Верба красна розцвітає

Люди в усі віки залишаються людьми. За тиждень до Пасхи, у суботу, люди були в захваті від чуда: Христос воскресив Лазаря. У неділю вони готувалися гідно зустріти величну особу, що напевне зробить їх щасливими. Вони шаленіли від намальованої у власній уяві картини земного ладу з достатком і всілякими гараздами, який мав би встановити отакий могутній цар. «Ото заживемо!» — мріяли чоловіки і жінки, йдучи до єрусалимських воріт із пальмовими гілками... Та назустріч їм простував скромно вбраний усміхнений чоловік. І не на білому коні — атрибуті влади царя земного, а на ослі — символі впокорення матеріального і царювання духовного. Він їхав до Святого міста, аби традиційно відзначити Пасху: юдеї з усіх усюд мали відзначати її саме в Єрусалимі. Можливо, жінки й чоловіки були здивовані його простотою, а десь і розчаровані. Але, як і планували, загукали гуртом: «Осанна!», тобто «Слава!», і стали кидати на дорогу пальмове віття. Утім за кілька днів вони ж волали до Понтія Пилата: «Розіпни!»... І лише після Воскресіння стався «переворот у свідомості» — люди, навіть Його учні, помалу стали відкривати для себе задум Божий.

Утім це ще не все, що сталося у Вербну неділю. Було ще й вигнання торгашів із Храму. Саме те, що робить громаду дійсно вільною духом і готовою до надбання добробуту. Євангеліст Матвій так описує Вхід Господній до Єрусалима: «І коли він увійшов у Єрусалим, заметушилося все місто, питаючи: «Хто це такий?» Народ же казав: «Це пророк, Ісус із Назарета в Галилеї.» Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували у храмі; перевернув столи міняйлів й ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: «Написано: Дім мій домом молитви буде зватись, — ви ж чините з нього печеру розбійників». І підійшли до нього в храмі сліпі та кульгаві, і він зцілив їх...».

Урочистий в’їзд Ісуса в Єрусалим описаний в усіх чотирьох Євангеліях. Це означає, що їй надають особливого значення. Вербною неділею розпочинається Страсний тиждень. Здавна на це свято церковна процесія є урочистішою, ніж звично. В Єрусалимі вже у IV ст. патріарх сідав на ослицю і в’їжджав на ній на Оливну гору, оточений віруючими. На Заході звичай освячення пальм введено в літургію аж в ХІ столітті. Багатьма мовами світу неділя перед Пасхою називається Пальмовою. Однак на слов’янських територіях, де пальми не ростуть, натомість найраніше розцвітають верби, стали святити їх гілки. Звідси: білоруське Вербніца, болгарське Цветніца, сербське Цвети, словацьке Квітна неділя. В Україні народні назви — Вербна неділя (Квітна, Шуткова, Баськова, Пальмова неділя, Неділя ваїй).

На утрені віряни тримають під час служби вербові гілки із запаленими свічками: як «знамення перемоги». Це означає, що вони готові зустріти Господа, який невидимо гряде, і вітають Його як Переможця пекла і смерті. Ці гілки священик святить, тобто благословляє. «Процесія з вербами (пальмами) є, з одного боку, пам’яткою про давню історичну подію, а з іншого — нашими кроками разом із Христом до жертви, якою сьогодні є Служба Божа. Проголошуючи Христа Царем, ми тим самим погоджуємося з тим, що наша дорога до Отця завжди пролягає через хрест», — пояснюють богослови.

В Україні під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. «Був колись в Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви, — писав Олекса Воропай у своїй книзі «Звичаї українського народу». — Так, у Харкові у Квітну неділю учні разом iз вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колеґіюму». А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від Троїцької церкви до Преображенської».

Колись господарі, повертаючися з церкви зi свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на березі річки, на городі чи на вулиці по кілька гілок: «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Хлопці й дівчата билися свяченою вербою коло церкви і дорогою додому, примовляючи:

«Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!»