Розкол Київської церкви і митрополії на Київську і Московську
Небезпека Візантії з боку Туреччини примусила її зробити спробу примирення між східним і західним релігійними центрами (Константинополем і Римом). Ось чому Флорентійська примиренська унія (1439 р.) була схвалена візантійським імператором, Царгородським патріархом і всіма делегаціями, крім двох, що представляли православні церкви сходу.
Таким чином, Єдина вселенська християнська апостольська церква (ЄВХАЦ) повернулась на короткий термін до стану, що існував до роздору 1054 року. Митрополит Київський і «всея Руси» від усієї Руси ( України, Білорусії та Московщини — (колишньої колонії (Росії ще не було)) Ізидор підписав заяву у Флоренції про ухвалення Флорентійської унії (1439 р.).
Таким чином Київська митрополія, хоч і розділена кордонами різних держав (Україна і Білорусія перебували під окупацією об’єднаної Польсько-Литовської держави), але як єдине (духовно) ціле повертається, а не приєднується до ЄВХАЦ, яка була за часів князювання Володимира Великого, Ярослава Мудрого та його сина Ізяслава в Київській Русі.
Після повернення Ізидора до Києва всі його вітали. В березні 1441 року він їде до Москви, де звертається з посланням до княжої і церковної влад про повернення до ЄВХАЦ Московського царства (назви «Росія» ще не було).
За це звернення наказом московського князя Василія ІІ митрополита ув’язнили.
З часом він втікає з тюрми до Риму, де вибирають його кардиналом, а згодом стає Вселенським патріархом у вигнанні.
Після Флорентійської унії кафедра Київської митрополії переноситься з Москви до Києва, де вона була до монгольської навали. Москва не визнає Флорентійської унії (1439 р.) і започатковує розкол Київської церкви і її митрополії.
За наказом московського князя Василія ІІ (Темного), але всупереч волі Константинопольського патріарха, українського та білоруського єпископату та духовенства скликано собор у Москві (1448), на якому місцеве духовенство проголошує московського єпископа Йону митрополитом Київським і Всієї Руси, хоча митрополита Ізидора цього титулу ніхто не позбавив. Українські, білоруські єпископи і духовенство в Соборі участі не брали, що зробило його неканонічним. Не визнає ухвали Собору про обрання Йони митрополитом і патріарх Константинопольський.
Таким чином Московська єпархія самочинно відокремилась від Київської митрополії. Юридично територіально обрала власного митрополита і поклала роздор (розкол) у Київській церкві і митрополії, яка до цього часу була єдиним тілом, хоч її терени належали різним державам. Москва укладає договір iз Польщею, щоб вона не дозволила в’їзду митрополита кардинала Ізидора в Київ.
Вселенський Константинопольський патріарх не визнає самовільно проголошеної Московської митрополії та її митрополитів, тому вони неканонічні.
Схилилися до Москви
У1453 році Туреччина (турки) окупувала Візантію з Царгородським патріархатом і змусила його не визнавати ухвали Флорентійського Собору, що патріарх і зробив.
Папа Римський після повернення кардинала і митрополита Ізидора з окупованого Царгорода (Константинополя) до Риму призначив його патріархом у вигнанні. В 1458 році Папа Євген ІV переводить осідок (резиденцію) Київського митрополита з Москви до Києва, де він був до монгольської навали, і призначає митрополитом Григорія (не українця, болгарина?), оскільки Ізидор став патріархом у вигнанні, та визначає нову територію Київської митрополії (11 єпархій) на теренах Литовсько-Польської держави (Київська, Брянська, Чернігівська, Смоленська, Тувинська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемишльська, Галицька і Холмська). Київська митрополія залишилася вірною Флорентійській унії, тодi як інші патріархати (Александрійський, Антіохійський, Єрусамський і Царгородський) зреклися її під тиском турків. Після здобуття Москвою патріархату 1589 року всі вони (патріархати) схилилися до Москви.
У 1461 році помирає митрополит Йона і на його місце обирають Теодозія, якого цар затвердив особисто, не просячи благословення Царгорода (що є неканонічним, незаконним), але з титулом уже московського і «всея Руси» (без Київської). Це можна вважати офіційно початком Московської церкви ( оскільки назви «Росія» ще не було).
Царгородські патріархи , які відступили від Флорентійської унії (1439 р.) під тиском турків і далі вважають Київську церкву як одну з митрополій Царгородського патріархату, незважаючи на те, що вона залишалася в єдності з Римом.
Після завоювання Візантії турками в 1453 р. Царгородський патріархат втратив захист православних правителів. Православну церкву переслідували внутрішні незгоди, часто підбурювані і керовані турецькою владою. Становище патріарха було нестабільним.
