Зараз уже майже ніхто ані з політиків вищого ешелону, ані зі звичайних виборців не згадує той багатообіцяльний час, коли опозиція існувала й боролася у форматі «четвірки» та «трійки». Коли — скажімо, 16 вересня 2002 року — на сходах Українського дому перед стотисячним мітингом промовляли й підписували радикальні антипрезидентські відозви лідери СПУ і «Нашої України», КПУ і БЮТ. Невдовзі зі зрозумілих причин убік відійшли комуністи. Але існувала «трійка», і здавалося, що саме в цій коалiції суперечностей не настільки багато, що розум — колективний та окремих лідерів — все ж підкаже оптимальний для бiльшості українських виборців варіант — єдиний кандидат на президентських виборах-2004. Утім не так сталося. Чи то погорда вiдіграла свою вирішальну роль, чи то було блискуче реалізовано одну з локальних схем «кризових менеджерів» із Банкової, чи то «два в одному», але Олександр Мороз знову став кандидатом у президенти. Як і в 1994-му та 1999-му, коли сивочолий ветеран трьох воєн за булаву набирав, відповідно, 13,33 і 11,29 відсотка голосів у перших турах, не виходячи навіть у фінал змагань.