Юліан Китастий: Бандура не повинна бути музейним інструментом

Бандура до Києва доведе

— Пане Юліане, що нині привело вас в Україну?

— Цього разу в мене кілька важливих справ. Останнім часом часто співпрацюю з нашим театром Yara Arts Group та режисеркою Вірляною Ткач, одним із аванґардових театрів, і вже кілька років приїжджаємо сюди з виставами або ж готуємо нові, працюємо над матеріалом. Нині ми також зробили чорновий варіант вистави на кримськотатарську тему, то це такий перший привід. Другий — дуже цікавий виступ наприкінці серпня у Львові з проектом, який не новий. Сьомий Міжнародний фестиваль єврейської музики LvivKlezFest, який відбудеться з 18 по 31 серпня 2015 року, відвідаю уперше. Ми підготували роботу з колегою Майклом Альпертом, який працює з глибинними традиціями східноєвропейських євреїв, мати його з Буковини, батько — з Литви. Він так само, як я, все життя присвятив бандурі, своїй музиці, пише пісні на ідиш. Це проект, який давно вариться, і ми його вперше привезли в Україну. У Львів нас два роки вже запрошують на фестиваль, і нарешті ми візьмемо в ньому участь.

Ми багато років спільно концертуємо, останні 10 років як дует. Кілька разів були у Кракові, грали на різних фестивалях, двічі концертували у Каліфорнії, де живе Майкл, в околицях Нью-Йорка багато грали концертові серії в українському музеї. Вдалося кілька разів відіграти повний концерт, а інколи брали участь у спільних заходах.

А третя причина мого приїзду — підтримка зв’язків з моїми шановними друзями і в Києві, і у Львові. Я завжди стараюсь побути в якомусь місці, де раніше не бував. Цього разу вперше після 1991 року поїхав у таке, можна сказати, родинне місто Китастих — Кобеляки. Дуже красива місцевість, щось рідне там відчувається. Я раз там уже був, але ще у 1991 році з капелою бандуристів. Мій батько теж там фактично не жив, народився трохи на південь від Кобеляк, у місті, що відноситься до Дніпропетровської області, а виростав на Донбасі, куди дід поїхав і переховувався від терору в 30-х роках.

— Розкажіть детальніше про виставу, яку готуєте із Вірляною Ткач.

— Ми шукали матеріал і робили чорновий варіант вистави. Ця наша група Yara Arts Group працює не за готовими сценаріями, ми підбираємо матеріал. Якщо історичний матеріал, то ми досліджуємо його. Найбільше Вірляна Ткач любить вживати матеріал якоїсь культури, яку варто показати нашому нью-йоркському глядачеві. Темою вистави є «дім». Ідеєю є розуміння того, що таке дім для людей, які виростали в Узбекистані, але все ж повертаються в Крим. Звичайно, нам як американським українцям це дуже близька тема. Я народився у Детройті, виростав там і вперше в Україну приїхав 1989 року.

— Відчуваєте, що країна змінюється?

— Абсолютно. Це цікаво було час від часу приїжджати і спостерігати за тим, що швидше, а що повільніше змінюється. Зрештою, зараз, звичайно, дуже багато змін. У самих людях відчувається, з одного боку, велика стривоженість, великий стрес через події, але з іншого — також віра в себе, якої раніше трохи бракувало. Скажімо, в 2012 році, коли я приїжджав до Києва, то відчував, що місто на щось чекає, що так не може довго бути.

Життя як вільна імпровізація

— Пане Юліане, коли ви зрозуміли, що хочете стати бандуристом?

— Я ще не ходив, а бандуру в руках тримав. У нас це родинний інструмент. У мене і батько, і дід виїхали з Києва професійними бандуристами. Дід Іван зі своїм братом Григорієм обоє були в Державній зразковій капелі в Києві. Вони пережили сталінський терор і стали ядром переформованої капели. Вони, власне, і стали засновниками, так би мовити, руху бандуристів, батько заснував молодечу капелу бандуристів, молодечі табори. Я туди потрапив як студент, а потім і викладав там. Якраз у той час був потрібен керівник для місцевої школи бандури, і я погодився і вже ніколи не оглядався назад. Коли вчився в університеті і вивчав європейську історію, то довго думав, що це, можливо, мій шлях. Але пізніше придивився до всього ближче і зрозумів, що анітрішки не хочу такого життя. Університет виявився не тим, що мало би бути у моєму житті постійно. Якраз тоді потрібні були учителі бандури, і на тій хвилі я мав змогу підучитися, поставити себе на ноги як музикант і вже коли ця хвиля пройшла, я був у стані продовжити займатися музикою самостійно.

— У США, певно, це незвичний музичний інструмент?

