Пiвострiв розбрату: про державницький крок Хрущова i безрозсуднiсть Путiна в Криму

Коли Путiн i його оточення розробляли плани вiдторгнення Криму, вони спрямували нищiвну критику на одну-однiсiньку людину. Зрозумiло, не рядову, а надiлену свого часу усiєю повнотою влади. Ця людина — Микита Сергiйович Хрущов. Мовляв, передача ним Криму Українi — це чистiсiнький волюнтаризм, порушення усiх правових норм i надто дорого любов Хрущова до України обiйшлася Росiї.

 

Тезу про «незрозумiлу» любов до України Першого секретаря ЦК КПРС, голови Ради Мiнiстрiв СРСР (а це означає абсолютну повноту влади) раз у раз повторювали всi причетнi до вiдторгнення Криму: Володимир Жириновський, Валентина Матвiєнко, Володимир Константинов, Сергiй Аксьонов i, зрозумiло, Дмитро Кисельов.

 

Хрущов i справдi любив Україну, вважав її своєю другою батькiвщиною, знав звичаї українського народу, вона увiйшла навiть у його побут. Судiть самi: ви можете уявити Путiна, Горбачова, Брежнєва, а тим бiльше Сталiна... в українськiй вишиванцi? Маячня, скажете ви, а от Микита Сергiйович любив вишиванку, мав навiть колекцiю чудового українського вбрання, i саме вiд нього найвищий український партiйний дiяч Петро Шелест успадкував любов до вишиванки i залюбки носив її, про що i зiзнається у своїх мемуарах. А американський фермер Рокуел Гарст за­пропонував за вишиванку елiтного коня, та Хрущов i без щедрого подарунка дав американцю вишиту сорочку. І обидва вони ходили по безкраїх американських полях, нагадуючи заможних українських селян (погортайте книгу «Лицом к лицу с Америкой», 1959 року видання).

 

У Києвi Хрущов жив до вiйни i пiсля неї, посiдаючи найвищi партiйнi та державнi посади. Микита Сергiйович не сповiдував кабiнетний стиль роботи, його бачили у найвiддаленiших куточках України. Уродженець росiйської глибинки, з дiда-прадiда росiянин, вiн бачив перед собою працелюбний український народ, вбирав у себе культуру, традицiї, духовне надбання українського народу. Вiн по­клав край цькуванню Бориса Гмирi, пiдтримав молодого Дмитра Гнатюка, не мiг втримати слiз, коли слухав українськi народнi пiснi...

 

А тепер про головне. 1954 року, одразу пiсля першотравневих свят, у Москвi розпочалися Днi Української РСР у Росiйськiй Федерацiї з нагоди 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю. Спецiально до цього заходу в центрi Москви було вiдкрито готель «Україна», який i при­йняв посланцiв з України. У тi днi українська музика, пiсня, мова лунали всюди: на ВДНГ СРСР виступали самодiяльнi колективи, у театрах — професiйнi українськi письменники i поети читали свої твори на вiдкритих естрадах. Канадсько-український публiцист Петро Кравчук в українськiй версiї газети «Торонто геральд» зазначав: «Тодi нам усiм здавалося, нiби Москва перетворилася на столицю України: приїхали люди з усiх областей України, а також багато росiян i москвичiв, що мали українське корiння. А бiля готелю «Україна» складалося таке враження, нiби тi, хто його населяють, щойно повернулися з Сорочинського ярмарку».

 

22 травня вiдкрилася ювiлейна сесiя Верховних Рад СРСР та Росiйської Федерацiї й синхронно — Верховної Ради України. З великою промовою виступив Микита Хрущов: «Хочу вам повiдомити про те, що ми на урядi прийняли єдино правильне рiшення: з нагоди 300-рiччя возз’єднання передати Кримську область РРФСР до складу Української РСР («бурхливi тривалi оплески», як зазначила стенограма).

 

До речi, жоден з діячів, як у центрi, так i на мiсцях, не висловився проти такого рiшення. Чому? Бо Росiйська Федерацiя для Криму, як би це точнiше сказати, наче мачуха, а росiйськi товаришi мотивують це тим, що на суходолi Росiя не має з Кримом спiльного кордону. А Україна — має, i Українськiй РСР доведеться докласти чимало зусиль, щоб, як-то кажуть, «пiдтягнути» Крим».

І от що прикметно: батьки й дiди тих етнiчних кримських росiян, якi 2014-го несамовито скандували «Россия!», «Россия!» тодi, у 1954-му, зiбравшись бiля обл­виконкому Кримської областi, у такому ж єдиному поривi вiтали входження Криму до складу України.

