«Професійні українки» і хліб-сіль високому гостю

      Президент іншої держави сходить з трапа літака. Повільно, бо так годиться, йде червоною килимовою доріжкою. Гарні дівчата в національних строях підносять хліб-сіль на рушнику. Високий гість (хоч може він бути і малого зросту) акуратно відламує окрайчик і обережненько вмокає у солянку, подивляючись на дівчат у віночках і вишиванках. Хто вони? А до речі... Про це і вирішила дізнатися «УМ».

      Цим видом «української дипломатії» займається група супроводу протокольних заходів при Київській міський державній адміністрації. Її учасники — студенти Київського коледжу естрадного та циркового мистецтв: хлопці та дівчата віком від 15 до 20 років, навчені хореографії й акторській майстерності. Ні, їх не підбирають за кольором очей і волосся, за розміром взуття чи параметрами фігури. Але всі вони вродливі, стрункі, розумні та виховані. Адже існують чіткі правила: як і до кого посміхатися, як і від яких пропозицій відмовлятися, як і до кого говорити. Дівчата-хлопці, які виявляються надто балакучими або не в міру мовчазними, довго в групі супроводу не затримуються.

      Кількість осіб у групі також чітко регламентована. Наприклад, президента з дружиною зустрічають троє дівчат та двоє хлопців, а от для зустрічі президента без дружини хлопці не потрібні. «Все відбувається на дуже високому  рівні. Помилок просто не може бути, тому ми воліємо приїхати на місце заздалегідь. Ця робота певною мірою одноманітна: завжди одне й те саме. Тому вона й відпрацьована», — розповідає організатор групи супроводу Ангеліна Заєць. За сім років, коли коледж було залучено до зустрічі високих іноземних гостей, не сталося жодного ексцесу, запевняє панi Ангелiна: ні в кого і ніколи не ламався каблук, не розходилася по швах спідниця, не падали квіти з рук, ніхто не виявився терористом, не зомлів, не послизнувся на високих східцях, коровай не був зіпсований.

      Все має бути бездоганно, тому про всяк випадок кожен учасник групи має дублера. На той самий випадок Ангеліна Віталіївна телефонує кожному зі своїх вихованців, щоб пересвідчитись, що вони живі-здорові, уже прокинулись і будуть вчасно (хоча й не без того, що студент сказав «угу» і ліг спати далі. Був і такий випадок, але ситуацію врятувало реактивне авто тата того сплюха). Як зізнаються студенти, особливих зусиль потребує покладання квітів до пам'ятника Шевченку вранці 9 березня, тобто після бурхливої ночі святкування Жіночого дня. Але, незважаючи на те, Тарас Григорович уранці отримує свої квіти. Хоча березень—2001 згадують особливо. «Ми тільки поклали квіти і мали стояти, поки Президент і супроводжуючі підуть. А тут пішла лавина демонстрантів... Ми думали, що автобус перекинуть», — розповідає студентка Мирослава Периста.

      Робота незвичайна і цікава, в один голос погоджуються «хлібосольні україночки». Але є в ній і свої неприємні нюанси: наприклад, коли доводиться чекати на високопосадовця, літак якого затримується на кілька годин. Тоді виникає загальна для всіх студентів проблема — хочеться їсти. А поруч — такий запашний коровай! «І от коли нарешті доживеш до прильоту гостя, виникає курйоз: тактовно з усмішкою підказати (а про себе кричати з відчаю), що цей невимовно смачний хліб треба їсти», — розповідають дівчата.  Іноді гість покуштує хліб і пішов собі, а коровай залишають голодним студентам: і наїдок, виходить, і екзотика.

      Пишні українські короваї до таких подій печуть на булочно-кондитерському комбінаті №8, «протокольнi хліби» виходять із однієї й тієї самої печі ще з часів Щербицького. Працівники комбінату пояснюють, що таким чином намагаються зберегти особливий неповторний смак продукту. Весь процес виготовлення хліба контролює представник санепідемстанції: бере проби продуктів, з яких печеться хліб, опечатує готовий коровай, оформлює відповідні документи. До часу самої зустрічі ніхто не має права розкрити запломбовану коробку. У Борисполі хліб іще раз ретельно обстежують представники спецслужб — щоб, бува, у коробку не закралася якась терористична бацила, також перевіряють документи. Окрім того, коровай постійно супроводжує представник санепідемстанції — від народження хліба до «жертовної смерті» в роті якогось президента: щоб до його рота разом із хлібом не потрапила отрута або ж щоб коровай просто був свіжим і смачним.

