Прикладна піарщина

      Що робити, коли тобі давно перевалило за 50, плечі приємно ниють від багажу літ і набутого унікального досвіду, а енергія продовжує бити ключем? Якщо ти Майкл Віллард, то ти напишеш книгу, а ще краще — мемуари (бо дві книги вже є), щоб відносно безкоштовно ділитися знаннями з іншими. Так пан Віллард і зробив. Товстенький «Піарщик» лежить поруч зі мною на столі (на заздрість моїм колегам, які постійно заглядаються на нього), і я щойно закінчила ознайомлення з книгою, яка нещодавно з'явилася у столичних книгарнях. Взагалі-то вона вийшла з-під пера автора ще кілька років тому, але в англомовному варіанті. Тоді автобіографія отримала престижну міжнародну нагороду.

      «Піарщик» — дотепна оповідь бувалого журналіста, керівника інформаційного агентства, прес-секретаря американського конгресмена, політичного радника PR-підприємця і міжнародного PR-консультанта. Майкл Віллард був правою рукою сенатора Берда і вів переговори з міністром закордонних справ СРСР Громико, а тепер керує групою компаній, що працюють у Києві та Москві. «Віллард Груп Компаніз» спеціалізується у декількох галузях — реклама, піар, медіа (багатьом, певно, відомий журнал «Юкрейніан Обзервер»), видавничий дім, але об'єднує їх одне — те, що називається «паблік рілейшнз», або зв'язки з громадськістю. Команда Вілларда спеціалізується у галузі кризового менеджменту, консультуючи переважно транснаціональні компанії, представлені на українському та російському ринках.

      Але повернемося до «Піарщика». Відкриваю зміст і бачу такі заголовки — «Як вигодувати політика», «Десять заповідей прес-секретаря», «Тонкощі інтерв'ю», «101-ше правило менеджменту». Корисна книжка, думаю, і вже готова телефонувати знайомій, яка скаржилася на відсутність якісної літератури з PR, але «спотикаюся» об 10-ту сторінку: «Ця книга — не тільки плід праці людини у віці, коли зміщується центр тяжіння, зникає волосся на голові і з'являються зморшки на обличчі. Ця книга була задумана, швидше, як практичне есе чи мемуари, а не путівник чи підручник». Мало не на кожній сторінці пан Віллард переконує читача, що це не навчальна література, та й взагалі, навчитися теорії мистецтва управління сприйняттям неможливо, вважає він. Позаяк «паблік рілейшнз», за визначенням автора, «найдревніша з професій» (походить ще з часів спілкування Адама з Богом), то й вчитися їй треба все життя. «Захоплююча кар'єра в PR... Книга читається на одному подиху, як роман», — відгукується про працю Вілларда доктор Сіракузького університету Джон Гініван. Важко не погодитися, коли читаєш оповідь про іранську революцію і... паралелі з Україною: «Це була революція. Причин було багато. Серед них — розкіш шахського двору, посилення консервативного релігійного запалу. У революції було підгрунтя. Люди відчули, що в них є реальна альтернатива. Я згадую ті дні в Тегерані зараз, коли люди збираються на Хрещатику в Києві, щоби повалити Президента Леоніда Кучму. Але якими би благими не були наміри, вони далекі від тієї іскри, що запалює полум'я у грудях повсталих. Це зовсім не означає, що вони не праві...» Дійсно, корисна книжка, думаю я, перегортаючи останню сторінку. Ми можемо погодитися зi стороннім спостерігачем-іноземцем, а можемо самі написати сторінку в нову книгу і тим показати, що «управління сприйняттям» справа рук не лише кризових менеджерів з Банкової.