 

Для цього були й суто прагматичнi причини: кримчанам набридли постiйнi черги за хлiбом, а головне — за водою, а з настанням зими ще й за дровами та гасом, i в душi кожного жила надiя, що Україна, до якої рукою подати, вирiшить цi негаразди.

І от уже голова Президiї Верховної ради УРСР Дем’ян Коротченко пiдписує Акт входження Кримської областi до складу Української РСР, а голова Ради Мiнiстрiв УРСР Никифор Кальченко, на виконання Акта, у директиви 5-го п’ятирiчного плану вносить позачергове будiвництво Пiвнiчно-Кримського каналу, який раз i назавжди знiме проблему забезпечення Криму питною водою. Цi ж директиви передбачали будiвництво елеваторiв у Сімферополi, Керчi, Ялтi, хлiбороби щедрої на врожаї Херсонщини одразу почали постачати сусiдньому Криму не лише борошно, а й хлiбобулочнi вироби у готовому виглядi.

 

І цiлком логiчно виглядає той факт, що колектив Київської картографiчної фабрики найперший примiрник карти, де Крим — це територiя України, надiслав у Кремль, особисто Микитi Хрущову...

Осмислюючи непересiчний вчинок Хрущова, канадсько-український iсторик Орест Субтельний зазначає, що то був акт не лише державницької мудростi, а й особистої мужностi Хрущова, i обґрунтовує це такими цифрами: «за переписом 1954 року Хрущов бачив, що росiян у Криму проживає 860 тисяч, українцiв же усього 240 тисяч, тобто наперекiр усiлякiй логiцi Хрущов росiйську бiльшiсть «пiдкорив» українськiй меншостi. Незважаючи на те, що Крим завжди вiдчував економiчну залежнiсть вiд України, етнiчнi кримськi росiяни, дiставши позитивнi зрушення у господарськiй царинi, агресивно вiдкидали усiляку форму українiзацiї. Бачачи, що вона їм i не нав’язується силомiць, вони мирно й непогано iснували пiд крилом родючої України, яка досхочу напоїла їх водою, нагодувала хлiбом, пiдвела дешевий струм Днiпрогесу, зняла безлiч iнших проблем».

 

Вивчаючи феномен вчинку Микити Хрущова, не вивчений ще й досi, дослiдники прагнуть «докопатися» до справжнiх причин, вiдомих лише йому, Хрущову, але одностайно вiдкидають тезу про такий собi «подарунок» Українi. Той-таки Субтельний у дослiдженнi «Україна: «друга серед рiвних» зазначає: «Для Кремля здобути пiдтримку українцiв мало основоположне значення, оскільки вони були не лише другою за величиною, а й єдиною нацією в СРСР, яка могла виступити серйозним супротивником російській гегемонії».

 

Насправді ж тодішня влада бодай на словах декларувала «братерство і непохитну єдність народів СРСР» (слов’янських передусім), і в українців на той час було «чуття єдиної родини», як сказав Павло Тичина. І Хрущову навіть у страшному сні не могла наснитися війна росіян проти українців, а «полководцю» цієї війни Володимиру Путіну тоді ледве виповнилося два роки, і разом iз матір’ю Марією Іванівною він тулився у маленькій кімнатці в убогій ленінградській комуналці за адресою: Басковий провулок, 12.

 

Але про Путіна — потім, зараз же нас цікавіть запитання із запитань: що ж спонукало Микиту Хрущова передати Україні занепадаючий Крим?

Як голові Ради Міністрів СРСР союзне міністерство геології регулярно доповідало Хрущову, що у районах Крайньої Півночі, Далекого Сходу, Північного Казахстану виявлено невичерпні поклади газу, нафти, корисних копалин. Та от біда: місцеві народи не здатні до праці у промисловості, поняття трудової дисципліни, виробничої зміни для них порожній звук. Традиційно тюркські народи (казахи, киргизи, монголи) займалися конярством, народи Півночі — евенки, чукчі, коряки, якути — оленярством. Що тут робити?

 

Працюючи по війні головою Ради Міністрів УРСР, Хрущов бачив, що промисловий потенціал України зруйнований вщент, тисячі кваліфікованих робітників, у тому числі й ті, що демобілізувалися з обох українських армій, не мали до чого докласти рук, а отже, не могли прогодувати свої сім’ї.

