Роман про спогади

Але і в Україні мешкає значна частина «радянського народу», для котрої путінська історіографія є засадничою. І серед них геть небагато таких, що збагнули: «На сердце моем окалина: / Делал все для кончины Гитлера. / А помог возвеличить Сталина» (Ион Деген. Записки гвардии лейтенанта. — К.: Радуга, 2010). Імовірно, саме з таких людей, здатних сумніватися в офіційній пропаганді, й рекрутується читацька авдиторія В.Шовкошитного. Зрештою, й багатьох інших сучасних літераторів, що працюють на межі романістики й нон-фікшн, у жанрі ілюстрованої минувшини. Головний персонаж трилогії пана Шовкошитного, його виразний альтер-его, що за сюжетом і збирає окрушини родинної пам’яті, ставить собі життєву мету: «Написати правдиву історію».

Завважте: не розповісти історичну правду, а лише оповідати «правдиву історію». Бо «правду сказати — приязнь втеряти», — бідкається персонаж іншого письменника, Петра Кралюка (Сильні та одинокі. — К.: Ярославів Вал, 2011). Володимира Шовкошитного важко запідозрити у слабкодухості. У заключному романі трилогії «Боривітри» він провокує і правих, і лівих. Перших, наприклад, тим, що реабілітує генерала Ватутіна, знесення пам’ятника котрому давно домагаються кияни. Мовляв, то був узагалі «не Ватутін, а Ватутя, українець з наших етнічних теренів». Сталінські військові бюрократи — попри його справжні військові заслуги — обходили генерала з черговими званнями й відзнаками й нарешті «підставили» українським повстанцям: його загибель була цілковито випадковою.

З іншого боку, В. Шовкошитний наполягає на правдивості інформації шефа контррозвідки УПА Миколи Лебедя про те, що «рейхскомісар Кох давно завербований Кремлем». Й історія чекіста-терориста Ніколая Кузнєцова (досі «героя Советського Союза», меморіальну дошку котрому хочуть повісити в окупованому Донецьку на будинку університету замість знищеної пам’ятки на честь Василя Стуса) так само ганебна, як історія якого-небудь Гіркіна. «Ми його навіть не стали вимінювати у німців на наших побратимів — настільки це було аморально», — свідчать персонажі «Боривітрів». Аж ось і для нинішніх «поціновувачів» колишнього керівника України П.Шелеста (котрого у 1960-ті роки звільнила Москва нібито за «націоналістичну» книжку «Україна наша радянська»): «Двічі дисидентам своїм показові посадки влаштовував — 1965-го і 1972-го».

Отже, заключна частина трилогії «Кров — свята» — ніби позакласне читання для дорослих історієфобів із радянської традиції: авжеж, той читач більше довіряв прозі, аніж легальній «історії», котру годі було вчитати. Навіть щодо сучасної історіографії існують різні думки. Приміром, Олександр Лисенко, доктор академічного Інституту історії розрізняє «поміркований» та «апологетичний» типи історичного дослідження (Україна Модерна: Війна переможців і переможених. — К.: Критика, 2008). Ясна річ, другий тип піддається серйозній професійній критиці фахових істориків. Але ж белетристові не закинеш нефаховості — в його руках жанр історичного переказу м’який, як пластилін. В.Шовкошитний вирішив виліпити у «Боривітрах» щось подібне до популярної прози Валентина Пікуля чи навіть Віктора Суворова.

Що ж, намагання цілком притомне; як свідчать соціологи, «головним джерелом знань про історію України для наших співгромадян є телебачення... далі йдуть газети... та історичні романи»; радіо, шкільна та вища освіта, фахова історична література, родинні спогади, відвідування музеїв та інших історичних місць — позаду (Україна Модерна. Львів—Донецьк: соціальні ідентичності в сучасній Україні. — К.: Критика, 2007). Але ж із такої статистики випливають і зобов’язання — для літераторів також: не піддатися публіцистичним емоціям преси і ТБ; розповідати «правдиві історії» близько до історичної правди.

Хоча б — як вимагають літературні приписи — не використовувати сучасної лексики для змалювання давно минулого, що викривлює онлайн-розуміння. Як-от у В.Шовкошитного, коли для характеристики тодішніх взаємин він уживає цілком нинішній вислів «конфлікт інтересів», або в описові військового заслону — «блокпост». Утім, цим грішать чи не всі історичні белетристи; найбільше, мабуть, всюдисущий Андрій Кокотюха: у нього і вираз «під ковпаком» знайдемо (здається, він з’явився хіба після «Сімнадцяти миттевостей вісни»), і вже геть позаісторичне означення «вже рік вирувала громадянська війна» (Андрій Кокотюха. Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). Або таке ось поблажливе (а насправді цілком детонічне до путінської пропаганди) цитування генерала Дєнікіна: «До представників уряду Української Народної Республіки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи їх за сепаратистів».

Саме із таких, здавалося б, невинних зворотів у сучасній українській белетристиці варять у Кремлі «отруйний напій радянського щастя» («Боривітри»). Хоч як прикро, але й сам автор зневажливо пише, приміром, про Другий фронт англо-американців: а чи без Другого фронту закінчилася б Друга світова так само, як оте Путін казав — без України?

