Від «червоної» України нікуди не дінешся

Прикарпаття: знайшлася коханка Брежнєва

За СРСР компартійні кадри на Прикарпатті, яке «завинило» перед радянською владою непримиренним рухом опору в післявоєнні роки, будь-що намагалися «прогнутися» перед Кремлем. І якось знайшли розкішний привід. Хтось із метких дослідників краю підказав, що в містечку Болехів по вулиці Шевченка, 29 упродовж серпня 1944-го перебував начальник політвідділу 18-ї армії, майбутній генсек Леонід Ілліч Брежнєв. Невдовзі чотири з дев’яти виставкових залів місцевого краєзнавчого музею начинили експонатами, які відтворили аскетичний спосіб життя «видатного полководця», «подвиги» котрого в мирний застійний час оцінили чотирма зірками Героя Радянського Союзу. Та брежнєвські експозиції після розпаду СРСР «протрималися» в Болехові лише рік — їх демонтували в 1992-му. І вже тоді національно свідомі краєзнавці виявили, що 38-річний Брежнєв упродовж серпня мав у цьому місті коханку Параску Парахоняк, котра нібито народила від нього сина Ілька.

За незалежної України схожа доля спіткала експонати радянської доби й в інших краєзнавчих та історико-краєзнавчих музеях Івано-Франківщини. «В усіх музеях нашого краю вже в першій половині дев’яностих років минулого століття ідеологічно заангажовані експозиції зазнали докорінних змін, позаяк більшість їхніх експонатів були переведені в запасні фонди, — підтверджує «УМ» голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило. — Приміром, Яремчанський музей партизанської слави, котрий за СРСР був передусім присвячений рейдові з’єднання Сидора Ковпака «від Путивля до Карпат», реорганізували у філію Коломийського музею етнографії та побуту Гуцульщини і Покуття. При цьому в ньому зберегли й оновили експозицію про антирадянський рух у краї, зокрема участь у ньому ОУН та УПА».

Чи не найдовше доблесть радянської армії на Прикарпатті прославляв відкритий у 1966-му році музей «Герої Дніпра», присвячений 38-й армії, котра звільняла Івано-Франківщину від гітлерівців. Та з вересня 2010-го він, за наказом міністра оборони Михайла Єжеля, став філією Національного військово-історичного музею України, зосередившись на військовій історії нашої держави та патріотичному вихованнi її юних громадян.

Черкащина: «диво-техніка» і людські долі

У Черкаському обласному краєзнавчому музеї більше десяти залів, присвячених історії краю від 1917 року і до сьогодення. «Експозиція про радянську епоху в нас не заполітизована, а представлена через людські долі. І вона має свого відвідувача», — пояснює «УМ» директор музею Алла Кушнір.

У залах музею можна побачити численні фотографії людей, архівні документи, нагороди та символи Радянського Союзу. Нові покоління українців, переконані працівники музею, повинні бачити історію не перекрученою, не прикрашеною, а такою, якою вона була насправді.

В одному із залів музею стоїть навіть справжній трактор «Універсал». За словами старшого наукового співробітника музею Марини Бугері, це один із перших тракторів Корсунської машинно-тракторної станції.

«З одного боку, він слугує ілюстрацією того, як радянська влада здійснила технізацію сільського господарства, коли були створені машинно-тракторні станції, котрі об’єднували в собі техніку, що було плюсом, а з іншого — такі станції стали своєрідним важелем, який робив селян слухняними», — наголошує пані Марина.

Вона каже: експозиція музею насичена і постійно змінюється. Все задля того, аби крізь призму людських доль черкащан показати становлення краю. В одному із залів, який науковці називають трудовим, створено експозиції, які демонструють розвиток області з 1954 року — зведення шкіл, лікарень, будівництво заводів та фабрик, роботу тогочасних колгоспів. Торік до 60-річчя створення області тут облаштували й експозицію «Твої люди, Черкащино!», котра стала постійно діючою.

«Нині ми відкриваємо імена тих черкащан, про яких у радянські часи на Черкащині мало хто чув чи знав, а вони були всесвітньо відомими поза межами держави», — підсумовує пані Марина. І розповідає про долю черкащанки Олександри Шулежко, котра у період німецької окупації організувала дитячий притулок, врятувавши від смерті 100 дітей, третина з яких була єврейської національності, за що нагороджена відзнакою «Праведниці народів світу», але в Черкасах про її героїзм у роки радянської влади мало хто знав.

