Сексо-політологія масової свідомості

«Мальва Ланда» — найзагадковіший Винничуків твір, досі належно не відрефлексований, незважаючи на вже три його книжкові перевидання (Л.: Піраміда, 2003; К.: Спадщина, 2012; Х.: Фоліо, 2014). Проблема небажання критиків зв’язуватися із цим текстом у тому, що його нема з чим порівняти. З одного боку, просто на поверхні проглядаються різноманітні (і що важливіше — різноспрямовані) алюзії на добре знані твори: тут тобі і Керролова «Аліса», і Кафкін «Замок», і Толкінів «Володар перстенів»; «Енеїда» Котляревського та «Чонкін» Войновича; Борис Віан, Станіслав Лем, «Тисяча й одна ніч»...

Та жоден із цих демонстративно акцентованих автором натяків не веде туди, куди прямували згадані класики. Ніби-то відомі хрестоматійні смисли вкинуто до агресивного необарокового середовища задля неконтрольованих читачем химерних реакцій. У «Мальві Ланді» є один яскравий уступ, котрий помітили й зацитували чи не всі рецензенти: «Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстази, в якій воно мало не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками». Якою ж могла бути реакція тоді ще вельми неосвіченої критики, окрім однозначного: осьо-сьо вона, порочна еротика Винничука!

Так, відверте загравання з «основним інстинктом» ретельно нанесено на всю поверхню «Мальви Ланди» — як ото контрабандисти замальовують цінне полотно простеньким сюжетиком. Що там під сподом — нікого й не цікавило. Професійну критику у ті каламутні часи нахабно потіснив видавничий PR, котрому комерційно вигідно було суголосне волання преси: еротика! Що гучніше й одностайніше — то кращі продажі. Дивно було б, аби сам автор активно спростовував весь цей рефлективний примітив: що більше «полуничного» аромату — то вищі гонорари. Навпаки, Ю.Винничук всіляко підігрував невибагливій критиці, підсовуючи можливі реакції: від «Ах ти ж надувний козел!» до «Геніально, як усяка нісенітниця».

Насправді, схоже, Винничукові йшлося про більше, аніж про поверховий епатаж. Отой провокативний уступ — як маніпуляція фокусника, що відволікає увагу глядача. Спробуйте-но прочитати його, пам’ятаючи Бодріярових симулякрів, і вам раптом відкриється «опис» того, як ідеї, вибачте, оволодівають свідомістю. І як по тому, даруйте, зляганню народжуються «мультиплікаційні дурисвіти з подальшими гофманівсько-гоголівськими метаморфозами», — так доволі точно представив персонажний контингент «Мальви Ланди» Віктор Неборак (А.Г. та інші речі. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007). І як, до речі, той персонал влучно відбито на всіх трьох обкладинках геть різних художників (Ю.Кох, Р.Лужецький, О.Іванова).

Про сміттярку, як головну «тему» роману (поруч з еротикою) писали також усі, кому не ліньки. Але що то за символ такий? Алегорія чого? Навіть такий серйозний читач, як Віктор Неборак, обмежився зовнішньою констатацією: «Новітня галицька епопея «Мальва Ланда»... про величний сміттєвий послід Галичини, про Галичину як Смітник... Сміттярка Винничука — грандіозний живий організм, який продукує матеріалізовані видива, як Солярис Лема» (там само).

Схожість із Солярисом підкреслює сам автор «Мальви Ланди»: «Цей лябіринт — не просто собі лябіринт, а достеменні борозенки мозку». І тут, якщо знов-таки не лишатися на самій поверхні тексту, стає зрозумілим, про що насамперед ходить авторові. Сміттярка — це масова свідомість; феєричне, неозоро-доглибне звалище ідей, котрі — як від них не боронитися критичним розумом — перетворюють реципієнтів на «здичавілі квашені огірки». Як придивитися пильніше до цього феномену (а це і є головною метою «Мальви Ланди») — годі утриматися від захвату: «Нема нічого могутнішого за сміття і нічого величнішого».