У другій половині ХV ст. патріархи змінювались 16 разів. У ХVI — 22 рази, у ХVІІ — 54 рази. Брак послідовності в поведінці грецьких кіл та практикованій ними компанії підкупів деморалізували духовенство і віруючих. Поступовий занепад Царгородського патріархату та погіршення життя Київської митрополії (КМ) під окупацією Польщі в ХV столітті звели зв’язки між КМ і Царгородом до формального мінімуму.
Відсутністю чіткого підпорядкування і захисту КМ Царгородським патріархатом скористалась Польща, яка не хоче виконувати і визнавати умов Флорентійської унії, бо в окупанта — свої цілі. Ось чому польські магнати, шляхта, державна влада, єзуїти одержали повну свободу дій. Почався наступ: економічний, соціальний, політичний, національний, культурний і, зрозуміло, релігійний.
Полонізація українців
Вони (окупанти) зайняли величезні простори із сотнями сіл, десятками міст, посіли найвищі посади в адміністрації (воєводи, старости тощо). В Україну посунула дрібна шляхта, щоб збагатитися. Польща почала активну полонізацію українців, передусім шляхти та духовенства. Багато княжих родів, якими славилася Польща, були українцями. Вони протягом ХVІ століття перейшли на латинський (римський) обряд та стали поляками.
Тодішній архімандрит Дерманського монастиря Іван Дубович писав: «Багато визначних руських (українських) шляхтичів лише тому переселилися до римської Церкви, бо в цілій українській церкві не було кому повірити безпечно своєї совісти та не можна було ніде дістати духовного корму для душі».
Українська шляхта змушена була посилати своїх дітей до польських шкіл, зокрема єзуїтських, бо українських не було. На жаль, вихованці цих шкіл переходили в польський табір.
Занепад національної освіти і відповідно Української православної церкви (УПЦ) , моральний стан її духовенства поєднані з браком освіти та неуцтва, не мали можливості протистояти антиукраїнському наступу Польщі. Що робиться далі з бездержавнiстю України і безправ’ям його народу?
Князь Острозький заснував Острозьку академію — вищий навчальний заклад, щоб мати освічених людей, зокрема священиків. Духовенство зрозуміло, що виходом iз цього положення може бути повернення в лоно материнської Церкви, яка була за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого — ЄВХАЦ. Подальші події пришвидшили реалізацію цієї ідеї.
У червні 1588 року Константинопольський патріарх Єремія ІІ повертається з чотирирічного заслання на острові Ражоському і вирушає до Смоленська, а далі до Москви. На Московському церковному синоді 26 січня 1589 року під тиском князя Федора вимушено підписується визнання Московського патріархату.
В липні цього ж року їде до Польсько-Литовського королівства, щоб підпорядкувати собі Київську метрополію і наводити свої порядки. Без церковного Собору усуває митрополита Онисифора Дівочку, що є порушенням канонів (церковних законів), та ставить на його місце Михайла Рогозу, як «Митрополита Києво-Галицького і всієї Руси», а також призначає Луцьким єпископом Кирила Терлецького і робить його своїм екзархом. Раніше ця функція належала митрополиту.
Підтримує Ставропігійські братства в суперечці і в противагу єпископам (чого немає ні в греків, ні в московітів (москалів): наділяє їх правами контролю над єпископами і митрополитом. Нависла велика небезпека для Української церкви внаслідок орієнтації східних патріархів на Москву, царі якої їх тепло вітали, допомагали, щедро винагороджували і використовували.
Ці візити відбувалися в Польське королівство, що давало змогу контактувати з Українською церквою і при цьому виконувати «доручення», шпигунство як російського (московського) царя, так і турецького султана. А найголовніша загроза Московського патріархату — позбавити Київську метрополію автономії і приєднати її до Москви.
Руйнація внутрішньої організації метрополії, недовіра до її єпископату та загроза з Півночі були вагомими чинниками, що прискорили повернення Києва до ЄВХАЦ iз центром у Римі.
Апостольська церква зрозуміла, що після завоювання Царгорода турками та невдачі Флорентійської унії, відновлення загальної «Унії» всіх східних церков одночасно стало неможливим. Ось чому Рим прагнув поступового об’єднання з окремими церквами Сходу, зокрема Київською, яка не зреклася Флорентійської унії.
БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ
Утворення Київської унійної православної помісної церкви
Ідея Берестейської унії є продовженням Флорентійської (1439 р.), яка виникла на Східній Україні (а не Західній) та вкотре відновила дружні стосунки між українською Київською православною церквою і Римом.
