«По книгу, буває, приходять три покоління — дідусь, син і внук»

Під час поїздки в Одесу книгомани обов’язково відвідують книгарню-кав’ярню на одній із центральних вулиць міста. Це місце неможливо уявити без її власниці — пані Галини Дольник. Наприкінці робочого дня за чашкою чаю вона розповідає про те, як починалася її справа і як нині українській книготоргівлі вижити на плаву.

Дефіцит як стимул

«Сьогодні день зустрічей», — каже Галина Олексіївна, сідаючи за столик. «Я працюю у другій половині дня, мені складно бути тут увесь день», — продовжує вона.

— Пані Галино, у книгарні великий колектив?

— Зі мною у колективі книгарні четверо працівників. Є мій помічник, він відповідає за російськомовну літературу, навіть конкретніше — московську і петербурзьку, друга дівчина — моя помічниця, вона також веде сайт нашої книгарні, а на вихідні приходить підпрацьовувати студентка. Я сама якось працювала три роки без вихідних, відпочивала лише на Різдво і Великдень, заробила собі хворобу і дозволяю нині відпочивати більше.

— Як виникла у ті далекі 90-ті ідея відкрити книжковий магазин?

— Коли я стала мамою, мені запропонувала директорка бібліотеки поруч iз нашим домом працювати півдня у них завідувачкою читального залу, це мене влаштовувало. Я на той час уже мала вищу освіту, закінчила Українську академію друкарства, що раніше називалася поліграфічним інститутом. Тоді провела у бібліотеці велику роботу і відчула величезний дефіцит української книжки.

— І це вам дало стимул?

— Одного разу незнайома жінка, читачка і відвідувачка бібліотеки сказала мені: «Знаєте, ви не на своєму місці».

Взагалі мені дуже все подобалося, робота у бібліотеці класна, якщо її гарно поставити. Я тоді подумала, що змогла би займатися не продажем, а популяризацією українських книг. У той час я заснувала Фонд Івана та Юрія Лип. Весною на «Книжковому Арсеналі» мені до рук потрапила брошура, присвячена Леву Биковському, видатному книгознавцю, бібліографу, бібліотекознавцю. І якби я її прочитала тоді, то фонд я би назвала його іменем. Колись при нагоді поцікавтеся. Таке ім’я мають знати. А дати ім’я фонду Івана та Юрія Лип була не моя ідея, а хтось мені її підказав. Потім я його швидко заснувала і моя сестра запитала, чи не побоювалася я засновувати фонд, бо тут Івана та Юрія Лип часто називають фашистами. Іван помер ще у 1923 році, а Юрій хоча й був в УПА, але прожив дуже коротке і загадкове життя, його приписують до мельниківців, до бандерівців.

— Як запрацював ваш фонд?

— Перші гроші, 500 гривень, у фонд дав мій чоловік. Наступну суму, удвічі більшу, мені дав прихильник моєї сусідки, з яким я познайомилася на одній із вечірніх посиденьок. Він виявився дуже україноцентричним, його зацікавив мiй фонд, багато розпитував про нього. Його внесок у фонд став другим. У 1999 році тисяча гривень були немалими грошима. На цю суму я закупила книги і роздала їх у дитячi садки одного з районів Одеси. Придбала книги у видавництві «Веселка» — 100 книжок по 10 гривень, мені виділили водія, який завіз мене у Києві на вокзал. З ним я розговорилася, його здивували ціни куплених книг. «У підавалах є по 50 копійок купа книг, а ви по 10-20 гривень за одну віддали», — сказав він тоді мені. Я ж іще тоді тільки починала, не знала цін, не бачила прайсів. Мене тоді так переклинило, і я зрозуміла, що в Україні твориться щось не те. Тодішній директор видавництва міг би дати мені ж більше книг, тим паче знаючи, з якою метою я їх придбала. Натомість отримала кілька ящиків. Я тоді й далі цим займалася, але зрозуміла, що треба таки відкривати магазин, хоча дуже боялася. Одеса — місто з не дуже гарною репутацію щодо ведення власної справи, якогось бізенсу. Я боялася так званих «малинових піджаків», хоча рекету у той час уже не було. Та й слово це точно не варто застосовувати до книготоргівлі.

«Я знаю кожну історію свого клієнта»

— Та все ж ви ризикнули і почали власну справу?

— Часто в Одесі у житті людини може з’явитися я би так сказала «великий жид» — людина єврейської національності. У моєму житті це був Даниїл Шаць. Він гарно володів української і говорив мені: «Галю, я тобі знайду приміщення. Починай свою справу». В центрі Одеси, на вулиці Троїцькій, у магазині передплатних видань, площею близько сотні квадратних метрів, мені виділили куток. Завідувачці магазину я запропонувала створити відділ української книжки і вирішила запропонувати працювати перший місяць безплатно. Вона погодилася.

