Мамона і війна

 ґрунт для Мамони

Українське суспільство, включно з високочолими інтелектуалами та «високопатріотичними» політиками, схоже, навіть не помітило цього тріумфу державної ідеології зрадництва. Чи має нація дозволяти себе дурити і вважати власні поразки перемогами? Інакше виглядає, що поглинання України Російською імперією стає лише питанням часу, і ніякі Європи з Америками не завадять цьому, якщо агресор і надалі змушуватиме нас радіти черговим «успішним» здачам йому наших міст.

Таке ідеологічне збочення виникло в нашій державі не випадково і не на порожньому місці. Відповідь на питання, як таке могло з нами статися, а також відповіді на численні парадокси з нашого боку тієї нав’язаної нам ззовні гібридної війни може частково дати екскурс в нашу історію. Голодомор-геноцид 1933 року привчив українців виживати поодинці, не гребуючи при цьому аморальними вчинками, включно з канібалізмом. Багато хто з наших селян тільки тому й залишився живим, що, відкинувши християнські й традиційно українські національні цінності, перетворився в напівтварину, яка ладна була йти на будь-який злочин заради власного виживання.

Це й був той ідеал «совка», на який розраховували кремлівські голодоморні селекціонери, єдиним недоліком якого, на їхній розсуд, було неналежне ставлення постголодоморних селян як до соціалістичної, так і до колгоспної власності. При тому люди, які пережили страшний голод, втратили не тільки свою українську ментальність, а й почуття національної солідарності, без якої не може існувати жодна нація, а тим більше — нація європейська. Навіть після Голодомору постгеноцидні селяни становили переважну більшість населення УСРР, що й визначило врешті-решт морально-етичні цінності її населення в цілому. Збоку це все було непомітним при державній системі радянського тоталітаризму. Але після 1991-го це вже змушувало наших співгромадян, які дивним чином змогли зберегти в собі саме ту втрачену більшістю їхніх співгромадян європейсько-українську ментальність, впадати у відчай після кожних виборів.

І саме тому наші державні керманичі, будучи вихідцями та авторитетами саме в середовищі того постгеноцидного суспільства, природно, замість розвитку України через повернення її громадянам утрачених унаслідок геноциду моральних та національних чеснот, стали вирішувати питання свого особистого збагачення та довічного благополуччя власних родин.

Мамона не вміє воювати

Звісно, що будь-яка офіційна державна ідеологія тим керманичам не була потрібна. І навіть зараз, під час війни з ідеологічно вмотивованим агресором, питання про необхідність національно-патріотичної ідеології в Україні навіть не обговорюється. Дозволю собі припустити, що якби в нас і не було тієї гібридної війни, держава з такою «тваринною ідеологією» рано чи пізно захлинулася б у корупції та самознищилася.

Наразі ж провини за всі наші негаразди на фронті швиденько переклали на плечі окремих особистостей, наївно сподіваючись, що, відсторонивши їх від посад, ми зможемо принаймні на рівних протистояти потужній російській військовій машині. Однак ідеологія власного збагачення та благополуччя, яка де-факто сьогодні панує в Україні, апріорі не здатна продукувати ту критично необхідну масу державних керманичів та посадовців, військових, бізнесменів, учених, журналістів та інших фахівців, які змогли б покласти на вівтар перемоги стільки власного благополуччя, скільки поклали в 1920 році поляки, або в 1939-му — фіни.

Адже свої військові дива вони звершили саме завдяки абсолютній національній мобілізації в боротьбі з тим же надпотужним ворогом, який сьогодні нищить нашу незалежність. Навряд чи вони змогли б це зробити, якби не були тоді об’єднані своїми високими національними ідеями.

Ми ж із нашою ідеологією Мамони виглядаємо просто приреченими у протистоянні з озброєним до зубів «російським ведмедем». І якщо ту Мамону ми найближчим часом не скинемо з п’єдесталу в нашій державі, то ця приреченість переросте вже в реальне самогубство, і «старший брат» лише допоможе нам у тому акті національного суїциду.

