Сто років Миколи Баркова

«У Кремлі знали, що буде війна»

Незважаючи на поважні сто років, Микола Семенович Барков у душі й далі залишається командиром. Теми для нашої розмови він обирав сам і не заспокоювався доти, поки не давав вичерпні відповіді на всі уточнюючі запитання. Цікаво, що пережиту війну він сприймає не як Велику Вітчизняну, а саме як Другу світову, наводячи факти союзницьких злодіянь двох диктаторів — Гітлера і Сталіна — у перші роки кривавої бойні. Він також переконаний: у Кремлі знали, що Німеччина вторгнеться на територію Радянського Союзу, а твердження про віроломність нападу — усього лише історичний міф, яким виправдовувалася неспроможність військового керівництва професійно організувати оборону. «У 38-му році я закінчив Харківський політехнічний інститут, а в 39-му нас, інженерів-переростків, несподівано призвали до армії в Мічурінський полк неподалік від Москви, — аргументує своє припущення ветеран. — Там ми проходили бойову підготовку до червня 41-го. А потім 15-го числа, без поспіху нас повезли на Одещину. У полі, на березі Дністра, нам наказали розбити намети для охорони румунських нафтових промислів. Отже, ймовірність бомбардувань уже тоді ніхто не виключав».

Саму війну Микола Семенович пригадує не стільки героїчними і кривавими, скільки цікавими і навіть дещо жартівливими епізодами. «Я служив у технічних військах, — усміхається старий солдат. — Ми підривали залізничні колії й мости, коли відступали, і відновлювали їх за німцями, коли наступали. Солдати були вірні своєму обов’язку. На труднощі ніхто ніколи не скаржився».

Про пережитий страх він пригадав лише двічі. Перший випадок стався на початку війни під Балагоє, неподалік від Москви, коли над головою з’явилася фашистська авіація. «Постріли були настільки потужними, — каже ветеран, — що в одну з воронок провалився залізничний вагон». А вдруге мороз пробіг по спині, коли у 43-му його взвод поповнили «тамбовськими мужиками». «У 20-х роках у тих краях сталося велике антирадянське повстання, що було жорстоко потоплене у крові, — каже Микола Семенович. — По селах кожного десятого брали і розстрілювали, тому ненависть у людях лишилася надовго. І оскільки на війну призвали дітей загиблих повстанців, вони могли мене, як командира просто вбити й здатися німцям. Але вийшло все навпаки: нащадки повстанців мужньо боронили свою землю, бо лишилися вірними Російській імперії».

«Україну знищити неможливо»

Закінчилася війна для Миколи Баркова не в травні, а пізньої осені 1945 року, бо його роту, якою він на той час командував, «перекинули» на Урал. Там він передав справи 43-й бригаді, а сам отримав наказ їхати до батальйону у Владивосток, звідки Червона армія пішла наступом на Китай. Але героїчний наступ на Харбін у пам’яті ветерана закарбувався менше, ніж окремі епізоди відходу війська з китайської території. «У 20-х роках сюди з Владивостока повтікало дуже багато білогвардійців, які там прижилися й пустили коріння, — каже Микола Семенович. — Багато води втекло з того часу, але, коли тоді, у 45-му, почалося перемир’я і ми вже готувалися повернути назад, НКВСники бігали Харбіном, вишукуючи колишніх ворогів революції. Це просто неймовірно! Їх заарештовували й кидали до тюрем через чверть століття! Не добре все це, не по-людськи».

Після війни Микола Барков приїхав до рідного Харкова, влаштувався на електромеханічний завод, де пропрацював на кількох керівних посадах до самісінької пенсії. Він і зараз живе у будинку, який звів власним коштом його рідний завод. Цим фактом багаторічний виробничник підкреслив колишню потужність свого підприємства, поскаржившись на теперішній заводський занепад. Але попри свою легку ностальгію, розпад Радянської імперії ветеран сприймає досить по-філософськи. «У 1991 році Союз розвалився без жодного пострілу, — каже він. — Отже, є якась Вища сила, що посприяла цьому. Зараз Путін хоче республіки, які стали незалежними, знову зшити білими нитками в одну країну, але це великий злочин. Він наймає ополченців, аби вбивати ні в чому неповинних людей, що взагалі неприпустимо. Тому треба негайно організувати каральну експедицію і знищити всіх цих сепаратистів. Україна не може воювати на два фронти, коли в середині озброєні до зубів бойовики, а назовні Путін iз танками. Хто дав їм право нищити державу і її народ? З цією великою зрадою треба негайно покінчити. Так само треба приструнити і депутатів-провокаторів, які розвалюють нашу країну зсередини в інтересах сусідньої імперії. Втім їхні спроби навряд чи увінчаються успіхом: Україну знищити неможливо. Росія це робить уже не одну сотню років, і все марно. Усякий народ Богом народжений, і він повинен жити, допоки не прийде його природна смерть. Ні сповільнити, ні прискорити цей процес неможливо, тому Путін, який, здається, замислив стати царем Європи, буде неодмінно зупинений».

