Грім-бабця!

«Я за все життя навіть курки не зарізала»

«Дай Боже, щоб до нас вони не дійшли, але якщо таке станеться, то буду стріляти, — говорить пані Катерина. — І, знаєте, за все життя ще навіть курки не зарізала, так мені шкода живого створіння. Чоловіка вже 16 років як нема, то я, поки донька до мене не переїхала, курей до сусідів носила, як треба було зарубати. А коли чоловік свиню колов, то я до хати йшла і телевізор гучніше вмикала, бо не могла того навіть чути. Проте, коли дивлюся, скільки наших хлопців там гине, як над ними знущаються, повірте, мені б рука не здригнулась у ворога стріляти!»

Пані Катерині вже 68 років, а з 2 січня пішов і 69-й. Але роки не завадили жінці навчитися користуватися автоматом та навіть бігати з ним на вишколі. Почула про військове тренування від онука Володимира, який навчається в ліцеї в сусідньому містечку. Вирішила піти допомогти на кухні — хлопцям їсти приготувати. А вже на місці спробувала і «повоювати». Тренери були приголомшені — бабуся виявилася спритнішою за молодих хлопців.

«Мені здається, що багато залежить від ваги людини, — пояснює Катерина Білик. — Я мало важу, то мені легше було бігати. До того ж я щодня «фізкультурою» на господарці займаюсь: корову нагодуй, поприбирай за нею, буряків наріж... Мені і спортом займатись не треба, господарки вистачає. А молодь на вишколі кілька метрів пробігла і все — вже вони втомились. Я гадаю, що дуже недобре зробили, що в школі «забрали» кілька хвилин фізкультури перед уроками. Діти зовсім не мають фізичного навантаження. Якби розвивали фізкультуру і спорт, то в країні не довелося б боротися з наркоманією і алкоголізом».

«Якби люди на сході знали, якою ціною нам далася наша незалежність, вони б нізащо не встали на сторону терористів-сепаратистів»

Про школу — це не для красного слівця. Катерина Білик — учителька математики в місцевій школі. Вона педагог iз чималим стажем роботи, викладати почала ще в 1965-му році. Але, окрім математики, пані вчителька навчає дітей ще й патріотизму. «Нещодавно зібрала всіх наших класних керівників і запропонувала, аби кожна виховна година була присвячена котромусь iз наших героїв, — розповідає жінка. — Я вважаю, що якби дітей краще вчили української історії, то ми б зараз не мали тої війни. От кажуть, що нам незалежність без крові дісталася, а я знаю українську непросту історію і кажу, що в нас кожен клаптик землі кров’ю героїв политий. Якби люди на сході знали, якою ціною нам далася наша незалежність, якби їм учителі в школі розповідали про подвиги українських патріотів, то вони б нізащо не встали на сторону терористів-сепаратистів».

Катерина Білик і сама долучається до збереження історії рідного села. Чимало її краян свого часу були січовими стрільцями та воїнами УПА. Вона збирає історії життя місцевих героїв та записує їх уже роками. «Ходила по старожилах, записувала, що вони розповідали, навіть фотокартки маю раритетні, — розповідає бабуся про своє захоплення. — Скажімо, пам’ятаю, як по телевізору говорили, як у Західній Україні в 1939 році зустрічали «совєцьких визволителів». Але чомусь не говорили тоді, як НКВДисти одразу почали винищувати нашу інтелігенцію. Як тільки прийшли, зразу тюрму в Журавно організували, куди звозили на допити місцевих патріотів, інтелігенцію та вчителів. Як їх там били і катували. З нашого села забрали вчителя Івана Петруся. Він разом з учнями ставив українські вистави і їздив по сусідніх селах їх показувати. За це його і забрали до катівні. Коли Іван повернувся звідти побитий, то сказав дружині: «Готуйся до того, що ти скоро сама залишишся». Так і сталося: після жорстокого побиття вчитель незабаром помер».

Є в нотатках пані Катерини й історія про її односельця Григорія Капраля. Чоловік служив у Січових Стрільцях, був людиною освіченою (знав кілька мов) та патріотичною. Коли в село прийшли німці, пан Григорій уже був старшим чоловіком. У його хату поставили жити кількох німецьких офіцерів. Вони довго розмовляли з чоловіком німецькою і він їх переконав, що українці воюють за свою незалежність, а солдати Вермахту ведуть загарбницьку війну. Після того німецькі солдати, зустрічаючи січовика на вулиці, схиляли голову і віддавали честь, адже навіть вони шанували героїв, які обороняли рідну землю.

Загиблого упівця потайки поховали до могили маленького братика

Катерина Білик i сама походить iз повстанської сім’ї, її батько був вояком УПА, поки його і кількох його товаришів під час війни не схопили. «Їх тоді поставили до стінки і лякали, що розстріляють, навіть стріляли поруч, — розповідає жінка. — Але ніхто не зізнався, що вони з УПА, і товаришів своїх не видав. Тоді хлопців забрали в штрафні роти Радянської армії, з якими батько пройшов решту війни. А ще пам’ятаю, як у нашому селі нишком ховали загиблих повстанців. Це було в 44-му році. Помер мій братик, Дмитрик, він тоді був ще зовсім дитиною, і ми поховали його на місцевому цвинтарі. Вночі ж у свіжу могилу брата закопали тіло загиблого упівця. Треба ж було героя за християнськими звичаями поховати на цвинтарі, а свіжої могили рити не можна було, бо чекісти знайшли б, ще й на Сибір вивезли б співчутливих селян. А так до дитячої могилки питань не мали».

Усе це пані Катерина розповідає і на уроках своїм учням, аби вони знали гірку історію свого народу та вчилися на прикладі своїх героїв. Онук пані Катерини також бере собі за приклад життя Шухевича, Бандери, Біласа та Іванишина. Саме їхні портрети висять у хлопчачій кімнаті разом iз червоно-чорним прапором.

Не забуває пані Катерина і про тих односельців, які зараз воюють в АТО, допомагаючи в школі їхнім дітям чи молодшим братам та сестрам. «Дитина постійно думає про свого батька, який зараз на війні, тому ми підтримуємо чим можемо: розпитуємо постійно, на лінійках говоримо про їхній патріотизм, допомагаємо дітям у навчанні. Крім того, ми всією школою збираємо гроші на АТО і пересилаємо дитячі малюнки. Я вважаю, що малюнки допомагають нашим хлопцям, бо нагадують, що діти України переживають за них», — каже пані Катерина.

У березні ж планується ще один вишкіл, у якому онук і бабця неодмінно планують взяти участь. Уже зараз вони тренуються, використовуючи макет автомата, який юнак приніс із ліцею. «На вишколі ми вирішили, що двох днів вправлянь буде мало. Надумалися зробити картонний макет за інструкціями з інтернету, аби тренуватися і дома. Але потім онук приніс із ліцею макет автомата, який колись використовували для військової підготовки хлопців. Тож самим нічого майструвати не довелося. Тепер онук щодня тренується і вдома, і я йому допомагаю. Вчимося і надавати першу медичну допомогу: витягувати пораненого, правильно бинтувати, накладати шини. Бо на війні теж треба бути корисною, а не плутатися під ногами», — переконана вчителька.