Нащо шукати червоне у новому романі Світлани Пиркало,

      «Не думай про червоне» — таку назву дала своєму новому романові Світлана Пиркало, авторка відомої у молодіжних колах повісті «Зелена Маргарита». Повість ту видав три роки тому «Смолоскип», і трохи пізніше ще й перевидала агенція «Зелений пес» — а два видання одного твору при всім відомій ситуації на українському книжковому ринку щось таки та означають.

      Утім на сьогодні Світлана вже два роки як мешкає у Лондоні, працює у всесвітньо відомій корпорації ВВС й, здається, зовсім по-іншому дивиться на рідний край, з яким, до речі, зв'язків не пориває. Письмо її дещо подорослішало, хоча загальний іронічно-прикольний стиль «Зеленої Маргарити» залишився майже незмінним. Утім тут важливе слово «майже» — бо відмінності таки проступають, ніби калюжі від дощу на лондонській і київській бруківках.

      Але ми зараз говоритимемо не про відмінності, а про подібності. Їх теж чимало. Героїню звуть Павліна Стопудів, і в її ініціалах «ПС» читаються не тільки обернені ініціали авторки — «СП», а й те саме «PS», постскриптум, дослівно — «написане опісля». Опісля чого? — ось запитання, важливе й ключове для розуміння усього не вельми хитромудрого тексту «роману не для молодшого шкільного віку» Адже саме так означено жанр твору на обкладинці книги, щойно випущеної київським видавництвом «Факт». А відповіддю на запитання може бути цитата з останнього речення останнього розділу роману: «...і при цьому говорити — скільки завгодно і про що хочеш». Авторка саме так і чинить упродовж трьох із половиною сотень сторінок. Не можна сказати, щоб вона робила це нецікаво, ні. Судження авторки, вкладені нею у вуста Павліни С., веселі й дотепні, деталі й характеристики персонажів свідчать про спостережливість і гострий розум — але все це справді «опісля». Опісля пережитого, перестражданого, перепущеного крізь фільтр душі й розуму. На сторінках роману, просто між невинними й майже безсюжетними оповідками про життя в Лондоні, раптом виникають смерті двох персонажів (у яких неважко впізнати Тараса Процюка й Сашка Кривенка), і страждання оповідачки дійсно щирі й непідробні. Та й інші сцени роману почасти здатні налаштувати читача на серйозний лад.

      До Лондона молода журналістка Павліна Стопудів дістається не просто так, а в погоні за коханням. Тим часом кохання це вже перемістилося ще далі на Захід, аж на Тихоокеанське узбережжя США. А познайомилася з ним, зі своїм захопленням, американським саксофоністом Джимом, оповідачка сім років перед тим у Луцьку на фестивалі. Описи їхніх стосунків недовгі, проте душевні. Але ми зараз не про це. Ще в повісті «Зелена Маргарита» героїня С.Пиркало застановлялась над цікавим питанням, яке не зайве і процитувати: «...сьогодні ще двоє ідіотів сказали мені, що я феміністка, і мало того — що я схожа на Забужко. Ну на феміністку я в принципі погоджуюся, це поняття багатовимірне. Але, блін, чим же я схожа на Забужко? Підійшла до великого дзеркала — геть нічого в мені не нагадує Забужко. Окрім, хіба що, зубів». Але на сторінках нового роману Пиркало для уважного й обізнаного читача укрсучліту несподівано відкривається глибинно затамована алюзія-зав'язка, практично спільна зі знаменитими «Польовими дослідженнями» — герої знайомляться на фестивалі, і фестиваль цей відбувається у тому самому місті. (Щоправда, у романі Забужко докладна географія відсутня.) Але ось воно й вилізло, глибинне, приховане, позасвідоме: українська письменниця й об'єкт її пристрасті не можуть познайомитись де-небудь у черзі або навіть у книгарні — потрібен фестиваль, зібрання, збіговисько. Потрібна певна критична маса собі подібних. Якщо далі заглиблюватись у подібні розмірковування, то виведуть вони аж до Андруховичевих «Рекреацій», твору, з якого почалась пострадянська українська проза, — а там також фестиваль, і митці на митцях сидять і митцями поганяють, от лише вони всі вже знайомі поміж собою раніше, й через це інакше розвивається фабула.

      Повертаючись до «Польових досліджень», слід, мабуть, зауважити, що обоє героїв роману Забужко — українці, а де двоє українців, там не тільки три гетьмани, але й трагічний любовний зв'язок, який потім виводить оповідь на глибокодумні узагальнення про невеселу долю нації й держави. У випадку з Павліною Стопудів та її саксофоністом Джимом все, звісно, розгортається не так трагічно, як у «Польових дослідженнях». У своїх творах Світлана взагалі не схильна до драматизування. Людина нового покоління, словом. На речі дивиться легко й амбівалентно, як, власне, і її героїня. Але ця легкість інколи упродовж тексту грає злі жартики з молодою письменницею. Раптом зникає нап'яття, відчуття важливості розповіді. Гостріше кажучи, місцями роман переходить у звичайні собі обичаєві нариси для журналу «Єва». І хоча потім оповідь повертається у попереднє звичне русло, проте, як у тому старому анекдоті, «залишається неприємний осад».

      Сказавши попередню фразу, одразу ж мусимо обмовитися, що в цілому поява нового роману Світлани Пиркало є явищем для сучасної української прози однозначно позитивним. Наш уже не п'ятдесятимільйонний народ має не так уже й багато письменників (і письменниць), спроможних описувати буття так легко, елегантно і ненав'язливо, як це робить молода полтавсько-лондонська авторка. I те, що поява її нового роману має стати подією, як то кажуть, істина незаперечна. Інша справа, що у нашу епоху півтора-двотисячних накладів ця подія залишиться штормом у склянці води, заворушкою в літературному гетто, до якого немає жодної справи усій тій потенційній читацькій масі, яка, сидячи на дермантинових сидіннях громадського транспорту, розгортає м'які палітурки російськомовних «бестселерів». Тож відзначаючи як позитив, що їх, ті «бестселери», також пишуть переважно жінки, зробимо для себе наостанок оптимістичний висновок: Світлана Пиркало, потрохи набуваючи досвіду у творенні якісного й цікавого тексту, колись, можливо, також убереться у м'які палітурки з багатозначними малюнками на них. Поки що ж на обкладинці (цупкій і глянцевій) авторку зображено на тлі лондонського метро. Мальований портрет на тлі документального фото — це також свого роду алегорія-підказка для кращого розуміння тексту. Мовляв, тут усе правда, цілком документальний опис, але зовсім трішки домальовано уявою. Якщо читачеві справді буде цікаво, він розбереться, відрізнить вимисел від реальності. Адже ж він, читач, у нас розумний...

      А про червоне і справді думати не треба. Тим більше, що й авторка (а з нею й героїня) на сторінках роману цього не роблять. Ніде-ніде упродовж усього тексту навіть не згадується про червоне. За винятком кількох елементів одягу в головної героїні. Але ж у нас тепер цілковитий плюралізм. І кожен ходить, у чому забажає.