Євромінус, європлюс...

      «Вони, поляки, нас не люблять», — говорила моя колега і водночас сусідка по купе, коли ми повертались з Криниці Гурської, де проходив XIV Міжнародний економічний форум. «Назви мені хоч пару проявів такої нелюбові», — сказала я. З нами, україномовними і такими, що легко ідентифікувалися у натовпі, брутально розмовляли у готелі? Чи десь по кав'ярнях самовільно брали з нас, не чекаючи нашого на те дозволу, «на чай»? (Хамська ця звичка, між іншим, досить поширена у київських «забігайлівках»). Чи хтось спостеріг неприязний погляд? Особисто я — ні. А втім мета цієї публікації не передбачає заглиблення у етнопсихологічні замальовки. А щодо «люблять — не люблять, плюнуть — поцілують»... Одна стара професорка, в якої я колись навчалася, говорила: «У Новому Завіті сказано: полюби ближнього свого, як самого себе. Отже, полюбіть, діти мої, самих себе. Це — для початку. І не дайте наплювати собі в кашу. А потім ви навчитесь любити й інших, шанувати їх i боронити при потребі...»

      Це побажання мені згадалося, коли один польський фермер (за традиційними соціологічними параметрами — похилого віку, без вищої освіти), тяжкувато добираючи українські слова, сказав: «Ми, поляки, не такі, як ви. Ми боронилися від комуністів. Ще раніше боронилися. А зараз i зовсім вбили у себе ту комуністичну систему. Ви — ні». Може, вони й справді полюбили себе більшою мірою, ніж українці? І тому являють решті світу якщо й не любов, то хоча б елементарну вихованість? (Цікава деталь: у самому центрі Кракова сидів дуже колоритний український козак, зовсім не «шароварницького» зразка, з обличчям майже середньовічним, акомпанував собі на кобзі й люто співав щось про «клятих ляхів». А «кляті ляхи» і «гості міста» кидали йому монети).

      Але повернемось до наших баранів. Тобто овець. Бо фермер Едвард Корпита, який запросив мене до господи, спеціалізується саме на них. (До речі, знайомство з ним відбулося у Криниці, куди він заїхав після трудового дня «культурно відпочити» і послухати в одній з кав'ярень джаз). Показуючи своє подвір'я, він стримано констатував бідність свого життя-буття. Так, він має власне авто. Але ж зовсім старе! Та й трактору його вже добрих сорок років. Техніку треба було б обновити. Вівці є й земля є, прогодуватися є з чого, але живеться йому тяжко...

      — Ви багато землі маєте?

      — Вісім гектарів.

      — Самі обробляєте?

      — Сам.

      — Ви цю землю купили?

      — Ні, дістав від батька у спадок.

      — І її не забрали у вас за комуністичного режиму?

      — Ну, тут не так було, як у вас. Поляки опиралися добре. З власної волі не записувались у колгосп, тримались, як тільки могли.

      — Що у вас на вашій ділянці, крім овець?

      — Трохи буряків маю. Овочі... А так — в основному трави різні. Для овець...

      — Цим трактором землю обробляєте?

      — Так. Ще у мене на полі косарка стоїть.

      — Ви один працюєте?

      — Зараз один. Жінка хворіє тяжко вже два роки.

      — А яка у вас пенсія?

      — У мене невелика. Є різниця порівняно з тими, хто працював десь в адміністрації. Той, хто заробляв на життя хазяйством, на селі, той має пенсії мало — десь 600 злотих. Є такі бідняки, що живуть на 450 злотих. У мене пенсія — 1000 злотих. (У вересні курс долара в Польщі коливався від 3,6 до 4 злотих за долар. Отже, злотий дорожчий за гривню. Це при приблизно аналогічних українським цінах. — Авт.).

      — На що ви витрачаєте вашу пенсію?

      — Щоб прожити й утримувати те, що я маю, на місяць треба витрачати десь 600 злотих. Тож відкладаю я собі зовсім мало, менше половини пенсії.

      — Важко займатися сільським господарством у Польщі?

      — Важко, бо раніше, за комуни, були спільні машини для роботи у полі. Можна було їх брати. А тепер треба мати своє. А як людина стара і не має грошей? От у мене трактор — 40 років йому. А хто хоче мати новий — мусить брати гроші в кредит. А це дорого, та й проценти високі.

      — Ну а чи дав вам щось Захід?

      — Захід прийшов до нас зі своїми товарами. Вони говорять нам так: ви маєте старе устаткування, старі машини, і все це треба ліквідувати, бо з такою технікою діла не буде. Але ж ми, поляки, в 10 разів менше заробляємо, ніж якийсь західний газда. То що нам робити? Брати кредит і віддати своє господарство у заставу? Все одно ми не матимемо таких прав, як десь у Голландії чи у Франції. Тому нам не сподобається такий вступ у Євросоюз. (Як я дізналася згодом з іншого джерела, від західного фермера дійсно вимагається наявність техніки певного рівня — для пастеризації молока, приміром, чи виготовлення сирів. За відсутності такої техніки — яка тримається на контролі! — продуктом, виготовленим за прадідівськими технологіями, не зацікавиться жодний покупець. — Авт.).