У червні 1590 року Київський православний митрополит Рогоза скликав Синод, на якому єпископи висловилися, що далі неможливо терпіти господарювання царгородських патріархів, тому що вони розглядають Україну, як джерело великих доходів своєї патріархії і втручаються в організаційні питання митрополії на її шкоду.
Синод заявив, що він визнає головою ЄВХАЦ Папу Римського, як і визнавала православна церква за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого до розколу 1054 року, але без посередництва Царгородського патріархату і зупиняє з останнім свої зв’язки. Про це було повідомлено Папі Римському.
Умови, на яких повертається Київська церква (КЦ) під безпосередню юрисдикцію Риму, доручили опрацювати єпископам Іпатію Потію і Кирилу Терлецькому, продискусовано на черговому Берестейському Синоді 3 червня 1595 року і підписано митрополитом та єпископами. 23 червня 1595 року Іпатій Потій і Кирил Терлецький, що раніше прибули до Риму, вручили Папі Клименту VІІІ заяву про визнання його Головою ЄВХАЦ і листа з умовами — вимогами, на яких вони повертаються під юрисдикцію Риму.
Серед них, зокрема:
Зберігається східний обряд і звичаї Української церкви;
Зрівняння у правах православних єпископів iз польськими (крім єпископа він є ще сенатором);
Утворення Київського архієпископства незалежного від усіх патріархатів і з’єднаного з Римом;
Достоїнства митрополита, єпископа чи інших духовних санів не давати людям іншої нації чи релігії окрім руської (української) і грецької;
Жонаті священики ( щоб не обмежувати доступу обдарованої молоді в духовні заклади та позбавляти природного інстинкту продовження роду і втрати генофонду).
Розрив iз Царгородським патріархатом;
Будуть повернені церковні маєтки, загарбані латинниками;
Буде заборонено перетягувати українських вірних на латинський обряд.
Усього вимог (артикулів) було 33. Після прийняття присяги на Євангелії, вони поставили свої підписи на з’єднання церков від імені єпископів, які їх делегували до Риму: архієпископа — митрополита Київського — Галицького та «всієї Руси» Михайла Рогози, Григорія архієпископа Полоцького і Вітебського, Йона Гоголя, єпископа Турівського, Михайла Копистянського єпископа Перемишльського і Самбірського, Геодона, єпископа Львівського та Діонісія Збіруйського, єпископа Холмського. Папа завершив акт з’єднання церков Булою.
Була є основним канонічним документом Берестейської унії, що визнала устрій Київської церкви як Помісної автокефальної (автономної) української православної церкви у злуці з Римом.
Римський унійний акт вимагав синодального схвалення (ратифікації). Митрополит Рогоза скликав Синод 6 жовтня 1596 року в Бересті, разом з усіма єпископами України вони ратифікують (схвалюють) унію.
Перемишльський і Львівський єпископи з намови князя Острозького не підписали Унії і тим самим у майбутньому зберегли умови для виникнення конфесійности в Українській православній церкві. Наступники їх — Перемишльський і Львівський єпископи — через сто років приєдналися до унії.
Але за цей час наші сусіди нашими ж руками (недалекоглядність і особисті інтереси двох єпископів ) встигли (зуміли) поділити нашу церкву як єдине духовне ціле нашого народу, що продовжується донині.
Ці два єпископи зробили великий гріх перед українським народом і Богом, про що треба голосно говорити, щоб віряни знали правду.
Сподівання певних польських кіл на те , що після Берестейської унії легше буде латинізувати та ополячувати українців не справдилися. Унійна православна церква пішла шляхом самостійного розвитку з усіма ознаками національної помісної церкви.
Вони частіше розглядали унію як початок кінця панування польської держави в Україні. Литовський канцлер Лев Сапіга писав, що «Унія не принесла ніякої користі Польщі, а навпаки, спровокувала багато нещасть і заколотів».
Унія врятувала український народ від суцільної полонізації і пізніше від русифікації, а його церкву від приєднання до польського римо-католицького костьолу і Московської православної церкви (МПЦ).
Папа Климент VІІІ після унії вимагав від польського короля , щоб українські унійні єпископи мали рівні права у світській владі і в державі та Соймі. Унія зробила КЦ незалежною від світської влади, яка панувала в державі і раніше безпосередньо впливала на митрополита і єпископів.
Духовенство, позбавлене залежності від світської польської влади мало можливість боронити рідний народ від кривд чужинців, зокрема влади.
Після унії КЦ залишилась православною (унійною православною) без змін у Богослужіннях, обрядах, традиціях і одночасно була захищена від впливів Царгородського і претензій на неї Московського патріархатів. Сьогоднішня Українська греко-католицька церква є Унійною православною помісною церквою і про це теж треба говорити.
