Багатство замість держави?

Усе для себе

Аморально бути багатою людиною в бідній країні, говорив дві з половиною тисячі років тому один із найвидатніших мудреців в історії людства — Конфуцій. І сьогодні ми бачимо, як разюче саме в моральному аспекті відрізняються наші мільярдери від американських, зважаючи на пожертви тих та других на користь їхніх співгромадян та держав.

Та що там ті заокеанські мільярдери! Навіть найбідніші в Європі українці, схоже, пожертвували на нашу армію більше, ніж тутешня чисельна олігархія. І в цьому етичному парадоксі немає нічого дивного, бо так було завжди в суспільстві, поділеному на маленьку купку багатіїв і величезну масу бідняків. Про це ще на початку ХVI сторіччя писав геніальний Ніколо Макіавеллі і закликав правителів спиратися саме на бідняків, а тих неспівмірних багатіїв називав ворогами суспільства. Хоча з відомих причин Петро Порошенко навряд чи зможе скористатися порадою цього класика світової політології.

Утім саме олігархи нині є найуспішнішими людьми в Україні (на яких рівняються інші її успішні громадяни). Уникаю прикметника «українські», бо час показує, що ані для українців, ані для України в цілому їхній прихід до влади нічим не кращий, ніж влада їхніх попередників.

Специфічна «державна ідеологія»

Відсутність державної ідеології в нашій країні закріплена, як відомо, на конституційному рівні. Саме тому частина українців за героїв має молодогвардійців, Гагаріна, Жукова з Хмельницьким і навіть Сталіна, інша частина — Бандеру з Шухевичем та Мазепу з Петлюрою. Саме завдяки цьому поділу вподобань громадяни України без проблем нищать один одного сьогодні.

Насправді в нашій державі є своя ідеологія і свої національні герої. Без моральних пріоритетів та цінностей навряд би наше суспільство могло існувати як таке у ХХІ сторіччі.

Утім яка та ідеологія та її герої, якщо вони не артикулюються жодним із наших державних керманичів? Іноді, щоправда, можна почути , що нашою національною ідеєю є незалежна соборна Українська держава, інтегрована в європейські інституції. Вірогідно, цей популістський симулякр розрахований на «широкі електоральні верстви», які звикли вірити всьому, що вони побачили «у телевізорі».

Також відомо, що якщо в людини немає певних прищеплених їй суспільним вихованням високих ідеалів та героїв, вона починає керуватися цінностями, сформованими здебільшого на ґрунті власних інстинктів та потреб. А для того, щоб у сучасному світі без обмежень їх задовольняти, потрібний такий універсальний товар, як гроші. Порівняймо «ідеологію Мамони» з іншою ідеологією, яка донедавна панувала на теренах України. Але спробуймо чесно відповісти на питання: а чи здійснили б свої журналістські подвиги свого часу Георгій Ґонґадзе, Ігор Александров, Петро Шевченко та інші загиблі від рук найманих убивць українські журналісти, якби їм не була прищеплена зневага до сили грошей, влади та бездумної фізичної сили як такої? І робили це вчителі з літератури. Та зневага закріплювалася на підсвідомому рівні силою яскравих художніх образів літературних героїв. І та їхня підсвідомість не дозволила їм у певний момент зупинитись у своїх журналістських розслідуваннях під тиском погроз високопосадовців-злочинців для того, щоби залишитися живими та неушкодженими.

Навіть порівняно з тими відносно недавніми часами, помітно більше стало «джинси» та відверто цинічного піару з боку молодих журналістів. Якось я спитав одного з них, успішного: навіщо ти це робиш? Його відповідь неприємно вразила: «Я готов работать даже на чёрта — лишь бы деньги платили».

Зробив себе — зробить і країну?

Сьогодні в Україні — час успішних людей. Їм відкривають двері найвищих кабінетів, для них працюють соціальні ліфти. Коли ж вони зупиняються не на тому поверсі, достатньо кільком телеведучим сказати: «Він же, дивіться, який успішний!» — і ліфти без проблем підносять їх на потрібний поверх. Успішні таким чином легко стають нардепами, радниками міністрів, Президента і навіть самими міністрами та главою держави! І все нібито логічно: зробив себе або свій бізнес — зробить і країну. Але чомусь із країною не виходить. Багато хто після призначення на посаду стає ще більш успішнішим, а от Україна — ні…

Виникає потреба підвести тих успішних під жорсткі лекала національної еліти, яка тільки й спроможна була б урятувати сьогодні Україну. Визначень тієї еліти існує багатенько, та в основі всіх їх лежить високий рівень жертовності елітаріїв заради майбутнього свого народу і держави.

Якщо подивитись під тим кутом зору на нашого успішного Президента, який, бідолашний, ніяк не може продати свій бізнес у Росії (бо, мовляв, нема кому!), то питання про його елітарність відпадає, як кажуть, автоматично. Утім найуспішніший в Україні не він, а Прем’єр-міністр. Судіть самі: у 27 років він уже був міністром економіки Кримської автономії, у 31 — міністром економіки України, у 33 — спікером Верховної Ради, а в 40 — Прем’єр-міністром України! Утім остання посада Арсенія Петровича демонструє, що він, м’яко кажучи, не належить до сузір’я світових зірок-прем’єрів, які робили у своїх країнах, на подив усьому світові, дива економічного зростання.

Тобто він не є генієм, мабуть, не був і вундеркіндом. Звідки ж тоді ростуть ноги вражаючої успішності Арсенія Петровича? До недавнього часу я вважав його агентом російської спецслужби. Та нещодавно натрапив на відео з ювілею Миколи Азарова, на яке був запрошений і нібито затятий політичний опонент ювіляра — Арсеній Яценюк. Із того, як щиро клявся-божився останній у тому, що саме Азаров завжди був його головним учителем, і з якою пристрастю цілував Миколу Яновича, зрозумів, що Яценюк усе ж таки «зробив себе сам».

Успішність — понад усе?

Наші найуспішніші журналісти у «Фейсбуці» пишуть одне, у своїх авторитетних виданнях — уже дещо інше, а в тих високих кабінетах, куди їх періодично (не в останню чергу саме за це роздвоєння особистості) запрошують, можна припустити, говорять уже третє. Правильно говорять, бо якби казали те, що пишуть у «Фейсбуці», більше їх туди не запросили б. А цього вони допустити не можуть, бо ж успішність — понад усе.

Наша ситуація — це не провина «успішних». Це прямий наслідок нашої дуже вже ексклюзивної історії з її унікальним геноцидом — Голодомором, спрямованим у майбутнє винищуваної української нації, тобто і в наше з вами сьогодення. А от відсутність національної інтелігенції — це вже ніщо інше, як прямий наслідок відсутності в Україні державної ідеології, замість якої в ній панує сьогодні «ідеологія Мамони» з її правлячим класом — успішними в плані власного матеріального благополуччя людьми.

Ось чому нема кому вголос сказати в очі крадіям, що вони саме зрадники і крадії. І вони під оплески успішних пристосуванців продовжують зраджувати і красти далі. Що й казати: розраховувати в цій ситуації на перемогу у війні з таким монстром, як Росія, дуже важко.