти, з яких автор відверто знущається. Авжеж, «не все, шо вічно остаєцця на плаву, — красиве і корисне». Як-от «Собор» О. Гончара, де головний персонаж «дедалі частіше сидить на горбі й лове мисль, хоть вона і не клює». Водночас «радість труда у Гончара деренчить так солодко й урочисто, наче стародавній холодильник «Мінськ». І взагалі, «в такого кшталту творах всьо має бути чотко і ясно, як у виписці з жеку про склад сім’ї». 

 

Що «Собор» — художньо провальний твір заперечують нині хіба ті, хто набув академічних ступенів на компліментах цьому впливовому колись номенклатурному авторові. Навряд чи М.Бриних став би кпати лежачого ідола «заради мистецтва» (хоч і попереджає: «Єслі довго дивитись на гімно, тада й гімно почне тобою милуватись, дєлать камплімєнти, кликати за стіл, а згодом — цього не уникнеш — полізе цілуватись»). «Собор» з’яв­ля­ється серед Бринихових «Ши­де­врів...» не так літературним, як культурологічним прикладом. «Як показала жизнь, не можна засунути голову в пісок, када усе довкілля закатане в бетон», — знімає капелюха Бриних перед Гончаром-публіцистом, але ж до літератури цей твір має побічний стосунок.

 

Взагалі-то Бринихові «Шидев­ри...» не так про історію літератури, як про історію культури. В жодному суто літературному каноні не знайдемо Брема Стокера з його «Дракулою». Так, це квазілітература, і наш автор знає їй ціну («Міна Мюрей, яка по задуму вроді єсть героїня тіпа плюс-дірєкт, постає перид читатілями каліброваною дурепою. І не тому, шо вона така по жизні, а винятково із-за топорного письма і скудного потока мислі самого Брема Стокера»). Але ж той «Дракула» добувся соціо-культурного символу. І тут постає небезпека, про яку попереджав Єжи Лец: «Шедевр розуміє навіть дурень. Проте зовсім по-іншому». Книжки М.Бриниха адресовані саме таким дурням — з бакалаврськими, кандидатськими і докторськими ступенями.

 

Навіть негативно оцінюючи письменницьку потенцію деяких своїх персонажів, М.Бриних їх не пародіює. Він по боці слабких-упосліджених, закатованих монстром на ім’я Учитель, що замалим не сто років поспіль «тлумачить книги без любові й задля глуму» (У.Еко. Маятник Фуко. — Х.: Фоліо, 2014). «Шидеври...» — феєрична пародія на, узагальнено кажучи, підручник — шкільний та університетський.

 

Коли нарешті бачимо це, стає зрозумілою і природа «мови» його книжок. У повище згадуваному дослідженні польського літературознавця читаємо: «Пастиш, як і пародія, — це... розмова мертвою мовою... наслідування мертвих стилів, одягання мовних масок, говоріння голосами з музею уяви». М.Бриних наколотив «коктейль молотова» з компонентів, які у реальному житті ніколи не перетинаються: з молодіжного сленґу та псевдоакадемічної риторики, щедро вкинув зужитих метафор і дріжджову дрібку пишної необарокової стилістики та ще й переткав усе літературними алюзіями, що їх із захватом упізнає мало-мальськи освічений читач («якщо у войни не женське лицьо, то й смерть запросто може оказатись із бородою і в штанах, як облако»). Виник ефект, описаний ще Чеховим: «Язык его заиграл на нервах, как на балалайке». 

 

Польські дослідники, медитуючи над пародіями-афоризмами Є.Леца, кажуть про «умертвіння слів заради звільнення руху думки... що виводить особистість із натовпу». Схоже, месіанська ідея «виведення» рухає і М.Бринихом. Це якраз протилежний вектор до високої мети радянської та пострадянської школи — перетворення особистості на одиницю зграї. «Шидеври...» — це деконструкція самої системи викладання літератури, з її замовчуваннями, перекручуваннями та революційною доцільністю. 

 

«Шидевр літератури — це той корм, без якого дохнуть даже самі щасливі і веселі хом’ячки в агромних клітках, де єсть і гойдалки, і драбинки, і спеціальні спіральні трубочки, щоби по них ковзатись пузом, і ще чимало пристроїв для реготу та радості», — як замислитися, то немає тут нічого наївно-утопічного. Якщо розглядати класичні твори не в обмежених координатах літературної історії, а як символічні фішки культурологічної історії людства і культури масової свідомості зокрема.

