У власність держави в Каневі повернули тисячолітній Успенський собор
У Каневі Черкаської області у власність держави передали тисячолітній Успенський (Георгіївський) собор. >>
Покаятись на цвинтарі церков: на Сумщинi звели меморiал понищеним храмам,
12.08.2016
На церемонії відкриття меморіалу. (Фото Олександра Капітоненка.)
До 30-х років минулого століття на території нинішньої Буринщини діяли 21 православна церква та одна капличка. Вже до 50-х Буринський район став єдиним на Сумщині, де не залишилося жодного храму — всі були зруйновані. Тож, певно, закономірно, що ідея створити пам’ятний знак убієнним храмам виникла саме тут.
Меморіал, задуманий ще кілька років тому художником Миколою Бондаренком, відкрили наприкінці липня. Це стіна, над якою просвічує небом контур куполу з хрестом; з обох її боків — меморіальні дошки кожної церкви. Поруч iз дошками у стелу вмонтовані знайдені рештки всіх 22 споруд. Сформовані вони так, що нагадують візерунок української вишивки.
Ніби братська могила церков... І не лише будівель. Для багатьох людей руйнація храмів стала падінням віри, духовності, моральності.
Руйнували із завзяттям...
Кожна з них мала своє ім’я: Покровська, Архангельська, Іверсько-Богородицька, Вознесенська... Звісно, не на голому місці велася атеїстична пропаганда: не всі служителі церкви були святі та праведні. Але ж, ідучи до храму, йшли не до попа — до Бога.
Тут вінчалися й хрестили дітей, відспівували померлих і просто спілкувалися — з вірою, надією, любов’ю... Окрім того, церква часто була осередком початкової освіти, а ще — своєрідним архівом. Ті церковні документи, що вціліли, й нині зберігають у державних архівах. І тим, хто починає досліджувати свій родовід, передусім радять: звертайтеся до церковних метрик.
Як свідчить історія, наступ на інститут православ’я йшов поступово. Згідно з Декретом «Про землю» від 26 жовтня 1917 року, церкву було позбавлено власності на землю. Декрети «Про громадянський шлюб, про дітей та введення книг актів громадського стану» від 18 грудня 1917-го та «Про радянську школу» від 18 лютого 1918 року створили пряму альтернативу церкві та передали її функції радянським органам. І це, власне, правомірні кроки новоствореної держави; зрештою, на те вона й держава, щоб диктувати свої правила.
Але колесо розкручується. На початку 20-х проголошується антирелігійна кампанія. Заборона будь-яких релігійних обрядів і церковної служби поза церковними стінами, згодом — категорична заборона для церкви просвітництва та доброчинності. І — руйнування.
Часто церкви закривали буцімто за ініціативи місцевих рад. Ось так ще тоді впровадилася відома всім у наступні радянські десятиліття практика формального «одобрямсу» знизу, яким можна було виправдати будь-яке божевілля у головах нагорі.
Науковець Тетяна Шевчук, викладач Київської політехніки, писала: «На Лівобережжі в 1927—1932 рр. майже всі дерев’яні церкви, які були вершиною українського зодчества, знищили... Було зруйновано Воздвиженський монастир у Полтаві, Покровську церкву 1690 р. в Сумах; Юр’ївську церкву XVIII ст. в Охтирці... В Україні тоді нищили не тільки моделі, малюнки та фото старовинних церков, хрестів і дзвіниць, а й вишивки з хрестами. За неповними даними, в Україні 1929 р. було закрито 136, 1930 р. — 234, а наприкiнцi 1932 р. — 1000 молитовних будинків». Серед тих споруд були й храми Буринщини.
...Художник Микола Бондаренко, відомий, зокрема, серією графічних робіт «Кулінарна книга 1933 року», ще з 1990-го почав збирати дані про церкви свого краю. Прагнув створити цикл ритин. Їздив селами, шукав фотознімки. У результаті виникло 14 гравюр, а ще — задум пам’ятного знаку: «Захотілося зробити таку стіну жалю. Вмонтувати у неї рештки всіх храмів...» Сьогодні ідея реалізована.
Запитую Миколу Михайловича, що найбільше вразило його в розповідях про руйнування храмів. «Знаєте, в тих розмовах, у тих розповідях було багато страшних моментів... Вразила активна участь молодих жінок у тій бездумній руйнації. Не одні свідчення про це довелося почути. У Вознесенці церковний хрест корчувала жінка. Й так її доля склалася... Стала головою сільради. Коли прийшла війна, переховувалася десь у іншому районі навіть, бо, кажуть, добре розуміла, що у своєму селі її видадуть. А й після війни все пішло шкереберть. Мала трьох дітей. Донька повісилася, один син пропав не відомо де, ще один син спився й помер... Люди кажуть: усе від того, що з церквою зробила».
Що ж, є повір’я: хоч що вкрав із церкви — будеш покараний як не сам, то твої діти. Та хіба думали про те новоявлені атеїсти? Ламали з усім пролетарським завзяттям! Чому?
Архієпископ Сумський і Охтирський УПЦ Київського патріархату Владика Мефодій пояснює просто: «На той час церква як інституція була підпорядкована владі, власне — царям. Відповідно, цей інститут часто служив приниженню народу. Тому довіра людей до нього значною мірою була втрачена. От і знайшлися такі, хто кинувся на руйнування, наголошу — не віри! — саме інституту. А віра людям потрібна завжди».