 

І тоді з подачі Хрущова у великих і малих містах України з’являються пункти з оргнабору робітників. Українці масово відгукуються: кожен, хто завербувався, як тоді говорили, отримував пристойні гроші — «підйомні», а в лексикон українців увійшли міста з незвичними назвами — Норильськ, Уренгой, Помари, Анадир, Джезказган, Якутськ. Згодом у цих містах залунала українська мова, з’явилися вулиці Шевченка, Хмельницького, Українська, Дніпровська.

 

І дуже скоро в Москву на адресу того ж таки Хрущова почали надходити урочисті рапорти: там ударив фонтан нафти, там відкрито родовище газу, тисячі ешелонів із народно-господарськими вантажами пройшли трасою, якою раніше й олені не ступали. У свідомості Микити Сергі­йовича почав формуватися образ українця як надійного, авторитетного трудівника, якому можна довірити будь-яку справу. Тож, передаючи Крим Україні, не мав ніякого сумніву в тому, що цю депресивну територію доведуть до пуття вправні українські руки.

 

Окрім усього, колишня область отримала статус автономної республіки, що дало їй право обирати свою Верховну Раду, мати свій Кабінет міністрів. Україна прихистила й повернула на батьківщину корінних кримчан — кримських татар, знявши з них безглузді звинувачення, піднявши їхню людську гідність.

І не вина України в тому, що всi роки автономiї владу в Криму отримували проросiйськи налаштованi полiтики, якi, врештi-решт, здали його агресору.

Кожний тоталiтарний режим утримував бiля себе потужний пропагандистський апарат. У фашистськiй Нiмеччинi геббельсiвська пропаганда, виконуючи настанови Гiтлера, волала про зверхнiсть арiйської раси, а вiдтак — про панування нiмцiв над рештою свiту. Переробили навiть гiмн, й усi — вiд старого до малого — у захватi спiвали «Нiмеччина — над усiма».

 

У Радянському Союзi такого не могло бути в принципi: з початку його створення на чолi країни стояли євреї Свердлов i Троцький, їх замiнили грузини Сталiн i Берiя, крiм того, СРСР налiчував 106 нацiй i народностей. Тож гасло тут було iнше: iнтернацiоналiзм, дружба i навiть братерство всiх народiв СРСР.

 

І раптом сталося: 24 червня 1945 року в Кремлi урочисто вiдзначали щойно отриману перемогу. Крiм вiйськових, на прийомi були представники науково-технiчної iнтелiгенцiї, письменники, актори, музиканти, передовi робiтники та селяни. Пiд бурхливi оплески з келихом шампанського в руках до мiкрофона пiдходить генералiсимус Йосиф Сталiн. Коли встановилася тиша, небагатомовний Сталiн вимовив лише вiсiм слiв: «Я пью за великий русский народ, народ-победитель».

І всi наступнi промовцi пiд оплески й вигуки «ура!» почали здоровити й славити великий росiйський народ. Наче не було на фронтi українцiв, бiлорусiв, євреїв, народiв Кавказу та Середньої Азiї.

 

Догматична та скам’янiла радянська пропагандистська машина отримала сигнал: з’являються тисячi художнiх творiв, у яких переможцями змальовують етнiчних росiян: в усiх театрах країни прой­шла п’єса Костянтина Симонова «Русские люди», не знала обмежень у накладi книга Олексiя Толстого «Русский характер», найвищої — Ленiнської — премiї удостоїлися повiстi Михайла Шолохова «Они сражались за Родину» и «Судьба человека», головнi герої — росiяни, при цьому внесок iнших народiв у справу перемоги, передусiм українцiв, старанно замовчували.

 

Зрештою, все це впало на благодатний ґрунт: раптом у Ленiнградi група молодих людей на чолi з комсомольським ватажком Дмитром Баркашовим сповiщає про створення росiйського патрiотичного товариства «Пам’ять». У статутi товариства — охорона пам’яток iсторiї та культури. Чудово, що  тут заперечиш?

 

Але що це? На Марсовому полi, На Піскарьовському та Пулковському кладовищах ущент руйнують єврейськi могили, єврейського правозахисника Льва Разгона жорстоко побито в пiд’їздi його помешкання, а в кишенi напхато листiвки антисемiтського змiсту.

 

Реакцiї — нiякої. Мовчать партiя та комсомол, мiлiцiя й КДБ. Вiдгукується лише одна людина — маловiдомий на той час Володимир Висоцький. У гнiвному вiршi «Антисемиты» вiн зазначає:

 

На их стороне хоть и нету законов, —

Поддержка и энтузиазм миллионов!

