Натруджені руки жінок пам’ятають багато бід.
Народилася Ірина Пилипівна за царату на Слобожанщині, у великому, колись вільному українському козацькому мальовничому селі поруч iз російським кордоном. Їхня сім’я в ті часи вважалася небідною: батько мав гарне господарство, добротний цегляний дім. Сім’я вважалася забезпеченою.
Після смерті матері у 1915 році, залишившись iз батьком і двома меншими братиками (3 і 2 рочки), Іринка почала хазяйнувати вдома. Дівча в п’ять років (?!!) тягало великі чавуни — треба ж було готувати їжу для чотирьох членів сім’ї, для домашніх тварин і птиці. Старша сестра на той час уже була заміжня, мала своїх дітей, проживала окремо. Батько після смерті матері не одружувався. Іринку в школу не пустив, бо потрібно було няньчити братиків і допомагати по господарству. Голодні 20-ті роки сім’ї вдалося пережити благополучно.
Не без сліз і болю згадувала Ірина Пилипівна тридцяті роки: «Життя на гірше змінили колективізація і голод 1932—1933 років. Сім’я все втратила, майно позабирали комнезами. А батько якось пішов по хліб до Харкова і пропав. Брати роз’їхалися в пошуках роботи в промислові міста. Я попрацювала в комуні без оплати й втекла у місто Сталіно [зараз Донецьк. — В.В.] на Донбасі. Там теж було несолодко — не було рідних, навіть просто знайомих. Ні освіти, ні робочої спеціальності. Трохи попрацювала чорноробом у шахті. Потiм, дякуючи Богові, потрапила на добру людину — дружина інженера шахти взяла мене додому доглядати дитину за харчі. Про оплату не могло навiть iтися. Таким чином я врятувалася від голодної смерті».
Сім’ю старшої сестри розорили сільські активісти. Її чоловіка заарештували й запроторили в тюрму за неповну здачу податків, які нічим було сплачувати. Залишилась вона у селі з трьома дітьми. З голоду діти опухли, сили залишали сестру. Тоді, відчуваючи подих і наближення голодної смерті, вона вивела дітей на залізничну станцію й залишила їх там iз надією, що, може, їх заберуть люди й відправлять до дитбудинку. А сама пішла додому помирати...
«Влаштувавшись на «роботу» й трошки оклигавши в Сталіно, я поїхала в рідне село навідати сестру, — згадувала теща. — Застала її без видимих ознак життя. Та все ж мені вдалося привести до тями її гарячим овочевим бульйоном. Оживши, вона почала ридати: «Діти! Де діти?». Минуло багато років, як з’ясувалося, що врятуватися вдалося лише двом старшим діткам. Найменшого шукали довгі роки, але так і не знайшли, доля його невідома».
Про малу батьківщину страшних 30-х років минулого століття Ірина Пилипівна казала: «А моє рідне село вмирало. Бачила я, як переповнена мерцями гарба везла їх до ями на кладовище, а за гарбою по пилюці тяглися дівочі коси, залишаючи скорботний прощальний слід на землі... У нашому селі під час голоду 30-х згинуло дуже багато людей».
На Донеччині Ірина зустрілася зі своїм односельчанином, Михайлом, який повернувся з заслання — він теж був із родини розкуркулених. Побралися. Там народився їх первісток — син Володимир. Молоде подружжя завербувалося на будівництво аглофабрики і переїхало в місто Кам’янське [від 1936 р. — Дніпродзержинськ. — В.В.]. На той час у подружжя народилась друга дитина — дочка Олександра. (Саме вона стала моєю дружиною).
Ірина Пилипівна згадувала: «Працювали на заводі. Квартири не було. Наймали кімнату в бабусі в хаті приватного сектору. Згодом отримали кімнату в будинку барачного типу. Тільки-но почали обживатися, а тут війна! Чоловіка мобілізували в армію.
