Чудернацькі звірі Марії

Ноєв ковчег iз Полісся

«Арсенал» iз цим космічним звіринцем нині нагадує такий собі Ноїв ковчег, — ділилася враженнями, коли монтаж виставки було майже завершено, директорка «Мистецького арсеналу» Наталія Заболотна. — Фактично всі 300 робіт з унікальної колекції Нацмузею народного декоративного мистецтва чудово інстальовані під нашими склепіннями. Проект наскільки важкий, настільки й прекрасний. Повірте, що все, начебто бачене, виявиться небаченним. А головне — незбагненним».

Коли дивишся на картини Марії Примаченко, мимоволі згадується Леся Українка. Мисткині різних соціального статусу, освіти й знань, способу життя. Але Лариса Косач зуміла уявити Мавку, Перелесника і Русалок, що мешкали у Волинських лісах. А Марія Примаченко з села Болотня (нині це Іванківський район Київщини, що недалеко біля Чорнобиля; за даними Вікіпедії, залишилося там кількасот мешканців) трохи не все життя — Бог відміряв їй віку 88 років — малювала на паперових аркушах дивовижних звірів українського Полісся, дерева-суниці заввишки з ведмедів, птахів і квіти з кукурудзяних качанів...

Загалом колекція робіт Марії Примаченко лише у Музеї українського народного декоративного мистецтва налічує близько 650 одиниць зберігання. Це виконані в техніці гуаші на папері декоративні й сюжетні композиції та близько 40 творів на кераміці й дереві: вази, скульптура, тарілки. Є роботи художниці і в приватних зібраннях. Перше справжнє серйозне міжнародне визнання отримали роботи 28-річної Марії на Всесвітній виставці в Парижі 1937 року, тоді їх удостоїли Золотої медалі.

Музеєфікація творів Марії Примаченко розпочалася з 1930 років, коли до Державного музею українського мистецтва (тепер Національний художній музей України) надійшли перші 200 робіт художниці. Після створення у 1964-му спеціалізованого музею українського народного декоративного мистецтва ці твори передали до його колекції.

Визнання в Парижі

Народилася Марія у 1909 році у селі Болотня, де і провела все життя. Батько був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень. Мати займалася вишивання (Марія Оксентіївна вдягала сорочки, вишиті власноручно). Біограф художниці Володимир Данилейко також писав про її батьків: Оксент Григорович «возив кіньми кладі з Києва, цим і годував сім’ю». Мати, Пріська Василівна, «вишивала... дядько Яків грав на скрипку, брат мій, Степан — на гарнет і на бухало... Варка Матвійова, двоюрідного брата мого сестра, у Йванкові директоршою вишивальницької артілі тоді була...» Село досить довго було відносно незалежним від більшовицьких рад. Навіть у роки Голодомору 1932-1933 років там удвічі більше одноосібників було, ніж членів колективних артілей. Бути вільнішими дозволяло власне Полісся, не доводилося покладатися винятково на вирощений урожай, і харчі, і заробіток людям давали щедрі ліси.

Ще з дитинства Марія перехворіла, за твердженням лікарів, на поліомієліт, відтоді мала проблеми з ногами. Сама ж вона вважала, що їй «наврочили». Малювати почала досить рано, років із восьми. Перші її роботи з’явилися на... стінах побіленої сільської хати. «Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...» Односельці схвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.

Вважається, що талант Примаченко відкрила у 1936 році майстриня-ткаля і вишивальниця киянка Тетяна Флору. Тоді Марію Оксентіївну запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Потрапивши на заняття, вона чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Взяла і відразу рушник намалювала». ...Листок забрали і дали другий, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу...» — так згадувала майстриня про свій перший день у Києві. До речі, малювала Марія Примаченко обома руками — як правою, так і лівою, але ніякої відмінності, якою рукою було намальовано картину, не помітно.