Суми: це не історія, це сучасність

Доводилося зустрічати музеї, де йдуть за хронологією. У Сумському обласному краєзнавчому музеї створюють тематичні експозиції, співзвучні сьогоденню. Нині радянська доба відображена тут у виставках, присвячених Другій світовій та Голодомору. Не лише насиченість історичними матеріалами, а й емоційний дизайн, що створює атмосферу, — ось завдання творців таких експозицій. Зал, присвячений Голодомору: на чорній стіні — білі аркуші зі спогадами очевидців, довгий стіл зі зразками їжі тих років — жолудями, корінням... Свічки-хрести... А збоку — дещо відсторонено: маленький столик із настільною лампою, над яким портрет творця цієї наруги над українцями — Йосипа Сталіна.

«...Була тут якось посадова комуністка, обурювалася, як це немає спеціальної експозиції, присвяченої Жовтневій революції», — пригадують співробітники музею. Втім така теж була. Пригадую навіть, писала матеріал про неї далекого 1987 року. Та масштабна експозиція, присвячена подіям жовтневого перевороту і громадянської війни, стала етапною для музею. Співробітники краєзнавчого вперше показали не сфабриковану, а істинну історію краю, вперше виставили експонати, які доти були заборонені для огляду. Відтоді таке ставлення до краєзнавчого матеріалу є визначальним.

Тож, окрім постійних експозицій природи краю, зародження області, тут сьогодні — зал Шевченка на Сумщині — до 200-ліття Кобзаря. Також виставка, присвячена Соборності України. «Тільки сьогодні повернули її з філармонії, куди переносили з нагоди святкування злуки», — розповідає методист музею Ігор Ройченко.

«А я, — додає пан Ігор, заводячи мене до зали з портретами Небесної сотні та земляків, які загинули в зоні АТО, — сьогодні вішаю ще один експонат. Нашого ще одного хлопця поховали...» І згадує, як напередодні тут були школярі з учителем, і він помітив сльози на деяких обличчях. Може, саме для цього й потрібні музеї — щоб ми розуміли і відчували історію?..

Харків: хай приходять ті, кого з головою накрила ностальгія за Радянським Союзом

Хто не був у Харківському історичному музеї років тридцять і завітав сюди знову, може пережити справжній світоглядний шок: усі експозиції тут і далі розповідають про минуле, але ніби зовсім іншого міста. Збережена назва при цьому лише посилює усвідомлення того, наскільки жорстокою може бути маніпуляція людською свідомістю через викрадену або викривлену історію.

Скажімо, після екскурсії цим же музеєм радянського зразка складалося враження, що між періодами, представленими бивнями мамонта і першими революційними агітками, на згаданій території взагалі нічого суттєвого або більш менш значущого не відбувалося. Тобто, якщо на одні ваги можна було б покласти кілька десятиліть післяреволюційного Харкова і тисячу років всієї попередньої історії, то перше за кількістю відведеної площі і представлених експонатів рекордно перевищило б друге. Причому в такий дивовижний спосіб, що радянське автоматично ставало твоєю єдиноможливою реальністю, поза якою — століття страждань, непевності, підготовки до ось цього вимріяного щастя.

Тепер — усе навпаки. Цю монолітну ідеологічну піраміду співробітники музею якимсь дивним чином «перевернули», і всепоглинаючий «червоний» Харків стиснувся до скромної експозиції, адекватної своїй 70-річній тривалості. Такий собі скромний епізод у тисячолітній історії, але максимально насичений революціями, війнами, голодомором, репресіями. Навіть спартанський побут радянського періоду програє не лише представленому тут дореволюційному дворянському антикваріату, а й розмальовано-вишитому інтер’єру давніх слобожанських мазанок.

Вочевидь, саме екскурсію до Харківського історичного музею варто було б порекомендувати сучасникам, яких останнім часом iз головою накрила ностальгія за Радянським Союзом. Такий крижаний витверезник подіє особливо ефективно після пропозиції обміняти їхні смартфони, ноутбуки і «плазми» на представлені у музеї телевізор «Знамя», стереомагнітофон «Іній» або радіоприймач «Рекорд».

До речі, дух історії тут намагаються передати через демонстрацію раритетних експонатів без ідеологічного флеру. Наприклад, нарукавна пов’язка січового стрільця мирно вживається з кулеметною тачанкою червоноармійців. А повномасштабна реконструкція кабінету українського урядовця початку ХХ століття (на всю стіну тут розмістили гігантський жовто-блакитний прапор) ніскільки не дисонує зi зразком НЕПманівського інтер’єру та апартаментами «червоного» управлінця. Мовляв, висновки глядачі нехай роблять самі.