Явище це далеко не ексклюзивно-галицьке, як про те пише В.Неборак. Ясна річ, автор-галичанин першою чергою використовує свій місцевий досвід. Ось, наприклад, фраза «Кульпарків — це наш Тибет». Кульпарків — туземна назва львівської божевільні. Цей об’єкт потрапив у поле Винничукової літературної уваги чи не від початку його проб. Інша річ, що дізналися ми про те лише з виходом книжки «Ги-ги-и» (Л.: Піраміда, 2007). Так уже склалося у пана Винничука, що його твори виходили хронологічно задом наперед (що, до речі, й ускладнювало інтерпретацію його пізніших текстів без знання попередніх). Збірка «Ги-ги-и» складається з оповідань, датованих 1975–1992 роками, з яких і витікає «Мальва Ланда». Те, що в романі постає сатирою (хоч і прихованою) на львівську Спілку письменників, починалося «Спогадами про Олександра Євдокимовича Корнійчука», «автора цілого ряду здобутків». З тодішнього циклу «Сни» (епіфпанії-бестіарії в дусі Анрі Мішо) вийшла більшість «мальваландійських» потвор-персонажів. З давнього оповідання «Острів Зиз» починається вибудування стрункої системи-алегорії зіпсутої колективної свідомості, завершеної у «Мальві Ланді» («ніде на землі, крім острова Зиз, людина не може почуватися так вільно і розкуто, бо тільки тут вона позбавлена небезпеки ступити в гівно, оскільки гімном є все, що тебе оточує... Коли тут гімном є все, то гівна, фактично, нема»). Ну й сам кульпарківський цикл з «Ги-ги-и» — це ще тільки розгорнутий анекдот, приготований на живільному бульйоні гумору: «Ми — щирі українські психіатри і пацієнти... У нас тут є різні особистості. Є просто Марія, апостол Павло і навіть Сергій Головатий... Вар’яти українського походження! Єднайтеся під прапор президента Цвібака!».

Може, трохи дивно, як на усталене реноме Юрія Винничука (мовляв, веселий сексуально заклопотаний батяр), звучатиме така характеристика: добрий політичний аналітик із навіть, сказати б, кассандрівським ухилом. Знов-таки, це оприявнюється у «Мальві Ланді» лише тоді, як зважатимемо на його тексти, що вийшли друком уже після публікації роману. Це і алегоричні фейлетони «Арканумський борщ», «Газети», «Парк культури і відпочинку» (збірка «Ги-ги-и»), і памфлет «Казки про свободу» з колективної збірки «Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу» (Л.: Лексикон, 2003), де йдеться про те, що «найбільший тріумф деспотизму настає тоді, коли невільники бачать у собі людей вільних». Навіть у найдавніший, допрозовий період у Ю.Винничука можна відшукати політологічно забарвлені образи: «Обглодана кість України» — збірка Винничукових віршів також вийшла по кількох десятиліттях від їх написання (Передчуття осені. — Л.: Піраміда, 2010).

Отака вона, «Мальва Ланда» — політологічно-еротично-філологічно-гумористична мандрівка історією хвороби національного звиродніння («досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю»). Можна сказати, що в цьому романі автор виконав «роль своєрідного Фройда — розібратися у деформованій тоталітарним диктатом суспільній свідомості й психології» (Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. — К.: Смолоскип, 2010).

Але до визнання Ю. Винничука «своїм» у серйозній літературі (а не наїзником-газетярем) лишалося ще п’ять років — аж поки вийшов роман «Весняні ігри в осінніх садах» (Л.: Піраміда, 2005). Роман, в якому автор цілковито виправдав характеристику «міфолог і культуролог сексбуття» (Ярослав Голобородько. Артеґраунд. Український літературний істеблішмент. — К.: Факт, 2006) і який здобувся на перше серйозне поцінування — Ґран-прі «Книги року Бі-Бі-Сі».

Відтоді Юрій Винничук дістав прописку на вітчизняному літературному олімпі й нарешті міг втішатися, що по всій Україні чулося омріяне: «Ви Юрій Винничук? — прощебетала вона, даруючи мені усмішку з популярного дамського журналу»...