Практично відразу роботи Марії Примаченко відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві, де були відзначені дипломом 1-го ступеня. Сама переможниця у цей час лежала в лікарні після чергової операції на нозі. Переповідають, плакала від болю і щастя. Після цього відразу ж її малюнки представили на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937-му — птахи і звірі Примаченко опинилися на Першій міжнародній виставцi у Парижі. Пабло Пікассо називав її твори «Прекрасними роботами геніальної жінки». А Марк Шагал почав малювати дивних істот, що схожі на звірів геніальної Марії з Полісся. Після того малюнки показували на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі...

Особисте

Свою другу половинку, лейтенанта Василя Маринчука, який теж був родом iз Болотні, рідного села Марії, вона зустріла в Києві. Невдовзі після того, як Марія повернулася додому в село, почалася війна. Василя призвали на фронт, спочатку на Фінську війну, потім радянсько-німецьку. У грудні 1941 року Марія народила сина Федора. У листі до Марії Василь після гарної звістки написав: «Хай син росте щасливим, а я сьогодні п’ятий раз iду в атаку». Але після цього листа зв’язок iз чоловіком, але не дочекалася. Не було навіть похоронки. Не до малювання...

Залишилася Марія з маленькою дитиною на руках та старенькими батьками, жила у старенькій напівзруйнованій хаті. Дуже мало малювала після війни. Згадали про художницю уже у 50-ті. У 1959 році вона стала членом Спілки художників. Після публікації в газеті «Київська правда» до робіт художниці повернулася популярність. У 1961-му нарешті побудували у рідному селі для художниці, за допомогою районних властей, новий цегляний будинок.

Лежав стос робіт Марії — від підлоги сантиметрів 80

«Марія Примаченко була неговіркою, — згадує у газетній публікації Михайло Селівачов, який відвідував 67-річну художницю на початку 1976-го. — У Києві, куди її привозили на відкриття виставок, промовляла здебільшого короткими, ніби відредагованими фразами. Думаю, багато «потрібних» публічних фраз у її уста вкладав її менеджер, уже покійний кінодраматург Григорій Абрамович Мєстєчкін. Саме він «пробивав» художниці звання, премії, підказував «актуальні» назви її творів, як-от: «Український мільярд» — пудів хлібозаготовок, або «Мої квіти київському «Динамо» — після виграшу Суперкубка. Він же автор сценарію добротного документального фільму про художницю «Сотвори своє сонце», який вийшов 1968 року».

Художниця у 1960—1965 роки створює цикл «Людям на радість» (картини «Сонях», «Синій вазон iз квітами», «Голуб на калині», «Пава у квітах», «Лев»). За цей цикл Марії Примаченко у 1966 році присвоєно звання лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка. До речі, вона ілюструвала дитячі книжки: «Ой коники-сиваші» (1968), «Товче баба мак», «Журавель» (обидві 1970), «Чорногуз приймає душ» (1971). Ще будуть звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, «Знак пошани». Після смерті художниці, у 1998-му, Марії Примаченко було присвоєно титул народної художниці.

Художник Андрій Пушкарьов, який зараз мешкає у Дніпропетровську, а Марію Примаченко відвідав у 1985 р., згадує: «Поклали мене спати в другій кімнаті, а біля ліжка, в ногах, лежав стос робіт Марії — гуаші на картонах, від підлоги сантиметрів 80. Зараз ці твори займають почесні місця приватних колекціях, в музеях України і всього світу. Деяких гостей — особливо «своїх», клала на сіні на печі. Юрій Рост, зазвичай, спав там. (...) Вранці Федір (син) виніс три маминих роботи і сказав, що Марія Оксентіївна хоче одну мені подарувати, на мій вибір. Я і мріяти не міг, що приїду додому з картиною Марії Примаченко. Вибрати було важко, особливо між фіолетовим фантастичним звіром і «Бусліком в горосі». Але все-таки оптимізм і радісні фарби буслика перемогли. Марія підписала — «Дару на довгу згадку Андрію на щасьця щоб було 5 сінов. 1985 р. «Буслік у горосі» М.П.».

Але у житті великої художниці траплялося й таке: «Марія розповідала, що одного разу, коли у неї була висока температура і жар, приїхали дві «Волги». «Ви нам не потрібні, нам ваші роботи потрібні»...