А поки що ми, схоже, впевнено та свідомо готуємося до того державного самогубства. Інакше неможливо пояснити факт, що Україна й досі має той же склад Генерального штабу, що його призначив ще Віктор Янукович! Таке диво було б принципово неможливим, особливо після Іловайська та Донецького аеропорту, якби в нас була власна національна ідеологія і за кожну поразку генерали відповідали б, у кращому випадку для них, — своїми погонами. Але оскільки ідеології нема, то після кожної поразки генералам варто, вірогідно, всього лише продемонструвати Президентові якимось чином свою відданість або просто прикрасити дійсність, щоб і надалі залишатися на високих посадах.

Президенту ж, який також не обтяжений національними цінностями, можливо, комфортно з цими великозірковими пристосуванцями, і міняти їх на якихось там практиків із зони АТО він, напевне, не збирається. Бо тоді не виключено, що його особисті відносини з Генеральним штабом будуть уже не такими безхмарними. А це вже суперечить головним цінностям Мамони: максимально можлива комфортність у житті — понад усе!

Омана вигідна?

У якій ще воюючій країні можна уявити собі картину, коли на майданчику готової продукції Харківського танкового заводу припадає пилом та снігом кілька сотень нових танків, тоді як у наших бійців на фронті їх або нема, або вони вже по кілька разів побували в капітальному ремонті? Не певен, що ті кілька сотень танків переламали хід російсько-української війни, але вони б, вочевидь, суттєво загальмували просування ворога вглиб нашої території. Але тільки в Україні, яка борсається в тенетах ідеології Мамони, і досі не може бути законодавчої бази, яка б дозволила всім тим бронемашинам бути на фронті.

Таких кричущих прикладів безліч. Чого тільки варта відсутність під час війни в нашого Прем’єр-міністра заступника з питань оборонного комплексу! Але є й інший приклад, який демонструє, до чого призводить відсутність ідеології у держави, що перебуває у стані війни. Пам’ятаєте, як за збитий український транспортний літак під Луганськом із півсотнею наших десантників на борту був притягнутий до відповідальності генерал Віктор Назаров? Він тоді у «кращих» «совкових» традиціях відразу ж «закосив на больнічку», де до нього навідалися допитливі тележурналісти.

Бадьорий генерал впевнено доводив їм свою абсолютну невинність, і коли вже зловив певний кураж, мабуть, забувся і бовкнув щось на кшталт: «Це війна, а на війні мають гинути солдати, тому та трагедія під Луганськом — це нормальний перебіг військових дій». Потім цього генерала, за даними військового оглядача Юрія Бутусова, Президент разом із Генеральним штабом, як і очікувалося, «прикрили» від розслідування військової прокуратури. Але вражає інше — те, що в українській армії на 24-му році нашої незалежності відповідальну посаду може обіймати генерал, який має таке ж ставлення до наших солдатів, як і радянський маршал-«м’ясник» Жуков, відомий своїм висловом стосовно спровокованих ним же невиправдано високих утрат під час Другої світової: «Ничего — наши бабы их ещё нарожают!».

Це одне зі свідчень того, що брак державної ідеології в Україні дозволяє спокійнісінько перебувати на відповідальних армійських посадах людям, які фактично є провідниками ідеології нашого ворога (!), який і сьогодні воює з нами, не озираючись на власні втрати.

Зважаючи на все це, стає зрозумілим, чому наше постгеноцидне суспільство так легко погодилося, що здача Дебальцевого — це насправді наша перемога, а всі бійці, що покинули місто, — наші герої. Погодилося, бо цей патріотичний симулякр був, безумовно, вигідний та прийнятний для всіх прошарків суспільства без ідеології. Президенту, який програв битву за Дебальцеве ще на дипломатичному фронті. Його генералам, які програли її, плануючи тактику оборони міста. Прем’єр-міністру, який, як повідомили наші полонені під Дебальцевим вояки, не забезпечив їх не лише боєприпасами, а навіть харчами! Нашим провладним журналістам, деякі з яких, потрапивши до парламенту, вважають необов’язковим для себе повстати проти цієї цинічної брехні заради «політичної доцільності», яка є гарантом їхнього особистого благополуччя. Самим нашим воякам, які вийшли з частково оточеного казана під Дебальцевим як з окупованої ворожої території з прокльонами на своїх спинах від тамтешніх мешканців (які вже давно живуть під впливом саме ворожої ідеології). І, звичайно, всім родичам та близьким тих вояків.

А невигідний цей відхід зі стратегічно важливого міста Донбасу лише Україні, якій (завдяки її громадянам, що сповідують ідеологію Мамони) ворог відрізав по живому ще одного пальця...