Останній із могікан

95-річчя від дня народження і 60 років проживання на чужині відзначив у січні один із керівників УПА на Волині, лідер Норильського повстання у третій (каторжанській) зоні Степан Драницький (Семенюк). Попри це, він досі не пориває зв’язків із рідним краєм і впевнений, що невдовзі знову приїде в Україну з Польщі, яка колись також стала йому рідною. Він часто дивився в очі смерті, але та оминала його, даруючи довге життя, сповнене карколомних небезпек і пригод. І нині Степан Семенюк — один із кількох останніх визначних діячів ОУН і УПА, які ще живі й особисто несуть нам правду про свою боротьбу.

Єдиний із великої сім’ї

«Останній із могікан», волинський бандерівець Степан Драницький понад 70 років живе під чужим прізвищем — Семенюк. У Польщі, в курортному містечку Зелена Гура. Донедавна, незважаючи на свій поважний вік, часто приїжджав в Україну, подорожував історичними місцями, зустрічався з молоддю у школах та інститутах, досі публікується у пресі. Понад 20 років тому, ще школяркою, я познайомилася зі Степаном Васильовичем у Луцьку. Відтоді наша дружба триває, а нині спілкуємося через iнтернет.

Степан Васильович народився 19 січня 1920 року в селі Гаразджа у багатодітній сім’ї. Уся родина Драницьких присвятила життя національно-визвольній боротьбі. Найстарший брат Остап загинув, визволяючи Латвію, Андрій (псевдо «Мім») був окружним господарчим референтом Організації українських націоналістів і районовим ОУН Луччини, загинув у 1945 році від куль НКВС. Іван Драницький, районовий ОУН Колківщини, також загинув 1945 року в бою з енкаведистами.

Степан закінчив чотири класи початкової школи у Гаразджі, продовжував навчання і працював у Луцьку. У 1938 році він став членом ОУН, отримав псевдо «Федька» і активно зайнявся підпільною роботою. Із приходом радянської влади працював учителем, пройшов так звану перепідготовку вчителів у секції істориків. «Війна 1941 року застала мене сиротою, 15 травня моїх батьків, дружину брата з п’ятирічним Михасем москалі вивезли в Тюменську область», — згадує Степан Васильович.

Його тато помер із голоду 1945 року в Тюменській області, мама двічі тікала із заслання, згодом повернулася додому, але зустрілася із сином аж через 30 років. «Степанку, сили свої тратиш на чужині», — сказала йому. Степан залишився єдиний із великої сім’ї, хто вижив і дочекався незалежності України. Але якою ціною!

У вирі боротьби

30 серпня 1940 року, уникаючи арешту, Степан знову перейшов у підпілля, де був районовим провідником Острожецького району Рівненської області (входив до Луцького округу ОУН). Організовував визвольний рух, а після Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року зібрав українську державну адміністрацію. У час німецької окупації теж перебував у підпіллі на нелегальному становищі, продовжуючи боротьбу з окупантом.

З осені 1941 року повстанська кар’єра Степана (тепер мав псевдо «Матвій») була стрімкою: став провідником ОУН Луцького району, а від лютого 1942 року — окружним провідником ОУН Луцького округу. У травні 1943 року Степана призначили суспільно-політичним референтом обласного проводу ОУН, а згодом Військової округи «Турів» Української повстанської армії, шефом політичного штабу. Від липня 1943 року він — член Крайового проводу ОУН П3У3. Після переходу фронту в серпні 1944-го — референт пропаганди ВО УПА «Тютюнник».

У час, коли на звільненій від нацистів території у 1943 році постала Колківська республіка, Степан керував видавничим штабом, проводив учительську конференцію, в якій взяло участь майже 80 вчителів. «Видавати шкільні посібники для початкових шкіл було трудно, бо ж ми не мали фабрик паперу, все треба було «позичати» в німців або привозити з-за Бугу, і ми це, по змозі, робили. Влітку 1943 року ми видали посібник для початкових шкіл «Українознавство» в підпільній друкарні в Колках», — розповідає він.

Чимало різних повстанських доріг довелося пройти Степану Васильовичу. Брав він участь у боях і з нацистами, і з енкаведистами. Та сили були нерівними, після німців на Волинь прийшла радянська влада, яка жорстоко полювала на повстанців. 9 вересня 1944 року Степана Драницького спіймали і кинули до в’язниці у Рівному, де засудили до смертної кари. При арешті він мав документи на прізвище Семенюка, тож по справі проходив сам, як рядовий повстанець і громадянин Польщі. Так і лишився на все життя під чужим прізвищем, щоб зберегти конспірацію.

