Господи, помилуй!

«Прилетіла з Києва сумна звість: помер поет і бард Андрій Панчишин, з яким ми разом — а ще з Віктором Морозовим і Тарасом Чубаєм — творили театр «Не журись» Це повідомлення львівського письменника Юрка Винничука на сторінці у «Фейсбуці» сколихнуло інтернет. Андрій Панчишин — лауреат першої «Червоної рути», затятий, гострий на слово, життєлюбний і філософський, який своїми піснями запалював зали і змушував сміятися над тим, про що ще вчора говорили пошепки. Саме таким він запам’ятався усім, хто наприкінці 80-х — на початку 90-х з головою поринув у стихію національного відродження. Слово «смерть» на цьому фоні виглядає якось безглуздо і недоречно.

«Він один iз тих небагатьох, з кого починалася нова сучасна Україна», — написав про Панчишина волинський бард Сергій Шишкін. Справді, важко переоцінити роль театру «Не журись» у відродженні української історії і культури. Саме артисти театру — а він, крім Морозова, Панчишина, Чубая та Винничука, забрав у один гурт Тризубого Стаса, Василя Жданкіна, Стефка Оробця, Ореста Хому, Богдана Рибку та інших непересічних особистостей. Вони одними з перших почали відкрито сміятися над радянською дійсністю і повертати віру в справжню Україну. А ще ж були десятки мітингів, концертів, виступів на різноманітних фестивалях, громадська робота — у 1991—94 роках Андрій був депутатом Львівської облради.

Його пісні «Новина у місті Львові» про те, як «до Львова приїздили Генеральний секретар» чи про те, що «я такий щасливий, бо я маю право мати право» в той час виспівували на кожному кроці. Але попри сатиричне амплуа, Андрій Панчишин був глибоким філософом. Коли розпався театр «Не журись», він організував власний продюсерський центр «Під великим возом», записавши разом із Наталкою Пилип’як музичну радіовиставу «Три хрести». Він же взяв митецьку опіку над цікавим сліпим бардом Віктором Цараном, якого пізніше запросили до Америки і там він знайшов своє місце.

Андрій Панчишин був органічною частинкою того справдешнього, самобутнього Львова, який нині теж усе більше стає раритетом. Він захоплювався батярством і разом із Віктором Морозовим видав кілька батярських дисків. Однак наприкінці 90-х він, як і багато хто з музикантів, переїхав до Києва. І тут сталася біда — після інсульту в нього почала відмовляти ліва рука і він не зміг грати на гітарі. Через це почав відмовлятися від запрошень на виступи, концерти. Працював на телебаченні режисером, майже не з’являючись на публіці. Тому й про нову біду — рак — мало хто здогадувався. «Не вкладається у голові, що нове покоління взагалі не знає, хто такий Андрій Панчишин. Ми втрачаємо черговий пласт міської культури», — сумно зазначила з цього приводу телеведуча Анжеліка Рудницька.

Вийти на деякий час із творчого небуття Андрію Панчишину допомогла співпраця з Віктором Морозовим. Коли розпочалася Революція гідності, Андрій практично весь час проводив на Майдані, а повертаючись додому, трансформував усе в гострі сатиричні тексти, які пересилав Морозову, а той, записавши чергову пісню, викладав їх в інтернет. Таких пісень назбиралося більше півсотні. Одна з них — «Майдан молився» («Свистіли кулі і дим стелився. Казився беркут. Майдан Молився. Майдан Молився і боронився. Вже не один там кров’ю умився») — нині стала реквіємом самому Андрію.

«Він був майданівцем ще до самих Майданів. Просто він їх робив. Мав такий поклик. Він не вівся на блискотки — добре знав їх ціну і способи здобування. Почути від нього добре слово — то було щось. Він був молодший за мене, але я відразу сприйняв його як Метра. І я такий не один», — відгукнувся про побратима Сергій Шишкін. Поховали Андрія Панчишина тихо і скромно на Байковому кладовищі, хоча Юрко Винничук розгорнув у Львові цілу кампанію, щоб повернути його в рідне місто. Втім. Яка різниця, хто де похований. Головне — щоб лишалася пам’ять і його незабутні пісні. Від яких, як написав Віктор Морозов, стає світло і тепло на душі.