Із наступом німців у місті почалася евакуація: ешелонами вивозили заводи та устаткування. Партійці з сім’ями дременули на Урал та до Середньої Азії. Я, як й інші пожильці бараку, евакуації не підлягала, залишилась у місті. Без їжі, без грошей. Пам’ятаю, як німець під’їхав до нашого будинку-бараку і крикнув-оголосив: «Німецькі брички на Кринички!» [зараз смт. на Дніпропетровщині за 22 км від Дніпродзержинська, 40 км від Дніпропетровська. — В.В.]. І вивезли всіх мешканців у степ i там залишили. Майже всі жінки з малими дітьми. Надворі — осінь. Ніч. Дітей повкладали у величезні скирти соломи, що стояли на полі. Пронизливий холодний вітер, дощ... Потім розбрелися в пошуках якогось притулку. Коли, нарешті, надибали село, виявилося, що все, що мало дах, забито біженцями. Із трудом помістились до коней у конюшню. Був випадок, що кінь ледь не задавив мою дочку. Село в ході боїв було розбите й спалене. Жили ми потім у бабусі, але не в хаті, а в погребі. Під час боїв село тричі переходило з рук у руки. Люди рятувалися в погребах. У погребі жили й ми до осені 1943 року. Вижили в окупації якимось дивом. Завдяки Богові зберегла дітей. Син Володимир постраждав під час бомбардування — упав у траншею. Мабуть, пошкодив поперек, тому фактично став напівпаралізований — не рухав руками й ногами».
В окупації люди виживали, як могли. Жінки пішки ходили по селах за десятки кілометрів, аби здобути, майже жебракуючи, хоч трохи кукурудзи чи ячменю, залишаючи дітей самих. У цих мандрах зустрічали німецькі патрулі (в основному, з немолодих солдатів), які обнюхували одяг мішечників, чи не мають, бува, запаху диму лісових вогнищ (мабуть, таким чином шукали партизанів). Жінки падали на коліна й показуючи дитячі метрики, волали: «Цвай кіндер!», «Драй кіндер!».
У жовтні 1943 року стало відомо, що 25-го числа звільніли місто Дніпродзержинськ. Почали збиратися додому. Танкісти допомогли нам дістати двоколісну тачку. Ірина Пилипівна на неї поклала хворого сина та свій нехитрий пожиток. Везла тачку, а дочка «підпихала». Й таким чином пішки «поїхали» додому. Коли дісталися свого житла, то побачили в дверях кімнати дірку, проткнуту штиком. Дверей не ламали — лозовий столик i стільці, ліжко (а більше нічого в кімнаті не було) грабіжників-мародерів не зацікавили.
У післявоєнному Дніпродзержинську — суцільна руїна. Підприємства або цілком зруйновані, або вивезені на схід упродовж евакуації ще в 1941 році. З фронту повернувся чоловік Михайло, слава Богу, живий і цілий. Надзвичайно важко було у повоєнному 1947 році. Голод. У сім’ї вже стало троє дітей: ще з’явилося маленьке дитятко — дочка Лідочка.
Чоловік у три зміни працював у «гарячому цеху» заводу. Завод цей, збудований ще бельгійцями за царя, працював безперервно, без зупинок, на свята й вихідні. Як траплялись неполадки, то чоловіка викликали до цеху в будь-яку годину. До того ж, жили в обстановці репресій, сталого страху. За 10-хвилинне запізнення на роботу людині «давали» тоді 10 років тюрми.
А в місті було дуже багато інвалідів, скалічених війною. Пізніше (через рік чи два) вони кудись раптово зникли. Ніхто не знає, куди.
«У ті голодні роки ходило багато чуток про людоїдство, — згадувала теща. — Розказували люди, що в холодцеві, купленому на базарі, знаходили дитячі пальчики й нігтики. Та найстрашнішою стала чутка про те, що було з’їдено, а потім і спалено цілий дитячий будинок у місті. На згарищі не виявили дитячих кісток, а дітей там було багато...»
«1947 року з нашого двору пропала дівчинка Ліза. Це стало великим потрясінням для всіх сусідів, — розповідала теща. — Пошуки дитини результатів не дали. Був розгул бандитизму. Жебраки ходили один за одним. Але чим ми могли їм зарадити?.. Голод, здавалося, ніколи не скінчиться.
Отримували ми хлібні картки, але продуктів не вистачало. Треба було думати, чим годувати сім’ю. І знову, як і у війну, разом із сусідками-приятельками Надією В’язовою і Христиною Габушевою збиралися ми і їздили до сіл сусідніх областей: Олександрії, Користівки, Косівки, Фундукліївки, Тального, Звенигородки, Воронцового-Городища... У селах міняли речі на якесь зерно, пшоно, кукурудзу. Кукурудзу перемелювали на спеціально зробленій «драчці» й пекли прісний кукурудзяний хліб, варили мамалигу. Їздити доводилося на товарняках, цистернах, пластухах (платформах), на коксі в хоперах [саморозвантажувальні спецвагони для транспортування сипучих вантажів. — В.В.]».