 

Так на чиєму ж боцi пiдтримка та ентузiазм мiльйонiв росiян — на боцi мирних беззахисних євреїв? Нi, на боцi по­громникiв. Уже й у Москвi виникає своя «Пам’ять», i не товариство, а цiле об’єднання, i перед там ведуть не беззвiснi юнцi, а люди вiдомi, авторитетнi — генерали Варенников, Макашов, один iз лiдерiв КПРФ Вiктор Анпiлов. На заклик цих людей Москва виходить на маршi й мiтинги протесту. В руках у демонстрантiв не саморобнi, а професiйнi плакати: «Евреи — агенты Тель-Авива», «Требуем искоренить еврейское зло», «Евреи — вон из Москвы!»

 

Дiставшись до мiкрофона, так званi «активiсти» висловлюють погромнi промови, розповсюджують погромну ж лiтературу. Жах охоплює росiйських євреїв, вони масово полишають країну переможного соцiалiзму.

 

Письменник Олександр Солженiцин у ґрунтовному дослiдженнi «Двести лет вместе» — про далеке не безхмарне спiвiснування росiян i євреїв — прагне розiбратися у черговiй росiйськiй iстерiї: «Євреям ніколи не жилося вільно на Русі, вони пізнали тут і погроми, і межу осілості, і процентну норму, а за радянських часів — ганебну п’яту графу, обмеження при прийомі до ВНЗ, на престижну роботу та безліч інших обмежень. Наші доблесні «органи» підсунули їм горезвісну «справу лiкарiв», охрестили їх «безрідними космополітами», скасували єврейську мову, школу, театр, відібрали синагоги. У євреїв повільно, але вірно визрівала відповідна неприязнь, і як тільки з’явилася можливість, вони стали без жалю залишати «батьківщину Великого Жовтня».

 

Далi Солженiцин доходить несподiваного висновку, i з ним погоджується, зокрема, й Булат Окуджава, що саме масова емiграцiя євреїв спричинила розпад Радянського Союзу.

І от пiдсумковий з’їзд «Пам’ятi». Її лiдер Дмитро Васильєв не без гордостi повiдомляє, що з Радянського Союзу виїхало понад один мiльйон (!) євреїв, забувши, щоправда, сказати, що цi освiченi люди пiдняли на новий рiвень науку, технiку, економiку Ізраїлю. А отже, пiдсумовує Васильєв, «Пам’ять» оголошує про саморозпуск.

 

«Стривай, — осаджують його росiйськi шовiнiсти, — ти, мовляв, обмовився, «Пам’ять» не розпускається, а плавно перетiкає в росiйськi нацiонально-патрiотичнi рухи та фронти, а назву можна й помiняти. І невгамовна  росiйська душа знову шукає «iнородцiв», спрямовуючи свiй удар на «осiб кавказької нацiональностi» та «азiатiв». На всiх московських ринках нищать крам i торговi точки кавказцiв, у тiсних гуртожитках жорстоко б’ють вихiдцiв iз Середньої Азiї, забороняючи їм працювати навiть двiрниками. Але й цього мало, агресивна росiйська вояччина провокує збройнi конфлiкти в Чечнi та Грузiї, танки генерала Лебедя давлять молдаван у Приднiстров’ї.

 

Україну до часу не чiпають. Бiльше того, вiдбувається трiумфальний (не побоюся цього слова) вiзит президента Росiйської Федерацiї в Україну. На урочистому прийомi в Марiїнському палацi незабутнiй Борис Єльцин виголошує дивнi слова: «Я суворо наказав своїм мiнiстрам: кожного разу перед початком робочого дня запитай себе: що ти зробив для України?»

 

Для українського вуха це справдi дивнi слова, адже жоден iз лiдерiв Радянського Союзу та Росiї нiчого подiбного на мав навiть у думках.

 

І там же, на прийомi, посол Росiйської Федерацiї в Українi Вiктор Черномирдiн: «Я народився в Оренбурзi. У нас в однiй частинi мiста жили росiяни, а в другiй — за рiчкою Урал — українцi. Так в українцiв усе було краще — i домiвки, i худоба, i городи, i дiти не росли розбишаками».

