Клінічна Венеція

      Любов приходить і відходить, а вагітність залишається. Лише минулого тижня у випусках новин провідних світових інформагенцій промайнули повідомлення про неприємності із законом польської подружньої пари, яка винайшла і на собі випробувала комбінацію з двох загальнодоступних ліків, що перериває небажану вагітність, про початок судового переслідування власників корабля, перетвореного власниками на клініку зі здійснення абортів біля узбережжя Європи, про суперечки стосовно меж легалізації абортів між двома провідними кандидатами на посаду президента США. Без інформаційних повідомлень про делікатну та суперечливу тему абортів не минає жоден тиждень. Ця тема є в прямому сенсі болючою як для 12—13-річних дівчаток, які «залетіли» під час перебування у літніх таборах відпочинку чи вечірки з нагоди дня народження однокласника, так і цілком дорослих жінок, котрі вже мають власних дорослих дітей. І проблему потрібно вирішувати як легальними, так і нелегальними засобами.

      Власне цій подразливій темі присвячений фільм-переможець цьогорічного Венеціанського кінофестивалю «Вера Дрейк», що його у досконалій реалістичній манері зняв британський кінорежисер Майк Лі. Героями всіх стрічок режисера є представники пролетаріату. Не  виняток і «Вера Дрейк», героїня якої є простою лондонською домогосподинею, матір'ю дорослих доньок, яка в 50-х роках ХХ століття допомагає здійснювати нелегальні аборти представницям найбідніших прошарків суспільства. Стрічку Лі вважали одним із трьох фаворитів фестивального конкурсу. Іншими двома були фільми «Земля достатку» німця Віма Вендерса та «Ключі від дому» італійця Джанні Амеліо. Після демонстрації стрічки британця темпераментна італійська публіка влаштувала 40-хвилинну овацію, але рішення журі було зустрінуте прохолодно, бо всі сподівалися, що «Золотий лев» залишиться на батьківщині. Італія з 1998 року не перемагала у головному конкурсі. Режисер після отримання статуетки крилатого «Золотого лева» з рук Софі Лорен саркастично зауважив: «Ми можемо подякувати Каннському кінофестивалю, який відхилив мій фільм, завдяки чому я зміг перемогти у Венеції».

      60-річний Майк Лі повернувся на батьківщину з подвійною перемогою, оскільки виконавиця головної ролі Вери Дрейк — Імельда Стонтон — була визнана кращою акторкою цьогорічного конкурсу. Журі під головуванням британського кінорежисера Джона Бурмана визнало кращим актором іспанця Хав'єра Бардема. Цього іспанського актора вважають другим після Антоніо Бандераса виконавцем ролей жагучих південних коханців-мачо. Але у фільмі іспанського режисера Алехандро Аменабара «Відбути в море» він створив зворушливий екранний образ роками паралізованого письменника, найбільшою мрією якого є розпрощатися зі своїми стражданнями і піти з цього життя шляхом евтаназії. Сюжет фільму базується на життєвій історії реальної особи — італійського письменника Рамона Сампедро, який пішов з життя 1998 року після видання автобіографічної книги «Листи з пекла». Фільм Аменабара також отримав «Срібного лева», тобто другу за значимістю фестивальну спецнагороду журі. Присутні на кінофестивалі кінокритики зазначали, що вже давно у Венеції головні нагороди не діставалися фільмам з такою сумною тематикою. Вони також сходяться на думці, що цьогорічний конкурс був доволі посереднім, навіть «аматорським», і новий директор фестивалю Марко Мюллер наразі не зумів надати найстарішому кінофоруму світу другого дихання.

      Стосовно інших фестивальних нагород, то «Срібний лев» за кращу режисуру дістався південнокорейцю Кім Кі-Дуку за постановку новаторської і заразом зворушливої стрічки про любов та самотність «Клюшка № 3» («Порожній будинок»), герої якої не промовили з екрана жодного слова. Нагорода ім. Марчелло Мастроянні кращим молодим акторам дісталася Марко Луїзі та Томмазо Раменгі, виконавцям головних ролей в італійському фільмі «Працюючи повільно».

      Однією з найбільших фестивальних подій стала демонстрація в рамках конкурсу «Горизонти» фінського документального фільму про російських та чеченських дітей, які потерпають від війни та терору в цій кавказькій республіці. Враження від фільму було підсилене завдяки трагічному збігу обставин: саме в цей час настала драматична розв'язка кризи навколо захоплення заручників у школі осетинського міста Беслан. Режисерка Пірйо Хонкасало у своїй стрічці «Три кімнати меланхолії» показує суворовське училище в Росії, де дітей навчають прийомам бою з чеченцями, чеченських дітей, які грають у війну серед руїн Грозного, та переповнений сиротами табір чеченських біженців в Інгушетії. Публіка відреагувала на стрічку сльозами та оплесками, що було найкращою нагородою режисерці та даниною пам'яті дітям, які загинули в Беслані. Пірйо Хонкасало на пресовій конференції після показу фільму розповіла, що три роки вибивала у російської влади згоду на зйомки в Росії. Вона також не жалкувала слів критики на адресу президента Путіна, який, на її думку, веде в Чечні свою приватну війну для задоволення власних амбіцій та корисливих інтересів торговців наркотиками і зброєю.