      — То Євросоюз вам нічого не дав?

      — Я так думаю, що то був продаж нашої свободи. А нам то не треба. Ті, хто зараз домовляються, хоч і були десь в університетах, але не мають практики. І підписують собі щось, через що ми збанкрутуємо. У нас не бракує товарів по магазинах, але у людей нема грошей. А так бути не повинно.

      — А хоч якісь зміни на краще ви бачите?

      — Добре те, що тепер можна легко їздити в Європу. Люди стали вільними. Але, з економічного боку, це погано. Бо якщо наші люди поїдуть у Європу і залишаться там працювати, то там стануть платити податки, а наша каса буде порожня. Та й ті, хто туди поїде, отримають там значно меншi зарплати. Тож Україна, як буде вступати в Унію, нехай обережно підписує все, щоб для вашого народу було краще. Бо добрий господар, як згорить йому стодола чи стайня, не поїде на заробітки до другого, а збере допомогу і зробить нову стайню, бо інакше він залишиться жебраком.

* * *

      ...Тележурналістка з Варшави Катаржина Кочелак знає, крім польської, іще російську, англійську та італійську мови. В її системі координат інакше просто не може бути, адже їй треба складати гідну конкуренцію своїм колегам. А я, на превеликий мій сором, не є сильною у «мовній політиці», тому й замовила собі «пироги», а отримала вареники, яких мені не хотілося. З нещасним виглядом я ганяла їх виделкою по тарілці, а Катаржина — моя візаві — посміхалася мені так привітно, що розмова почалася сама собою.

      — Катаржино, ти відчула на прикладі твого власного життя якісь зміни після вступу Польщі до Євросоюзу?

      — Думаю, про зміни ще рано говорити. Адже зовсім мало часу пройшло. Можу сказати лише те, що наша головна проблема зараз у великій кількості безробітних.

      — І це пов'язано з Євросоюзом?

      — Так. А ще з менталітетом наших людей. Бо за старих часів, коли була державна планова економіка, роботу мали всі, і часто обов'язки п'яти людей виконували дванадцятеро. А тепер економіка західна. І дармоїдству сказали: «Стоп!». Багатьох людей просто звільнили, щоб підприємства ставали конкурентоздатними. З'явились західні фірми, які прагнуть вибирати кадри з молодих, iз тих, хто має високі кваліфікаціі. Так що для старшого покоління роботи нема. Тим, кому за сорок, важко перебудуватися на новий лад, вони звикли жити по-старому і не можуть, а інколи й просто не хочуть робити щось для того, аби вписатися у нові умови. Їм складно знайти себе, вони ще живуть тими часами, коли від них мало що вимагалося, окрім, можливо, покори комуністичній системі.

      — А для молодих є робота?

      — Тепер складніше, але були часи, коли робота була. Десь iз 1994 по 2000 роки був дуже сприятливий час. Я тоді якраз закінчувала університет.

      — Як тобі працюється як журналісту?

      — Добре. Я щаслива. Можна багато заробити. І є цікава робота.

      — Свободи тобі не бракує?

      — На комерційних станціях — ні, а на нашій, державній, щоправда, цензура є.

      — Але ж комерційні канали комусь належать? Напевне, політичним силам...

      — Так. Але якщо вони будуть виробляти нецікаві новини, про одну й ту саму партію, такий канал просто ніхто не буде дивитися. Так що вони зацікавлені у тому, щоб була свобода слова. У нас пресу люблять. І політики охоче йдуть на контакт. Так що журналістам ніколи не відмовляють у коментарях. Бо якщо щось подібне трапиться, на чиновника, який не захотів говорити з пресою, всі будуть показувати пальцем, і він просто втратить свою посаду.

      — А твої батьки де живуть? І чим вони займаються?

      — У Варшаві. Мама вже на пенсії. Тато ще працює, він учений, професор, але в майбутньому році теж піде на пенсію.

      — На пенсію складно прожити?

      — У тата буде хороша пенсія, але це залежить від професії, від багатьох речей...

      — Між рівнем життя у місті та селі велика різниця?

      — Так. Варшава, Гданськ, Вроцлав, Кракiв — це міста, де живеться добре. Чому? Бо у нас нема такого середнього класу, як на Заході. У нас або бідні, або багаті. Хіба що в містах є середній клас.

      До представників останнього Катаржина зарахувала і себе. Вона має власне авто, квартиру, подорожує, словом, задоволена теперішнім станом речей. Насамкінець вона ставить своє запитання: «А як живеться в Україні?». Я відповідаю, що тяжко, і відчуваю у собі велике небажання мусувати далі цю тему. Можливо, років так через -надцять, коли наше чиновництво не спатиме ночами через необачну лаконічність даного журналісту коментаря, коли недержавні телеканали перестануть обслуговувати одні й ті самі «бігморди», коли моя країна скаже про себе, що вона — щаслива, от тоді я й запрошу в гості Катаржину і поясню детальніше, що означало «тяжко» зразка вересня—2004. Але поки що головне — не наврочити.

Автор висловлює подяку Міжнародному фонду «Відродження», за підтримки якого здійснювалась поїздка на Економічний форум.