Мене на той час багато хто знав, я комунікувала з бібліотеками. Одного разу мені запропонували освоїти величезну суму грошей, тому мене, умовно кажучи, в магазині носили на руках, бо на той час я не була приватним підприємцем, а весь прибуток йшов у касу магазину. Найстрашнішим було те, що директорка магазину цей прибуток витратила повністю на російські книги. На щастя, україноцентрична пані бухгалтерка Євгенія Володимирівна тихо підсувала їй платіжки, і я багато українських книг брала під реалізацію. Саме завдяки розумінню бухгалтеркою ситуації вдалося уникнути боргів. Я вирiшила, що потрібно починати власну справу. Але ж на той час у мене також був фонд.

Хоча я дуже відчувала у 1999-му році роботу спецслужб. Моя впертість мене оберігала, я така типова долинна гуцулка, бо родом із Івано-Франківщини.

— Пані Галино, що видалося найскладнішим, коли відкрили власну справу?

— Складно було з документами. Я дуже законослухняна громадянка, тому багато часу втратила на упорядкування документації. Але найскладніша частина — пошук та облаштування приміщення. Одна жінка дала мені підвальне приміщення, а чоловік допоміг iз ремонтом. На відкриття приїхали Леонід Фінкельштейн, представники міської влади. Було багато журналістів. Потім у 2011 році одна моя постійна клієнтка запропонувала приміщення на Катерининській вулиці в центрі Одеси. Тут ми відкрили книгарню-кав’ярню. Кілька років я розривалася між двома книгарнями. Тому вже рік як «Книжкова крамниця» на Троїцькій перестала існувати. Тут на Катерининській площа книгарні близько 30 квадратних метрів. Сюди поміщається 50-60 людей. На презентаціях спілкуються, п’ють каву. Тут найкращі презентації у Бориса Херсонського. Публіка просто розкішна, його дуже люблять слухати.

Є мрії й плани на майбутнє, нині треба бути активними в інтернеті. Маю мрію про магазин-галерею, магазин-клуб, магазин-готель.

— Мабуть, за 16 років у вас багато знайомих і постійних клієнтів...

— Я знаю кожну історію свого клієнта.

Один був страшенний бібліоман. Перед смертю він попросив мене, щоби я допомогла його родині продати книги з його бібліотеки. У його чотирикімнатній квартирі все було в книгах, родина вже два роки розпродує його бібліотеку, він був шалений. Ще один клієнт подарував мені свою бібліотеку.

Нині працюю для своїх постійних клієнтів. Бувають випадки, коли приходять усі три покоління — дідусь, син і внук. Усі люблять читати.

До мене також постійно приходять якісь незвичні відвідувачі. Одного разу зайшов молодий чоловік і почав зі слів: «Ви не повірите, звідки я про вас дізнався!». Виявляється, про мою книгарню йому розповіли в майстерні «Ремонт взуття». Він прийшов спеціально, щоб подивитися на мене. Іншого разу зайшов чоловік напідпитку. Кажу йому обережно, щоб не роздратувати: «Ви, мабуть, не туди потрапили». А він мені у відповідь: «Ну чому ж не туди? Я із задоволенням читаю українською». Потім дістав чималу пачку грошей і купив одразу кілька книжок.

«Одеса — читаюче місто, — як казав Фінкельштейн, — російськомовне, україночитаюче».

«Люди мають знати, які книжки купувати»

— Монетизувати книжковий бізнес, на вашу думку, реально в Україні?

— Це неправда, що українська книга не може приносити прибуток. Якщо в місті живе, умовно кажучи, 1 мільйон людей, то навіть за умови, коли всього 1 відсоток із них читає українською, — це вже 10 тисяч моїх потенційних покупців. Якби вони всі прийшли, магазин приносив би немалі гроші. Але люди мають знати, які книжки купувати, вони повинні бути в тому зацікавлені.

— Як оцінюєте нині промоцію української книги?

— Причина низької популярності української книги — відсутність її реклами. Українські видавництва просто не витрачають коштів на розкручування брендів. Зараз наклади вітчизняних авторів не перевищують двох-трьох тисяч примірників. Я би радила видавцям робити тури для презентацій книг.

— Які зміни чи тенденції відчуваєте у книжковій галузі?

— Я вражена цьогорічним «Книжковим Арсеналом», відчувала себе справжнім професіоналом, було дуже цікаво. Там брала участь у Конгресі незалежних книгарень. Сподіваюся, що ми поїдемо восени з Конгресом незалежних книгарень на Форум видавців у Львів. Варто запускати інтернет-майданчик для комунікації таких невеликих книгарень. Із багатьма такими ж шаленими познайомилася на конгресі у квітні. І я все ж тішуся, що молодь нині активна, бо ми зіпсовані радянською системою, маємо дати молодим можливість розвиватися. І особливо хвилює мене майбутнє бібліотек. Бібліотечна система має бути реформованою, стати вільною, з платними послугами. Новинки повинні бути у книгарнях, а потім переходити у бібліотечні фонди.