Щоб було вам добре жити!

Якщо не знаєте, різне зерно від посівальників треба змітати не до порога, а в дім (якщо є — до печі) — щоб збіжжя-добро в господі велося. Раніше господиня обов’язково збирала засівальне у вузлик і зберігала на випадок, якщо занедужає худоба, — щоб додавати як ліки. Якщо все гаразд — просто згодовували домашнім птахам чи тваринам.

Після засівання на Святого Василя родина традиційно сідала снідати. Їли саморобну локшину зі свининою чи потрухами, вареники з печінкою, печеню з кашею, кров’янку, ковбик, драглі. На Чернігівщині, подекуди на Волині, на півночі Полтавщини на старий Новий рік готували другу кутю — з пшениці, ячменю чи гречки, приправлених маком, горіхами, медом та узваром. На Гуцульщині, як правило, кутю не варили, але напередодні Нового року пекли більші, ніж повсякденні, ритуальні хліби, які називалися «василями».

«До наших днів збереглися звичаї, які містять рештки магічних вірувань давніх слов’ян, — пише у книзі «Традиційна українська кухня у народному календарі» відома етнограф Лідія Артюх. — Вважають: як почнеш рік, так він і минатиме. Тому до зустрічі Нового року завжди прагнули припасти якомога більше продуктів, щоб святковий стіл був особливо щедрий. В Україні переддень Нового року й називали Щедрим вечором, віншувальників, що ходили з поздоровленнями, — щедрувальниками, а віншувальні пісні — щедрівками». До речі, господині готували багато хлібів, калачів, паляниць, пирогів. Їх у великій мисці ставили на застелений свіжою святковою скатертиною стіл. Під образами на покутті сідав господар, нахиляв голову, ніби ховаючись від дітей. Звучало питання: «А де ж наш батько?», а відповідь була: «Дай, Боже, щоб і на той рік ви мене не побачили за пирогами, книшами, паляницями й калачами!».

За першою передріздвяною кутею — Багатою — прийшла друга — Щедра, а в переддень Водохреща буде ще Голодна. Третя — у Надвечір’я Богоявлення, або Другий Святвечір — має бути так само пісною, як і перша. Але 12 страв уже не готували. Як правило, крім куті й узвару, на стіл ставили пісні борщ, капусту, вареники, пиріжки і рибу. Після такої вечері слід було «проганяти кутю». Макогоном і заслінкою для печі могли постукувати і промовляти: «Тікай, кутя, на покуття, геть узвар на базар! Паляниці — на полиці, а дідух — на теплий дух, щоб покинути кожух!». Діти підігравали дорослим стуканням палицями по тинах. Таке гучне святкування мало сприяти майбутньому достатку: щедрому врожаю і плодючості домашньої живності. Цього вечора виносили з осель дідухів і спалювали — щоб теплий дух повернув із зими на весну.

До речі, свячена напередодні Водохреща вода вважалася не менш цілющою, ніж освячена у день самого свята. Повернувшись із церкви, хазяїн брав хлібину чи книш, а господиня — макітру з варениками, свячену воду та квачик і ходили по всьому господарству «писати хрестики». Вважалося, ставлячи знаки й окроплюючи все навкруги, позбуваються нечистої сили. У деяких регіонах після кожного написаного хреста вважалося за необхідність відкусити хліба чи з’їсти вареника. Робити це могли і дорослі, й діти. Подібні ритуали написання хрестів та скроплювання святою водою господарства були і на Водохреща. Перед обідом молилися і пили по ковточку свяченої води всі домашні, промовляючи: «Аби всі ми здорові були».

Якнайкраще намагалися накрити стіл і в останній день 12-денного циклу зимових святок. На Водохреща, 19 січня, обідали, як правило, скоромними стравами. Варили борщ або капусняк iз грудинкою, робили голубці, вареники, печеню, викладали ковбасу, ковбик, кров’янку. Хоча не цуралися поставити на стіл у м’ясоїд і рибу. Обов’язковими на столі були свіжий хліб, калачі-пироги і пампушки. «На солодке» подавали кисіль, різні коржики, пряники, пиріжки і вергуни.

У християнській традиції число 12 — символічне і знакове: у першу чергу, це 12 апостолів. Ця цифра — 12 сузір’їв на небі. Ще раніше вважалося, що за 12 священних ночей творився Всесвіт. У циклі Різдвяно-новорічних свят кожен може шукати свої смисли. Втім усіх об’єднує віра у диво, прагнення миру і добра.