      Загалом, студенти не бідкаються, що робота важка. Вони задоволені можливістю спостерігати за високопосадовцями, відомими та цікавими людьми. Хай навіть іноді доводиться ночувати просто в коледжі, а потім у тому ж коледжі мати неприємності через пропущене заняття. Хай їхній робочий день абсолютно не нормований, отож доводилося працювати і вдень, і вночі, а іноді — з ранку до ночі. Інколи може не бути жодного заходу за цілий місяць, а може — 18 за добу. Можна під час покладання квітів простояти непорушно годину на морозі в тоненьких свитках та легеньких черевичках, а в аеропорту змокнути під дощем і посміхатися гостю. І треба легенькою ходою, зі щасливою посмішкою та рівною спиною донести до пам'ятника 50 кілограмів квітів, з-за яких не видно навіть свого партнера. І за одне таке задоволення, що потребує не тільки краси, а й фізичної витривалості, — отримати всього 30 гривень. Щоправда, до грошей дівчата отримують ще й оберемки компліментів.

      «Ця робота справді цікава: затягує — і без неї вже не можеш», — каже Мирослава Периста. Але водночас вона сприймає її як звичайну роботу, підпорядковану виробничій дисципліні. «З часом починаєш розуміти, яка серйозна організація — цей протокол. «Дівчата, три хвилини до посадки» — зрозуміло, ми йдемо одягатись. «Дівчата, три хвилини до відчинення дверей» — зрозуміло, ми маємо виходити».  Спочатку нами керували, тепер ми вже самі знаємо, попереду кого і за ким  ідемо, якою доріжкою, коли робимо два кроки, коли вклоняємось, куди відходимо», — ділиться дівчина. Хоча в метро Миросю поки що не впізнають і не просять автографи, сусіди регулярно слідкують за її виступами. «Родичі пишаються, кажуть: «Мирослава так влаштувалася! Це ж так цікаво». Але з літака виходить просто людина. Так, це чийсь президент, але він — звичайна людина: привітався з нами своєю мовою, з'їв коровай і  пішов. Коли холодно, навіть не зосереджуєшся на його обличчі», — зізнається «протокольна українка».

      Роботу групи супроводу координує Київська  мiська держадміністрація в особі начальника управління з міжнародних зв'язкiв Володимира Герасимчука. Він каже, що за радянських часів група складалася зі співробітників міжнародного відділу мерії: зустрічей було небагато, тому й не було необхідності в професійній групі. Але, отримавши незалежність, Україна мала зустрічати гостей професійніше: «Це мали бути артисти, тобто люди, які цим професійно займаються. А в муніципальній власності є Київський коледж естрадного та циркового мистецтв. Тому вибір зупинився на ньому». На поширене запитання про кумедні випадки Володимир Герасимчук відповідає: «Помилок не було. Але було таке: протоколом передбачено, що дівчата пропонують гостю хліб, він його символічно куштує — і далі проходить по передбачених церемоніях, підходить до делегацій. Так от деякі президенти та прем'єр-міністри забирали коровай, щоб потім завезти додому як сувенір. Дівчата були враженi». А керівник аналогічної групи 80-х років згадує минуле так: «Ми настільки, знаєте, були закомплексованими, струнко себе тримали — «шаг вправо, шаг влево — расстрел». Тоді ніхто нічого собі не дозволяв, не приведи Боже не так посміхнутися».

      Років двадцять тому, розповідають «аксакали» протоколу, такі зустрічі мали певні особливості. Дівчата мусили бути готовими до зустрічі й очікувати «на місці» не годину, як зараз, а дві. Але й привозили їх уже одягненими на спеціальній машині. З хлібом дівчатам 80-х щастило менше: вони ніколи не куштували «президентського короваю», тому й не знали, чи смачний він був. Тоді найвідповідальнішим та найурочистішим було прикрашання українською вродою свят 7 листопада і 1 травня. «Клієнтами» найвищого рівня були лідери Комуністичної партії: дівчата дарували їм квіти, чіпляли червоні стрічки. На відміну від сучасних, «професійним українкам» 80-х років не дозволялося промовляти ані слова до політиків поза сценарієм. До того ж дівчатка, яких у групі було не більше шести, не отримували за щирі посмішки зарплату: участь у подібних заходах була обов'язковою для найпривабливіших студенток Київського національного університету культури та мистецтв. Але вони зовсім не бідкалися і за честь вважали причепити стрічку на могутні груди Щербицького. Але здається мені, що основним стимулом були все ж таки не груди політика, а подарунки, на які вони іноді могли розщедритись: цукерки та справжні французькі духи, дивовижа в радянські часи.

      Двадцять років тому, як і сьогодні, дівчата зустрічали високопосадовців у національних строях, з рушником, хлібом-сіллю та квітами. «Вони повинні були щиро посміхатися і вміти рухатись, мали бути високими, красивими, щиросердними, елегантними, принадними і водночас скромними», — пригадує керівник групи супроводження протокольних заходів 80-х років. А от керівник групи початку ХХІ ст. додає: «Дівчата в нас красиві, стрункі, розумні, виховані. У них красива постава: як вони ідуть — то це вже свято».

      До слова, це свято відбувається ще з повоєнних років. За півсторіччя багато разів змінювалися суспільні настрої і політичні режими, але незмінними залишаються слова, які дівчата промовляють до гостей, пригощаючи їх хлібом-сіллю та посмішкою: «Щиро вітаємо вас на нашій гостинній українській землі!»

Олена ГНЕСЬ.