«Нашою зброєю була правда»

79 днів очікував у камері смертників Степан Васильович розстрілу, але в останій момент його було замінено на 20 років каторги у радянських концтаборах. 20 квітня 1945 року Степана Семенюка відправили на етап до ГУЛАГу. За десять років він побував у таборах Тайшету, Маріїнінська, Норильська, Воркути, Мордовії, у центральному ізоляторі у Володимирі на Клязьмі, в тюрмі в Іркутську. У концтаборах було кілька осіб, які його знали з волі, проте ніхто не видав. Особливою сторінкою біографії Степана Семенюка є його участь у табірному русі опору, де він був одним із керівників Норильського повстання у таборах під назвою «Горлаг». Нелегке становище політичних в’язнів Норильська змусило їх гуртуватися, утворювати підпільні організації для самозбереження. «Нашою зброєю була просто правда. Домагалися основного: перегляду справ в’язнів і звільнення незаслужено засуджених людей. Ми пам’ятали і наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин», — згадує Семенюк.

У жовтні 1955 року його, як поляка, депортували «досиджувати» термін у Польщу. В’язнів ГУЛАГу — переважно поляків та українців, серед яких був Степан Семенюк, привезли у табір праці неподалік міста Влоцлавка над Віслою в громаді Міхелін. Перебування у польському ув’язненні було набагато легшим через людяніше ставлення до в’язнів, ніж у радянських концтаборах. Згодом спеціальна комісія переглядала справи засуджених для звільнення.

Після виходу на волю довгий час Степан Семенюк проживав у родичів друзів з України, потім працював на будівництві, де освоїв багато професій. З часом отримав у місті Зелена Гура житло, одружився. Але весь час проживання у Польщі він ні на хвилину не забував, що українець, і що його батьківщина поневолена. І коли розпочався процес здобуття Україною незалежності, Степан Семенюк робив усе, щоб у діаспорі знали про нашу країну, знали її історію і підтримували українців.

На чужині, але найближче до України

Неспокійний характер колишнього повстанця, вічна жага до знань і самоосвіта, товариськість і розум дали Степану Семенюку нове життя за кордоном. Його громадська діяльність об’єднала сотні українців, які після акції «Вісла» у 1947 році були переселені у Польщу. Численні зустрічі Степана Семенюка з українськими громадами мали вигляд лекцій з історії української церкви і української державності. У часи незалежності України Степан Васильович дуже часто бував в Україні. Не злічити кількості зустрічей його зі студентською та учнівською молоддю у школах і вишах, участі у різноманітних конференціях по всій Україні. А скільки статей написано до газет і журналів в українські та зарубіжні видання!

Степан Семенюк намагався не пропустити жодної важливої події в Україні і за можливості взяти участь у ній особисто. У 2011 році, щоб вшанувати пам’ять повстанців, які у криївці в лісі біля рідного села Гаразджа підірвалися, але не здалися живими, Степан Васильович був у дорозі понад 20 годин. А йому, нагадаємо, на той час уже було понад 90!

Загадковий українець із Польщі, який часто представлявся простим журналістом, він не раз підкорював мудрим словом багатолюдні й високоповажні аудиторії. У 2010 році Степан Семенюк став лауреатом премії імені Василя Стуса за книжку спогадів «І гинули першими...». На врученні відомий письменник і філософ Євген Сверстюк зазначив: «Степан Семенюк належить до покоління тих учасників національно-визвольних змагань, які діяли в умовах неможливого і всупереч обставинам. Вони говорять тільки по суті — нічого зайвого, і мовчки роблять свою справу. Степан Семенюк — добрий вчитель, і це — чи не найголовніший слід у житті подвижника, який на вівтар Батьківщини поклав усе своє життя».

І скрізь, як живий свідок подій, Степан Семенюк несе правду про УПА. Життєвий досвід дає можливість йому бачити і знати проблеми нашої державності. Якось у часи правління Януковича я запитала: «Та чи за таку Україну ви боролися?». «Слухайте, своїх батька і матір треба любити такими, якими вони є. Так само і Вітчизну. Якщо можеш — роби щось, щоб її змінити на краще. Ідеальної країни, про яку мріялося, не буде, бо немає у світі ідеальних держав. Але треба зробити все, щоб наші люди почувалися в Україні, як удома», — була його відповідь.

І в час Революції гідності, і влітку 2014 року, коли вУкраїні розпочалася війна з Росією, 94-річний Степан Семенюк побував на Волині, у Києві та багатьох інших містах. І, як завжди, під час численних зустрічей iз молоддю був живим прикладом того незламного бандерівця, яких досі страшенно боїться Кремль. І нині він знову збирається в Україну. Дай йому, Боже, здоров’я!