 

І саме у цей час — не ранiше й не пiзнiше, — коли високоповажнi росiйськi гостi освiдчуються у любовi до України, у Москвi, на Манежнiй площi, збирається велелюдний мiтинг. Органiзатори — залишки «Пам’ятi», а також «Русское единство» та «Русский блок». Тон задає мер Москви Юрiй Лужков:

 

— Громадяни Росiї, москвичi, — каже вiн. — Чи треба доводити комусь, що Крим — це iсконно росiйська територiя, що так звана «незалєжна» Україна не має до нього нiякого вiдношення. Радий повiдомити вам, що я з групою товаришiв, усього дванадцять осiб, звернувся до Верховного суду Росiйської Федерацiї з вимогою скасувати витiвки Микити Хрущова: хто дав йому право розбазарювати iсконно росiйськi землi?..

До мiкрофона пiдходить сивочолий ветеран, груди якого прикрасили бойовi нагороди:

 

— Український народ мирний i працьовитий, я знаю його. Але воду там каламутять захiдноукраїнськi нацiоналiсти. У складi окремого батальйону НКВС я бив їх у Карпатах 1944 року, а нинi, якщо знадобиться, готовий бити їх у Криму.

Раптом на площі з’являється вантажівка, а на ній — опудало українця, який міцно охопив рукою півострів Крим. Тієї ж миті бравий донський козак у мундирі й погонах білогвардійського офіцера хвацько витягнув шаблю, щосили рубонув картонне опудало — рука з Кримом вилітає за борт автомобіля.

 

«Ура! — вигукує натовп. — Дайош Крим!»

 

Апофеозом цього психозу стала хода до українського посольства, на парканах якого залишились плакати: «Україно, поверни російський Крим!», «Руки геть від російського Криму!»

 

Коли Борис Єльцин повернувся з Києва, помічник президента Георгій Сатаров поінформував його про мітинг на Манежній площі, про вимоги мітингувальників. Тут же Борис Миколайович доручив Сатарову звернутися від його імені до ректора Московського історико-архівного інституту Юрія Афанасьєва, аби той вніс ясність: невже український Крим — то лише забаганка Микити Хрущова?

 

Дуже скоро Юрій Миколайович Афанасьєв доповів президенту, що передача Криму ґрунтується на солідній документальній базі, яка ратифікована Верховними радами Союзу РСР, РРФСР та Української РСР, цілком легітимна і має беззаперечний припис до виконання, а отже, жоден суд не має права піддавати сумніву рішення трьох (!) парламентів.

 

За наказом Єльцина документи про ратификацію були покладені на робочий стіл мера Москви Лужкова. Він був вражений і, як кажуть, заліг на дно. Та на короткий час: правники з Мосради розтлумачили йому, що в наданих документах нічого не мовиться про Севастополь, який навіть у складі України Автономній Республіці Крим не підпорядковується, а лише центральним (всеукраїнським) органам влади.

 

І це стало тією шпариною, за яку намертво вчепився московський мер — відмовившись від виступів на мітингах, одразу перейшов до діла: коштом росiйської столицi профiнансував переозброєння росiйського Чорноморського флоту, побудував у Севастополi кiлька багатоповерхових будинкiв, помпезно названих Московский квартал, i регулярно, на День Вiйськово-морського флоту Росiї привозив iз собою культурно-мистецький десант, концерти якого одразу перетворювалися на вiдверте українофобське дiйство.

 

Проросiйська влада не опротестовувала зухвалих демаршiв московського мера, натомiсть вiдсiч йому давали кращi люди Росiї.

 

Єгор Гайдар, лiдер партiї «Демократичний вибiр Росiї», колишнiй прем’єр-мiнiстр Росiйської Федерацiї: «Севастополь — невід’ємна частина України. Його фінансували з бюджету України, і там діяли закони України, а не Росії, і вибори проходили до Верховної Ради України, а за часів СРСР партійна організація Севастополя входила до партійної організації України.

 

Може, рішення 1954 року народження — не пiк мудрості, але ніяких інших законів на сьогодні немає. Висновок: треба відмовитися від висунення територіальних претензій до України. Так, до речі, починалася Югославія».

 

В’ячеслав Ігрунов, заступник голови Комiтету у справах СНД Держдуми Росiйської Федерацiї: «Ніяких юридичних підстав вважати Севастополь російським немає. Існують історичні та політичні підстави, але юридичних підстав для претензій до України немає. Усі законодавчі акти — 1948 року народження, 1954 року народження, та й Конституція РРФСР 1978 року свідчать: Україна цілком легітимно включає до свого складу Севастополь. Росія визнала цей факт, визнало його і міжнародне співтовариство, відповідно до чого і було вироблено розмежування України і Росії. Після цього Севастополь треба залишити у спокої».

