Сьогодні, в 4-ту річницю з дня загибелі Георгія Гонгадзе, в Україні буде проведено низку поминальних заходів.
О 12-й годині біля пам'ятного хреста, встановленого минулого року поблизу Таращі (неподалік, у лісі, восени 2000-го було знайдено обезголовлене тіло редактора «Української правди»), відбудеться вшанування пам'яті загиблих працівників мас-медіа.
П'ять тисяч підписів до 16 вересня планували зібрати львівські соціалісти за ідею перейменувати вулицю Дудаєва на вулицю імені Георгія Гонгадзе з нагоди четвертих роковин з дня зникнення журналіста. Після останніх подій у Беслані ініціатори перейменування не мають жодних сумнівів, що вулиці Дудаєва у Львові слід дати інше ім'я. При цьому активісти Соцпартії на Галичині звертають увагу на аналогічну зміну назви вулиці Дудаєва в одному з естонських міст.
Минуло вже чотири роки відтоді, як 16 вересня увійшло до переліку особливих дат в історії України. Але тієї звичайної осінньої суботи 2000-го про історичну вагу цієї дати ще ніхто, окрім хіба кількох посвячених у вельми чорну справу людей, не здогадувався. Друзі та рідні зниклого Георгія Гонгадзе не втрачали надії його розшукати й до останнього вірили, що Гія живий і здоровий, більшість перехожих без особливих емоцій вдивлялася у темний силует на розклеєних по Києву листівках — зникнення журналіста («а може, він просто загуляв десь»? — знизували плечима оптимісти) тоді ще не видавалося надзвичайною подією державної ваги. І так хотілося вірити, що страшна знахідка в Таращанському лісі — це чиясь інша, не наша трагедія... Але наприкінці листопада трагедія стала всеукраїнською. 28-го з трибуни Верховної Ради лідер Соцпартії Олександр Мороз звинуватив у причетності до загибелі Гонгадзе Президента Леоніда Кучму, і тисячі наділених доступом до мережі інтернет вух iз жахом вслухалися у знайомий голос, який давав указівки про те, що «абарзєвшего грузіна» слід було вивезти за Україну й віддати чеченцям «на...». Роздруківки розмови, що вперше прозвучала із сайту доти не знаної в Україні голландської газети «Волькскранд», розповсюджувалися, як свого часу самвидав. І якими б не були версії щодо того, що було першим — слово чи вбивство, ясно одне: справа Георгія Гонгадзе нерозривно пов'язана із записами цифрового диктофону, який установив під головним диваном держави скромний майор президентської охорони.
Нещодавно мені випадково потрапив до рук посібник з історії для абітурієнтів. Я погортала його сторінки і, натрапивши на розділ «Новітня історія», почала читати про події 2000—2001 років. Кількома рядками там згадувались «спроби опозиції ініціювати зміну влади», які «призвели навіть до вуличних сутичок демонстрантів з міліцією». Після цього, зазначили автори посібника, «опозиція відкоригувала свої дії і почала готуватися до парламентських виборів 2002 року».