Незважаючи на те, що Микола Семенович багато років очолював харківську організацію ветеранів, він, на відміну від багатьох своїх бойових побратимів, є палким прихильником вступу України до НАТО. «Візьмемо хоча б Прибалтику, — розмірковує колишній командир. — Народу там небагато, і люди добре розуміють, що не зможуть захистити свої нації від сусідньої імперії. Тому їхнє рішення про вступ до Північноатлантичного блоку абсолютно природне, бо НАТО підтримує національну самостійність народів. А Російська Федерація, навпаки, хоче ліквідувати сусідні нації, аби скрізь усе було Росією».

Квартира Миколи Семеновича теж сповнена українським духом: на видному місці — портрети Тараса Шевченка, Степана Бандери і Олега Тягнибока. Зверху над сервантом — фотографія, на якій Віктор Ющенко з харків’янами під час відкриття Меморіалу жертвам Голодомору. «Третій Президент був чесною людиною, справжнім демократом, — відповів ювіляр на моє запитання, чому зберігає саме цю світлину. — Але, коли очолив державу, навколо нього вертілося дуже багато провокаторів. У результаті не зміг впоратися з цією проблемою. Тому я б порадив Порошенку врахувати всі помилки Ющенка, а нинішнім гарячим головам, які щодня заходяться у критиці, вгамувати трохи свій запал i дати Президенту час на перетворення. У зворотному випадку ми ризикуємо знову втратити державність».

На сучасній політиці Микола Семенович знається не лише завдяки телевізору, а й двом газетам, які передплачує не один рік, — львівській «За вільну Україну» і кременчуцькому «Інформаційному віснику». Свій досить несподіваний вибір пояснив коротко: вони патріотичні і україномовні. Мовляв, у Харкові теж є газета, що видається державною, «але вона на порядок нижча за ті дві». «Я підтримую позиції українських патріотів, — каже він. — А тих, хто виступає проти держави, вважаю звичайнісінькими прохіндеями».

«Вище Бога немає нічого»

Мистецтво дожити до ста років, iз погляду Миколи Баркова, не таке вже й складне. Він ніколи не палив, не зловживав спиртним і навіть був противником знаменитих армійських ста грамів, які наливали солдатам перед боєм, бо тоді в них притуплявся інстинкт самозбереження й зникала обережність. «Після бою нехай п’ють, скільки душа забажає, — ввів залізне правило командир, — а до того — ні краплини».

Ще одне правило — щоденна праця. «Я вважаю так: допоки людина працює, вона буде жити, — ділиться досвідом довголіття ветеран. — А якщо тільки лежить на боці, то тоді вже все, діла не буде». На запитання: «А як трудитеся ви?» Микола Семенович відповів, помітно пожвавішавши: «Так у мене ж внизу біля будинку цілий квітник! Між під’їздом і дорогою я троянди посадив, тюльпанчики і ще купу якихось різних квітів! От якби ви влітку приїхали, то не змогли б відвести очей!»

Зі своєю дружиною Микола Семенович прожив довге щасливе життя, але, відтоді як вона залишила цей світ, він самостійно веде своє нехитре господарство з допомогою дітей та онуків. Каже, що його й досі в якийсь особливий спосіб охороняють молитви мами. Свого батька він ніколи не бачив, бо той загинув у Першу світову війну, тому первісток став єдиним сенсом життя овдовілої матері. «І в роки Голодомору, і коли я був на фронті, матуся увесь час молилася за мене, — каже він. — У нас вдома були ікони та й до церкви постійно ходила. Тільки завдяки цьому я вижив у кровопролитних боях та й досі живу. Я вам скажу так: вище Бога немає нічого».