Ми вже, здається, звикли до численних ганебних повідомлень військових журналістів у теле- та радіоефірі про те, скільки разів російські бойовики безкарно обстріляли з мінометів та артилерії наші позиції в зоні так званого АТО. Приблизно в кожному другому повідомленні їх автори зазначають, що українські збройні сили не вели вогонь у відповідь, виконуючи таким чином Мінські домовленості. І якимось дивом наші вояки нібито не гинуть від тих обстрілів терористів. Гинуть, мовляв, лише підриваючись на мінах та потрапляючи в засідки. Тут час згадати вже майже класичний вислів про те, що жодна держава не повідомляє своїм громадянам правдиву інформацію про власні військові втрати.
Важко уявити якусь іншу країну, суспільство якої змирилось би з подібною ганьбою. Майже певен, що якби сьогодні був живий Джеймс Мейс, то він назвав би цю ганьбу не інакше як черговим проявом постгеноцидного синдрому українського суспільства. Не треба бути істориком, щоби знати, що в історії людства було дуже багато війн, і майже в кожній із них воюючі сторони намагались укласти перемир’я. Але завжди і всюди було достатньо одного пострілу не те що з гармати, а з пістолета, щоб усі ті перемир’я тієї ж миті переривалися.
Україна ж не припиняє виконувати свої зобов’язання з перемир’я навіть після кількамісячного обстрілу з ворожого боку! І тут, природно, виникають запитання. Перше: а чи не була ця ганьба юридично зафіксована в сумнозвісних Мінських домовленостях? Ураховуючи наявність таємних протоколів-доповнень у них і рівень патріотизму людей, які підписували їх з українського боку, цей, на перший погляд, абсурд не можна виключати.
Друге: якщо це не так, то чому країни-гаранти з боку Євросоюзу так прискіпливо вимагають виконувати ті домовленості українською стороною і настільки поблажливо ставляться до їх невиконання з боку терористів та Росії? І третє: що змушує вище військове-політичне керівництво України виконувати Мінські домовленості, незважаючи на все це, віддаючи таким чином на заклання ворогові наших співгромадян?
Відповідь на останнє запитання лежить майже на поверхні. Кредити МВФ для керівництва нашої держави, на превеликий жаль, значно дорожчі за життя сотень захисників України.
А тепер поміркуймо, до чого вся ця ганьба веде Україну. З останніх повідомлень із лінії зіткнення на Донбасі стає зрозумілим, що перманентні обстріли українських позицій бойовиками переростають уже в суцільну артпідготовку, за якою, за законами війни, має відбутися наступ по всій лінії фронту. Він тим більш неминучий і, швидше за все, просто приречений на успіх, якщо враховувати, що наша артилерія при тій артпідготовці ворога мовчить.
І не треба при цьому вірити пропаганді, яка приховує цю ганьбу, що наші бійці, мовляв, незламні й не пустять російсько-терористичні війська за лінію розмежування. Ми це вже проходили, коли наш Генштаб власними руками вщент зруйнував свій же міф про непереможність українських «кіборгів», які 242 дні обороняли Донецький аеропорт.