Храми — як люди, люди — як храми
Із усім завзяттям знищували не лише будівлі, а й тих, до кого ще зовсім недавно йшли на сповідь.
У буклеті, виданому відділом культури й туризму Буринської райадміністрації та районним краєзнавчим музеєм до відкриття пам’ятника знищеним храмам, у статті місцевого краєзнавця Миколи Кононенка перераховуються прізвища священнослужителів і церковних активістів, покараних радянською владою за... та яка різниця владі, за що.
Омелян Кузик, 60-річний священик з Успенки, арештований 12 вересня 1933 року, розстріляний 20 листопада 1937-го.
Іван Кротов, 64-річний священик із села Воскресенка, арештований 29 липня 1937 року, розстріляний 20 листопада того ж року.
Федір Букасов, священик із Черепівки, арештований 14 листопада 37-го, розстріляний 26 листопада 37-го. Слідство, суд та виконання вироку, як бачимо, були миттєвими. Якщо вони — окрім розстрілу, звісно, взагалі були. Архіви зберегли свідчення, що разом із Букасовим заарештовані чотири «заїдливі» священики...
Іван Толкачов, 40-річний священик із села Дяківка, арештований 2 червня 38-го, засуджений 27 березня 39-го iз позбавленням волі на десять років.
Ольга Павлова, 53-річна бухгалтерка, секретар церковної ради Вознесенської церкви. Арештована у липні 1929-го, засуджена до трьох рокiв заслання до Казахстану за виступи проти закриття церкви.
Костянтин Нікітін, священик Троїцької церкви села Жуківка, замучений до смерті місцевими активістами...
Запитую Миколу Бондаренка про цей випадок, чи відомо, що тоді сталося.
«Моєї рідної баби по матері брат був одружений із бабою Хіврею. А вона служила в того священика. Розказувала, Нікітін мав колосальний голос. І перед службою завжди добре їв, навіть у піст.
Коли ж Хівря запитувала, як це можна, він громогласно пояснював: «Ну що ти, Хавронья, на чому ж голос триматися буде?!» Був статурний, міцний. І коли з району затребували, щоб його «доставили», місцеві активісти побоялися, що він їх подужає. Тому зв’язали, поклали на воза, а самі посідали зверху. Так і їхали всю дорогу, а як привезли, виявилося, що задавили...»
Місцевий поет Віктор Осадчий присвятив відкриттю пам’ятного знака свого вірша, де є такі рядки: «Відчуймо ж зараз Божу біль і муки! Схилімо голови на цвинтарі церков! Бо ми усі, ошуканих онуки, Караючись, благаєм про любов...» Можливо, ми й не отримуємо тієї любові, бо, згубивши душі людей і душі храмів, так і не покаялися?
Їх голос уже не пролуна...
У Бурині зробили крок до спільного покаяння. «Цей пам’ятник — перший в Україні, присвячений хрещенню Русі, — каже владика Мефодій, який освячував меморіал. — І це не просто данина пам’яті, це й можливість прикластися до святинь — частинок зруйнованих церков».
«Ідея була, роки йшли. У дослідженнях мені дуже допомагав голова благодійного фонду імені Давида Бурлюка сумчанин Олександр Капітоненко. А от зі спорудженням... Поштовх зробив голова райдержадміністрації Василь Бойко, — розповідає Микола Бондаренко. — Вже коли справа почалася, отримали матеріальну підтримку. Тоді відступати стало нікуди».
Матеріальну допомогу надали жертводавці зі США Ніколас і Жанет Муравйови-Апостоли-Короб’їни. З далекої Флориди Ніколас приїздить на Буринщину, де колись у селі Слобода, тоді — Попова Слобода, були маєтності його предків. Тамтешня Троїцька церква була побудована Володимиром Муравйовим-Апостолом-Короб’їним 1913 року. Знищили її в1929-му.
Власне, цвинтар церков — не лише новозведена стела. Він — у кожному селі, де була церква. Олександр Капітоненко зазнімкував ті місця сьогодні.
Де стояла церква в Бурині — меморіал загиблим у Другій світовій, на місці іншої — спортивний майданчик. В Олександрівці — школа, в Успенці — дитячий заклад, у Пісках —Будинок культури. У Біжівці, Дяківці, Жуківці, Чернечій Слободі — вигін. А ще, як свідчать підписи під світлинами, — сільська вулиця, чагарник, пустка, хащі, занедбана земля, нема нічого...
Збираючи рештки зруйнованих церков, знайшли й дзвони. Три з них стали частиною меморіалу. «Я пропонував, — каже Микола Бондаренко, — щоб на великі релігійні свята робили 22 удари. Називати храм — бити в дзвін. Ті церкви вже свій голос не подадуть, а тут — як спомин...»
* * *
«А ви знаєте, що у нас уже чотирнадцята громада перейшла з Московського патріархату до нашого? — жваво запитує владика Мефодій. — Зараз у нашій церкві будується близько 50 храмів. Так! І громада Бурині напроти залізничного вокзалу споруджує величний собор — в ім’я Віри, Надії, Любові та матері їх Софії. Активно робота йде, вже завершується купольна частина. Цього року, сподіваємося, храм буде»...
