Син батальйону

У батальйон — із третьої спроби

Найціннішим своїм трофеєм Андрій вважає відібраний у «беркутівців» на Майдані щит. Ці картини в пам’яті сучасників закарбувалися назавжди: відважні хлопці, справжні герої під смертоносними пострілами з дерев’яними щитками розбирали бруківку і з камінням ішли проти куль... Згодом з Майдану з друзями подався у добровольчий батальйон «Айдар». Але пробув там недовго, бо, коли дізнались, що йому тільки 16, не захотіли мати проблем. Відправили додому. Хлопець вступив до профтехучилища на автослюсаря, таку ж спеціальність освоював і в коледжі, звідки його відрахували. Провчився деякий час, але які там конспекти, лекції, книжки, коли в країні війна...

«Коли я читав в інтернеті, що «сепари» просуваються все далі й далі, сказав мамі, що не можу сидіти вдома, — розповідає Андрій. — Бо якщо сидіти, то вони скоро постукають до нас у двері. Це я так готував її морально. Знав, що мама проти, аби я йшов на війну. Пішов із дому тоді, коли її не було. Тато постійно в селі. Подзвонив мамі з поїзда. Загін, у який мене мали взяти, знайшов через інтернет. Але по приїзді мене відправили додому. Злякалися, що нема навіть сімнадцяти. І я, на радість мамі, повернувся додому. Знову став ходити в училище».

Але пошуки батальйону, де могли б узяти неповнолітнього, не припиняв. Приблизно з десять батальйонів розкривали обійми хлопцю з майданівським гартом, та, дізнавшись про вік бійця, відмовляли. Однак в одному з добровольчих підрозділів таки закрили очі на цю обставину. І він знову тишком від мами поїхав із дому. Батальйон, який, за словами хлопця, має добру славу, відмовляється називати, аби у побратимів не було неприємностей. Чи було страшно? Звичайно, було. «Але хто, якщо не я?» — каже Андрій Романюк.

Молилася за сина і всіх бійців

Загострене подчуття справедливості в Андрія змалку. Неодноразово ще в мирному житті він захищав однолітків від несправедливості... дорослих, навіть, тих же вчителів, бо зневаги до моральних норм чиниться чимало. «Андрій завжди відчував потребу когось захищати,комусь допомагати, — каже мати Олена Романюк, — підбирав усіх хворих тварин, удома були і голуби,і собаки, навіть їжачка лікував. Усім протягує руку допомоги. І на все вистачає енергії. Її в нього через край».

Усі серйозні проблеми юнак із мамою обговорює, але остаточне рішення завжди за ним. А мамі що залишається? Хвилюватись і просити в Бога захисту.

Ще коли син був на Майдані, Олена каже, що не відводила очей від телевізора 24 години на добу, вдивлялася у кожну цяточку на екрані, чи, бува, то не її сина обличчя промайнуло. «У ті валідольні дні телефон із рук не випускала. Десятки разів дзвонила. Мені достатньо було, щоб він сказав «мамо», почую голос — і відключаюсь. А Майдан скінчився — він знов у пекло, — розповідає Олена Романюк. — А коли був на фронті, то молилась не лише за свого сина, а й за всіх дітей, братів, чоловіків, батьків, котрі зараз там, щоб повернулись до своїх рідних живими й неушкодженими».

Звісно, мати всіляко намагалася вирвати свого неповнолітнього сина з війни. А тут іще й з училища раз по раз нагадували про те, що Андрій пропускає заняття і це може закінчитися для нього відрахуванням. Материні вмовляння повернутись додому Андрія не переконували. Тоді жінка вирішила звернутися по допомогу до волонтерів. Голова координаційної групи волонтерів Вінниці Олена Верлан чотири тижні майже щодня, а то й по декілька разів на день, спілкувалася по телефону з Андрієм. Спочатку, як каже волонтер, він нагадував такого собі їжачка. Не піддавався на жодні умовляння повернутися на навчання. Однак із часом тональність його протестів змінилася, почав прислухатись. А тут ще й мати хлопця отримала повістку в суд. В училищі звернулися до служби у справах дітей міськради, що учень понад три місяці не з’являється на заняття. Звідти передали документи до міліції у справах неповнолітніх, а далі інспектор подала позов до суду.

Перед суддею разом із мамою

У повістці йшлося про «невиконання батьківських обов’язків», що передбачає, зокрема, позбавлення материнських прав. «Я не можу з цим погодитись. Те, що син виріс патріотом, не означає неналежного виховання, — каже Олена Романюк. — Якщо він на перше місце поставив захист України, а на друге — навчання, то хіба за це мене треба судити?»

До зали суду Андрій прийшов разом із мамою. Попросивши долучити до матеріалів справи подяку комбата, а також довідку про те, що весь час пропусків в училищі провів у зоні бойових дій. Справу «закрили» за відсутністю складу правопорушення.

Зараз хлопець надолужує навчання: в училищі зобов’язався скласти всі «хвости», регулярно відвідувати заняття і старанно вчитись. На момент нашої розмови з 11 заборгованих іспитів залишилось 5.

...Андрій не одинокий серед своїх ровесників із жагою йти воювати нарівні з дорослими солдатами. Однак юнак про всі жахи війни таким хлопцям розповідає без прикрас. Каже, аби знали, що їх там чекає...