«Мандри» в пошуках харчів були дуже небезпечними: iз дахів вагонів речі та й людей під час поїздок нерідко гаками скидали й стягували бандити. А то ще понад дахами вагонів гакери натягували дроти, і вони під час руху потягів, як бритвою, «зрізали» все, що там було. Бандити могли відібрати харчі де завгодно, навіть біля дому... Дуже далеко й багато ходили пішки по рейках. Ночували у добрих людей. Вокзали обходили. В дорозі бували по 5-6 днів. Їздили на базарні дні. Продукти, що привозили, допомагали сім’ям протриматися. Пізніше жінки хустки робили, шили кофти, спідниці. Возили міняти.
«Одного разу я їхала з Воєводівки до Дніпродзержинська. Ззаду — мішок із картоплею, спереду бідон і ще клунок, — розповідала мама дружини. — Ноги мої «пішли» під колеса, і мене було б затягло під вагон, але якийсь військовий відкинув мене від вагона і швидко пішов собі далі. Тим врятував мені життя. А я навіть не встигла подякувати йому за спасіння...
Поряд із нами в бараці жила сім’я, дві дочки якої були подружками моїх дітей. Вони дуже бідували, від голоду хворіли на рахіт і туберкульоз. Наша родина ділилася з ними, чим могла. Від’їжджаючи, наказувала Олександрi: «Звари великий казан перлового супу та обов’язково запроси дівчат». Варили такий суп (без засмажки) разом у літній кухні навпроти нашого будинку-розвалюхи, швидко його поїдали. Діти пригощали також і приблудну улюблену собачку Джульку».
Чоловіка Ірина Пилипівна втратила на початку 1960-х. Не встиг уволю пожити на пенсії — згубили його «гарячий» цех, робота у три зміни. Навіть коли вже був на пенсії, «діда» часто викликали на «добровільну» допомогу з ліквідації аварій застарілого обладнання. «Дід» ще вдома щось постійно робив: ремонтував людям взуття, а влітку сім’я працювала на горoді за містом.
«Не приведи, Господи, пережити їм те, що було з нами, — казала Ірина Пилипівна. — Щоб ніколи не повторилися ті жахливі часи! Боронь, Боже, подібних випробувань нашим нащадкам!»
Моя друга мати тільки уривками дітям розказувала про своє життя, особливо про страшні 30-ті роки. Дітям не бажано було знати те, що знали дорослі. Страх, побоювання за своє життя, за життя дітей переслідував батьків. Теща згадувала, з яким жахом ночами вони з чоловіком прислуховувались до звуків автомобільного мотору «чорного ворона» біля їхнього бараку, до тупотіння ніг коридором, грюкання в двері. Так кожного разу, і не один рік...
Лише в останні роки свого життя моя друга мама згадувала про своє життя досить детально, без страху розповіла про свою долю і долю родини в довоєнні й повоєнні часи. Назавжди запам’ятались її слова: «Лячно і жахливо бачити на кухні чистий посуд». Їй, мабуть, він нагадував голодні тридцяті й сорокові роки.
Своїм трудом, своєю турботою зберегла трьох дітей, дала їм освіту — син і молодша донька стали інженерами, старша донька — відомим науковцем. Теща доглянула п’ятьох онуків і правнука. Виколисала й нашого сина — наймолодшого з онуків, коли мешкали в академічній малосімейці.
Її побутові турботи, життєвий досвід, ненав’язливі поради дуже згодилися нам, а пам’ять про неї — найдорожче, що залишила ця дивовижна людина після себе.
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
Із 76-річною Анастасією Дойніковою вiдразу знайшли спільну мову, бо, як виявилося, і вона, і я свого часу піднімалися на одну й ту саму вершину — діючий вулкан Авачинського, що на Камчатці. В оселі Анастасії Йосипівни змонтована спортивна стінка, поряд лежать гантелі: щоденна гімнастика для спортсмена має бути обов’язковою. >>