 

Справжні шедеври, за Бринихом, це коди доступу — але без інструкцій, до чого саме: чи до здорового епікурейства або блаженної нірвани, а чи до скринь­ки Пандори. Може статися, що «відкриття обрушацця на вас, як міліція на білоруську опозицію. Це я до того, шо таки да, може бути не очінь приятно. Хароша літєратура, як і паршива жизнь, — єсть правда. А правда любить ходити голяка і дошкулять». Ось, до прикладу, висновок з «Голоду» Гамсуна: «А мисль, собствінно, така: не буває позорних поглядів на жизнь, єзть лише позорна жизнь без всяких поглядів».

 

Або зі «Ста років самотності» Маркеса: «Ні, льогкості немає там, де оселилося буття... Сама реальність — се і єзть чудо, хоч як важко втовкмачити цю елементарну мисль бюджетникам і пацієнтам закритих закладів». Чи з Джойсового «Улісса»: «Це всеохоплююче висказування про людину, мєлочность якої грандіозна, а пересічність виняткова». І «Гамлет» навіяв: «Скрегіт завісті і бажання перетворити всі горби в долини — то єсть люцька природа». 

 

Усе це — змодельовані погляди неофіта («глаза роззуєм, і глянем просто і назамутньонно, наче перед нами — зовсім нові, небачені ворота»). Та чи не проглядає за цим, як дехто вважає, «стьобом» справжньої літературознавчої проби? Згадуваний критик А.Дрозда завершує свій відгук тим, що ставить Бринихові книжки на свою професійну полицю між Агеєвою і Гундоровою. І слушно робить, бо деякі пасажі М.Бриниха — наче бізнес-плани по-справж­ньому актуальних і читабельних кандидатських дисертацій. Як-от: «Вій» — се перший канонічний зразок чистого горора...

 

По суті, Гоголь по ходу, без напряга, накреслив схему для Лавкрафта, чий Ктулху — се харашо ізвєсна нам ідея Вія... мегакрутого бабая, короля кошмара, виконавчого продюсера Ада». Або про Панаса Мирного: «Чемпіон розпуки... він родив чорнуху як жанр». Чи про магнум опус Набокова: «Хто така Лоліта? Це пощочина Соні Мармеладовій, плід титанічної нелюбові Набокова до текстів Достоєвського».

 

Ґрунтовністю літературознавчого розслідування М.Бриних апріорі поступається знавцям на літери «А» і «Г», але в нього є те, чого зле бракує сучасним літдослідженням — кореляції з сучасністю. Для М.Бриниха ж це — головне (приміром, про «Тіні забутих предків» Коцюбинського: «Ми сьогодні повернулися до класового суспільства, і всі ці кріпацькі страсті — чиста злоба дня»). Саме для того, аби визначити сучасну ринково-духовну вартість класиків, він пропонує «зводити Панаса Мирного до психоаналітика. Надати Маркові Вовчку матьорих адвокатів. Познайомити Феофана Прокоповича з Любомиром Гузаром». 

 

«Слово — це і єсть єдина жизнь, а поза нею — хіба що вибори й блокування ради», — переконаний наш автор. І ще однозначніше — у «рецензії» на «451 градус за Фаренгейтом» Бредбері: «В романі громихає мисль, шо єслі світ стався через Слово, то і загибель його буде не менш словесна.

 

Грубо виражаясь, каждий получе адекватним тєкстом по своїй текстурі». Бринихові «Шидеври...» вийшли раніше, ніж усі ми це зрозуміли. Українська школа, рекрутуючи на вчителів літератури (читай — духо- і суспільствознавства) майже виключно лузерів без жодних проблисків креативу (рівень оплати праці), законсервувала стадно- радянські інстинкти світосприйняття. Те саме і з академічною наукою, де людям платять утричі менше, ніж у Росії (а тепер, як усіх українських науковців переведено на півставки, — ушестеро!). Тож поєднати колаборацію донецьких та інших совків з Росією й рівень викладання літератури в Україні — то зов­сім не піарний вибрик. І Михайло Бриних — зовсім не шоумен, а дуже навіть політичний письменник. «О, нравствєнний упадок! Када вже під тобою провалицця гамак?!».