— На початку 70-80-х років це було надзвичайно екзотично. Якісь діточки у вишитому одязі з дивним інструментом, яким вигукували «Браво-браво!». Дуже поверхове ставлення було, як до екзотики. Воно в деякій мірі й далі так є, але останні 15-20 років почала з’являтися обізнана аудиторія, яка цікавиться глибинними музичними традиціями цілого світу. Це частково те, що називається world musik. З’явилася масова, але досить велика аудиторія, яка не з масовим, а з попереднім обізнанням ставиться до якоїсь музичної новинки. Вони інколи чують уперше від мене бандуру, але вже могли чути африканський щипковий інструмент кора. Такі слухачі відчувають, до яких традицій це відноситься, особливо коли я граю кобзарський репертуар. Це є з чим пов’язати, порівняти і тоді можна глибше входити в тему. Я маю сильне переконання, що бандура не повинна бути музейним інструментом, варто знати глибоку традицію, відчувати її на дотик. Маю завжди нагоду експрериментувати, пробувати інакші музичні діалоги, грав із австралійськими, індійськими, монгольськими, бурятськими, киргизькими виконавцями. Нью-Йорк — це таке місто, через яке всі проїжджають, і тому вдається комунікувати з різноманітними митцями. Також мене цікавлять сучасні течії. На мене мають вплив американські мінімалісти. Я часом хочу робити твори, яким піддається бандура, і підтягнути туди мелодики. Мене цікавить вільна імпровізація.

— З ким із музикантів ви співпрацюєте?

— Я мав щастя співпрацювати з відомою і чудовою композиторкою Аллою Загайкевич, це насправді така дуже важлива постать у сучасній музиці. Цікаво було знаходити можливості спільного концертування. Потім, звичайно, із музикантами, які займаються глибинними музичними традиціями, це теж дуже цікаво. Працював досить багато із львівськими співачками Наталкою Половинкою та Уляною Горбачевською.

Із Мар’яною Садовською на днях збираємося у Маріуполь, вона організовує кількаденну поїздку на схід.

Творчість без кордонів

— Ви вперше поїдете на схід?

— Був у 1991 році в Донецьку, Запоріжжі з капелою бандуристів, а в 1994-му їздили по півдню й Криму. З тих часів я був раз у Донецькій області з Юрком Фединським, моїм учнем та колегою в Нью-Йорку, а зараз живе на Полтавщині. Юрко мене вмовив зимою 2004 року бути спостерігачами на виборах Президента у Краматорську.

— Чи багато ви гастролюєте? Це здебільшого Європа чи Америка?

— Я стараюсь трохи пробитися у Європу. Тоді і сюди ближче заїхати і легше. Нинішнього літа мені вдалося це. Ми з Майклом Альпертом грали на великому німецькому фестивалі в містечку Рудольштад. Там 50 тисяч людей з’їжджаються на вихідні звідусюди. Чудовий фестиваль. Це некомерційна музика, те, що люди тут називають неформат.

— Ви брали участь у роботі над саундтреком для фільму «Поводир». Як загалом оцінюєте стрічку?

— Фільм добрий. Мені лише прикро, що вийшла ця дурна контраверсія, який фільм висувати на «Оскар». І, чесно кажучи, я вважав, що «Поводир» не мав великих перспектив на нього. Хоча, на мою думку, це хороший та важливий фільм. Тема вперше порушена в українському кінематографі. Дуже багато інформації про цілий період. На загал режисер добре впорався, стрічка вийшла насичена, густа. Я зовсім випадково туди потрапив. Одного разу приїхав до Києва. Зателефонував до Алли Загайкевич, хотів зустрітися, поспілкуватися по-дружньому, а вона запронувала взяти бандуру й прийти у студію. Я награвав окремі нарізки, а вона робила з них озвучення фільму. Якщо послухати, то там дуже багато таких бандурних звуків, які не є піснею, а частиною музики. Я награвав одну ноту, кілька звуків, шарудіння, озвучення інструмента головного героя. І ще ми записали одну пісню, її пустили під кінцеві титри. Загалом вийшло кілька годин роботи.

— Ви фактично не відірвані від українського культурного контексту, а навіть перебуваєте у ньому. Кого читаєте, слухаєте з українських митців?

— Стараюсь приїздити як тільки можу, підтримувати зв’язки. Складно планувати якісь проекти. Це те, що можна зробити в Європі, Канаді, а тут поки що не виходить. Надіюсь, що потрошки це зміниться.

Дуже високо ціную Сергія Жадана. Сергій з нами працював над текстами для кримськотатарської вистави. Я перечитав майже всі тексти Андруховича і Забужко. Дуже високо оцінюю покійного Лишегу, він близько з нами працював, був деякий час в Америці. Насправді такий недооцінений поет та особистість. Звичайно ж, заглядаю в інші сторінки. Один із найулюбленіших поетів — Володимир Свідзинський, яким я захопився давно-давно, ще у 80-х роках. І Зіновій Штокалко, якого недооцінювала діаспора. Він вийшов на старовинну кобзарську музику, через неї на модерн чи навіть аванґард. Ці записи, які він залишив, були важливі у формуванні мене як музиканта.