«Сталіна неодноразово попереджали, що війна неминуча, однак він називав це панікерством. В результаті у перші години війни загинули тисячі прикордонників».
У світі початком Другої світової війни вважають 1 вересня 1939 року, коли, уклавши попередньо з Радянським Союзом договір про ненапад, дружбу і поділ Польщі, відомий як пакт Молотова—Ріббентропа, Німеччина почала війну проти Польщі. «За два тижні польська армія була розгромлена, — згадує пан Микола. — Солдати обох армій привітались між собою, понапивалися горілки, ходили разом і горлали кожен своїх пісень, а в місті Берестя відбувся спільний парад німецьких і радянських військ, присвячений ліквідації Польщі як держави. Через декілька днів німецькі війська повернулися до погоджених кордонів. На лівому березі ріки Сян, по якій проходив кордон, німці викопали окопи, розташували в них вояків із кулеметами, направленими на схід, на випадок, якщо союзник захоче порушити узгоджений кордон. Перед окопами поставили загородження з колючого дроту. Так було у моєму рідному селі Святе Ярославського повіту Краківського воєводства. Я все це бачив особисто.
У село приїхали прикордонники, серед яких було багато судетських німців, які знали чеську мову і могли спілкуватися з українцями без перекладача. Вони поселилися в гарному мурованому багатокімнатному будинку, біля якого був великий город. Цей будинок побудував поміщик ще за панування Австрії в Галичині, а за Польщі його купив львівський воєвода для дачі. Львівське панство літом приїжджало на дачу відпочивати та покупатися в річці Сян. На кордоні берега річки Сян німці поставили двометровий паркан із колючого дроту.
Згідно з договором сусідів, у село приїхали російські військові офіцери і агітували українців переселитися в СРСР, але бажаючих було дуже мало, навіть серед так званих русинів-москвофілів. Аналогічна делегація з Німеччини агітувала в УРСР німців повернутися на історичну Батьківщину. На теренах Польщі, приєднаних до Німеччини і заселених етнічними українцями, швидко відновилося культурне життя в усіх галузях діяльності, зокрема просвіти. У місті Ярослав відкрилась українська гімназія, торговельна школа та інші просвітницькі заклади».
Утім, як відомо, через два роки ідилія в стосунках між СРСР та Німеччиною почала рушитися. І ця напруга почала відчуватися скрізь. «У 1941 р. у селі почали говорити про можливість війни з СРСР, — продовжує пан Микола. — У село почало часто приїжджати авто з німцями, які вилазили на церкву, розглядали й фотографували, що робиться за кордоном річки Сян. Таке було і в інших прикордонних селах. Наприкінці травня і в червні, коли все посіяно й посаджено, і селяни їздили в ліси по дрова на зиму, вони побачили багато німецького війська, а біля доріг великі купи снарядів. За два тижні до початку війни до нас прийшов рідний брат мами Яцула Микола, який був добрим господарем, свідомим українцем і був знайомий з багатьма господарями та керівниками українських організацій у повіті, й сказав батькові, що скоро почнеться війна, але ще не приїхав головний начальник. Я все це чув. Батько цієї ж ночі зібрав одяг і дещо з продуктів і відвіз до рідної сестри мами в погріб, яка жила в горішній частині села. Селяни добре пам’ятали, скільки народного добра згоріло в Першу світову війну в селі.
21 червня 1941 року ввечері рідний брат мами, який жив ближче до кордону, прийшов до нас із ліхтарнею і сказав, що через його подвір’я пройшло багато німецьких вояків у повній бойовій готовності в окопи біля кордону, а це означає, що завтра війна. Батьки швидко все з хати винесли в мурований погріб, а нас поклали спати. Ранком до сходу сонця нас розбудив гуркіт літаків та кулеметна стрілянина на кордоні. Через пару годин німецькі війська проникли далеко на терени ворога і стрілянини не було чути.
Раптом біля обіду стрілянина відновилася — група червоноармійців, які не ночували вдома, повертались iз походу, побачили величезну масу німецького війська, яка через міст на річці Сян біля міста Радимно сунула на схід, і другу колону, яка через брід річки Сян біля села Святе прямувала на територію СРСР, відкрила вогонь і тут-таки була знищена кулеметними чергами частин, якi наступали. Після обіду в горішній частині села на пагорбах розташувалася далекобійна артилерія, яка підтримувала наступаючі війська, а також подавлювала окремі точки опору, зокрема у панських мурованих будівлях села Висоцько.