 

Здавалося б, усе зрозумiло. Та не вгамовується невсидющий Юрiй Лужков — презентує у Криму ще масштабнiшi плани забудови Севастополя, що дає привiд журналiсту звернутися до нього iз запитанням: так на благо якого мiста старається столичний мер — Севастополя чи Москви?

 

Вiдповiдь на це запитання дав генеральний прокурор Росiйської Федерацiї Юрiй Чайка: на благо власної кишенi. І порушив проти Лужкова кримiнальну справу за фактом розкрадання державних коштiв в особливо великих розмiрах.

 

Далi з’ясувалося, що, фiнансуючи коштом столицi переозброєння росiйського Чорноморського флоту i будiвництво Московського кварталу, Юрiй Михайлович не оминув власної кишенi, «профiнансувавши» її у небачених навiть для прокурорiв розмiрах.

 

Не вiдстала вiн чоловiка й Олена Батурiна, його дружина, яка особисто контролювала найдорожчi — центральнi — дiлянки Москви, продаючи їх забудовникам пiд фантастичнi «вiдкати».

 

І враз Лужков опинився у столицi. Та не в росiйськiй, а в... австрiйськiй. Чому? Тому що в австрiйських Альпах на нього з Батуриною чекав такий собi «будиночок», здатний вмiстити чотири дитячих садочки, а австрiйськi банки надiйно зберiгали вкраденi подружжям грошi.

 

І тут на авансцену кримської кризи виходить новий-старий-пожиттєвий президент Росiї Володимир Путiн. У Росiї, в Українi зависло питання — на чиєму ж боцi буде цей полiтичний важковаговик: на боцi Хрущова, Єльцина, Черномирдiна, Гайдара, Ігрунова чи стане поруч iз кримiнальним злочинцем Лужковим?

 

Виявляється, не лише рибалка бачить рибалку здалеку, злочинець також тримається за злочинця. Але спершу Путiн оголосив набiр до партiї патрiотiв «Русскiй мiр», на чолi якої став. І дивним чином найбiльший «актив» його партiї виявився саме в Криму, а мешканцi Московського кварталу в Севастополi — нiщо iнше, як навченi вiйськовi резервiсти, вiдомi нам як «зеленi чоловiчки».

 

Спираючись на люмпенiзований натовп i законсервованих вiйськових «профi», «головнокомандувач» однiєї з найбiльших ядерних держав свiту, яка має навiть повітряно-космiчнi вiйська, посунув усе це на крихiтний Крим...

 

Вiдбулося зухвале загарбання суверенної української територiї, яке дипломатичною мовою зветься «анексiя». Звичайно, натовп у захватi, але зовсiм iншої думки найкращi люди Росiї — справжнi росiйськi патрiоти.

 

Борис Нємцов, лiдер росiйської опозицiї: «Путін ввів збройні сили Росії на територію іншої держави. Це конституційний злочин, один iз багатьох його злочинів, це проблема звинувачень на майбутньому процесі, це проблема Путіна. Страшно ще й те, що Путін, Шойгу, Лавров перейшли криваву межу, і я не знаю, за що вони чіплятимуться, виправдовуючи себе. Але судити їх усе одно будуть, будуть судити навіть пам’ять про них. Я вірю в це, я це знаю».

 

Михайло Касьянов, екс-прем’єр-мiнiстр Росiйської Федерацiї: «Дорогі сестри і брати! В цей страшний момент ми з болем серця звертаємося до вас. Російська армія окупувала Крим, при цьому спецпідрозділи російської армії, що ганебно для військових будь-якої країни, приховують свою національну належність, свої обличчя і діють як «зеленi чоловічки». Це ганьба для Росії, ганьба для нашої армії, яка ніколи так не ганьбила себе. Це путінський режим штовхнув її на злочин проти брата і проти власної честі».

 

Олександр Бившев, громадський дiяч, сучасний росiйській поет: «Від імені нечисленних росіян, у кого ще залишилися совість, честь і здоровий глузд, хочу вибачитися перед українцями за горе і цю безглузду війну при переважному схваленнi зомбованої російської біомаси, кримської в тому числі. Мені дуже соромно за свою країну, що створила цей жахливий безлад. Усе інше, як поетові, дозвольте висловити у віршах:

 

Роковая линия пройдена,

И предчувствия все мрачней,

Мне Россия больше не Родина —

Столько крови уже на ней.

На соседей несчастья кликая,

Снять ты с глаз не желаешь шор.

Украине — слава великая!

А России — навек позор!