Очевидно, автор спішив закінчити свій твір, коли почалися події лютого 2014-го. Таке бажання видно у багатьох щойно виданих творах. Кінець «Боривітрів» — інсценізована автобіографія (включно з цілком зайвим сюжетом МАУП). У читача, котрий багато читає і сучасної, і класичної літератури, викличе нерозуміння жанрово інородний фентезійний мотив птаха-патріота, що нібито навідує монумент «на честь Воз’єднання» у Переяславі. А сам головний персонаж Кречет виявився ще й екстрасенсом, що лікує навіть рак. І ще два химерні любовні трикутники: зять — підполковник МҐБ, убивця батька дружини, та ще одна офіційна жінка для двох позитивних персонажів.

З огляду на те, як пан Шовкошитний активно видає свої книжки, можна припустити, що третя частина трилогії буде помітно перероблена. А може, з’явиться й четверта, зокрема, з огляду на новітню російсько-українську війну й потребу ретельно ідентифікувати наших громадян за класичною формулою «свій-чужий», бо часом «свої» нічим не відрізняються від «чужих», як-от «земляки», що служать Совєтам: «Червоноголові мисливці за українцями... Нелюди, нездатні оцінити милосердя... То вже яке вродиться, доки ти його гада не рішиш, не одчепиться».

Усе так, і у Петра Кралюка (як також у В.Шкляра та О.Забужко) знайдемо безліч адекватних означень: «Інтернаціонал... орда... азіати... готові гуляти до забуття, не лякаючись своїх тваринних інстинктів». Але тут же у пана Кралюка подибуємо фразу: «Росіяни теж люди». Й її слід оцінювати у контексті іншої цитати з його книжки — слова Степана Бандери перед слідчим у передвоєнній польській буцегарні: «Людина — цінність найвища. Ні, не так, найвища цінність — Нація. Але ж Нація складається з людей. Різних людей. У тому числі хрунів». Проблема цих «хрунів» сьогодні оголилася до загального розуміння, що від її розв’язку залежить, бути чи не бути Україні.

У другому романі трилогії — «Білий кречет» — Володимир Шовкошитний зробив спробу зануритися у класичну трагедію, коли дійшов до опису удару бандерівців та мельніківців 1942 року. Як казав відомий тепер у нас американський історик Тімоті Снайдер, варто «допомогти і читачеві, і собі краще збагнути людину та суспільство за допомогою влучно поставлених запитань» (Україна Модерна: Війна переможців і переможених. — К.: Критика, 2008). Наш автор тоді поставив слушне запитання: чи вартує смерть нехай і одного українця партійної ідеї, яка починає нищити своїх прихильників.

Ця проблематика украй рідко відлунює в сучасному письменстві. Згадується хіба вже цитована книжка П.Кралюка «Сильні та одинокі». Але то не так белетристика, як популярно-філософський есей у формі уявних (а проте документально насичених) діалогів зі Степаном Бандерою та Яремою Вишневецьким. Що таке націоналізм у розумінні цих двох історичних антагоністів? Яка роль PR-у в нашій суспільній долі, бо ж «не раз нас, українців, підводила наївність. І, певне, ще не раз підведе. Такі ми — безголові»? Автор карколомно змінює звичну оптику колективної пам’яті, й раптом Хмельницький стає схожим на Троцького з його гаслом «Грабуй награбоване!», а терорист Вишневецький — реальним українським реформатором: «Із Задніпрянської Вишнівеччини та прилеглих до неї територій походили Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко та багато інших діячів української культури. Можливо, це прозвучить занадто сміливо, але без «ворога українського народу» Яреми Вишневецького ми не мали б української нації в її нинішній культурній конфігурації».

Націоналізм — за всієї стратегічної необхідності — і теоретично, і практично є авторитарною системою. Можливо, саме через те між різними націоналістами «продовж міжвоєнної доби точилася жорстка, часто безпринципна боротьба за впливи, парламентські мандати, прихильність закордонних партнерів, джерела фінансування тощо» (Олександр Зайцев. Український інтеґральний націоналізм: 1920—1930-ті роки. Нариси інтелектуальної історії. — К.: Критика, 2013). Цитата науковця про часи колишні вельми впізнавана для сучасних спостерігачів за українськими перипетіями, чи не так? Також мимоволі пригадаєш опис П.Кралюком (до речі, професійним філософом) міжвоєнної ситуації у, без сумніву, націоналістичній Польщі: «На позір ніби демократична держава. Насправді — автократична, де демократичні свободи часто цинічно ігноруються і репресивна поліцейська машина є чи не найголовнішим гарантом стабільності».

На жаль, тема «підводних каменів» українського націоналізму, яку був почав розробляти В.Шовкошитний у романі «Білий кречет», не розвинута у новій книжці, у «Боривітрах», — хоч автор весь час поблизу неї (наприклад, пишучи про вже сучасних «беручких хлопців з трьох найбільших партій»). Задавнена ментальна проблема трьох українців/двох гетьманів добре відома панові Шовкошитному, одному з фундаторів Народного руху і свідку-інсайдеру його трансформацій. Тож читач має право чекати від нього аналітики залаштункових подій. Зрештою, наприкінці «Боривітрів» він зробив спробу відслонити мемуарну завісу, але, схоже, помилився із жанром: якщо це белетристика, то мусив оприлюднити схеми; якщо реальні спогади — назвати «імена, паролі, явки».

Та либонь, час для сучасних мемуарів ще не настав: «Всі ще були живими».