Сталін мав достовірну інформацію про дату можливого нападу Німеччини на СРСР від власної розвідки та з інших джерел, але через відсутність власного здорового глузду сліпо вірив Гітлеру. Тим часом у перші години війни загинули тисячі солдатів, серед яких найбільше прикордонників, які спокійно спали після суботніх розваг».
Зовсім по-іншому розвивалися події на ділянці фронту з містом Перемишль, за 18 км від Радимно. «Військове командування Перемишля знало, що німці готуються до війни, з даних власної розвідки та інших джерел, але про це говорити було заборонено. Щоб приховати свою готовність до можливих воєнних дій, воно оголосило військові навчання і поселило військових в оборонні укріплення, — розповідає Микола Витрихівський. — Коли німці хотіли форсувати Сян, вони зустріли збройний опір і відступили. Німецьке командування не хотіло в перший день війни взяти Перемишль штурмом і втратити багато живої сили, а також бомбувати і руйнувати будівлі, які наступного дня треба було відбудовувати. Основною помилкою німецьких генералів було те, що вони в перший день війни не розблокували залізничної і шосейної магістралей в Перемишлі на Львів—Київ, що суттєво завадило планам блискавичної війни. Про це сьогодні мало говорять.
Лише на п’ятий день німці почали оточувати Перемишль. Питання оборони Перемишля розглядалося в Москві як перша військова та ідеологічна перемога (ворог не такий страшний, як його малює німецька пропаганда). А в Берліні — як невиконання генералами завдання. Оборона Перемишля дозволила підготувати оборону та евакуювати військові заводи в глибокий тил».
99-та стрілецька дивізія, в обов’язки якої входила оборона Перемишля, почала відступати в напрямку Вінниці та Умані, а в липні в районі села Краснопілка на північ від Умані була оточена німецькими військами і закінчила своє існування як бойова одиниця. «Моя теща розповідала, що серед червоноармійців, які проходили через Умань, було багато в цивільному одязі і без зброї, — згадує пан Микола. — У цей час на вулиці недалеко від її хати зупинилася вантажна машина. До машини підбігли неозброєні мужчини і скинули накриття машини, а там замість зброї виявився військовий одяг. Як вони кричали, що їм потрібна зброя, а не одяг! Поряд із селом був розташований військовий аеродром, на якому горіло пальне для літаків, а котками з аеродрому для трамбування доріг валували колгоспне поле з недозрілою ще пшеницею. Сільські жінки кричали: що ви робите, чим ми будемо годувати дітей. А у відповідь почули: «Чтобы врагу не досталось».
Перед приходом німців до Уманської тюрми пригнали близько тисячі в’язнів із Західної України, зокрема — з Чортківської тюрми на Тернопільщині. Далі в’язнів не могли гнати, бо німецькі військові частини перекрили шлях для відступу на схід, і тому їх розстріляли. За що? За те, що вони були свідомими українцями, любили Україну. Іншої вини в них не було.
На другий день після приходу німців теща з дочкою пішли до Умані на базар, щоб щось продати з городу та купити необхідне для хати. Коли вони поверталися додому, німецькі вояки перегородили дорогу і наказали йти до уманської тюрми. Що вони там побачили? Великий довгий рів, у якому покладені один на одному, як дрова, мертві люди: голови туди, ноги сюди, а очі засипані вапном. Над ровом стоїть чоловік iз білою опаскою і зіркою на рукаві та лебідкою піднімає з рова вбитих в’язнів і кладе на поверхню землі. Інші люди промивають очі від вапна та розкладають у ряди, щоб люди могли побачити, чи серед них немає рідних чи знайомих. Картина страшна... Багато жінок не витримували побаченого і плакали.
Гвинтівок і набоїв для відступаючих чи неозброєних червоноармійців не було, а для розстрілу тисяч в’язнів — були. Для комуністичної влади вони були страшніші за агресора! Так починалася війна».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
