Майдан, який триває

У п’ятницю майдан Незалежності у Києві знову наповнився людьми. Було багато знайомих і натхненних облич, знову вкутували людські плечі українські прапори, знову багатоголосо звучало «Слава Україні — героям слава!». Не вистачало хіба що залізних бочок, біля яких рік тому грілися люди, і такого звичного запаху горілого дерева, а пізніше — шин і коктейлів Молотова, приправленого сльозогінним газом. «Так пахне свобода», — сказала мені Оля Нечитайло, волинянка, яка на Майдані була десятником у чоловічій сотні, а нині активно включилася у волонтерський рух.

Повітря переповнене спогадами. Від першого дня, коли на заклик Мустафи Найєма на Майдан прийшли люди і зрозуміли, що піти звідси вони вже не мають права. Це було незрозуміло ні для тодішньої влади, ні для вевешників, яких кинули захищати міфологізовану згодом «йолку», ні, будьмо відвертими, для багатьох громадян, які дивилися на світ крізь призму «Інтера», «України» та інших телеканалів, які тоді мало чим відрізнялися від нинішніх у Росії. Мій чоловік тоді розповів, як довелося ховатися від дощу разом з одним із вевешників, і той, щоб зав’язати розмову, співчутливо запитав: «І скільки вам платять за ніч? Гривень п’ятсот хоч буде?». На що Сашко, не моргнувши оком, гордо відповів: «Та за п’ятсот тут ніхто і пальцем не поворухне. Три тисячі мінімум». — «Гривень?», — здивувався вевешник. «Яких гривень. Євро. Ми ж — за Європу». Не знаю, чи зрозумів той сарказм, але, слухаючи зараз жарти про клаптик землі і двох рабів зі сходу, мимоволі на думку спадає цей нічний жарт Сашка. Але як інакше було пояснити, що люди тут стоять не за гроші, тим, у кого зовсім інша система мислення!

А потім був розгін студентів, після якого всі зрозуміли, що це серйозно. «Це був момент, коли всі зрозуміли, що якщо Україна це проковтне, то — кінець усім свободам і всякій європейськості. І Україна прокинулася», — згадує художник Борис Єгіазарян, який у ту ніч теж потрапив під беркутівські кийки. Пізніше фізичний біль зміниться душевним — від кулі снайпера загине його побратим, вірменин Сергій Нігоян.

Феномен Майдану ще вивчатимуть і історики, і психологи. Саме він породив анекдот: «Коли в Росії кричать «ОМОН!» — усі розбігаються. Коли в Україні кричать «Беркут» — усі збігаються». На «драконiвські закони» 16 січня навіть літні люди відповіли карнавалом розмальованих каструльок на головах, з якими вийшли на Майдан. Тут не було страху, хоч і свистіли кулі й палав вогонь. Тут була своя територія відповідальності і територія щастя. «Я вважаю наш Майдан дивом. Виходиш із метро — і потрапляєш в атмосферу поєднання непоєднуваного в одному місці й в один час. З одного боку, ти наче в лісі, біля багаття, з іншого — ти відчуваєш величезну відповідальність за країну. Найбільше мене вразив Кодекс честі, який добровільно виконувався всіма», — каже психолог Марина Грибанова.

Майдан змінив усіх нас, навіть тих, хто цього ще не помітив. «Мене і багатьох моїх друзів Майдан навчив підставляти один одному плече на шляху до спільної мети. Революція гідності не закінчилася. Як мінімум, вона переросла у війну гідності. Справжні патріоти згуртувалися. Так само, як і на Майдані, є тил і є передова. Дуже сподіваюся, що ми вийдемо на новий рівень свідомості суспільства. І дуже сподіваюся, що я ще встигну і сам у ньому пожити», — переконаний журналіст і волонтер Руслан Горовий. Зрештою, більшість активних учасників Майдану і нині на передовій: хто на сході, хто волонтерить.

Тож і настрій у всіх, хто прийшов на майдан Незалежності, був не стільки святковий, скільки замислений. Бо всі відчували: святкувати перемогу ще зарано. І навіть повідомлення про присвоєння всім загиблим на Майдані звання Героя України дає відчуття не радості, а вистражданої справедливості. Бо й тут — не всі: трьох патріотів-іноземців, серед яких і один iз перших героїв Небесної сотні, білорус Михась Жизневський, через процедурні формальності, було нагороджено лише орденом їхнього імені. А скільки ще всього недовершено. Ще не покарані ті, хто «замутив» усю цю кашу. Ще надто часто гасла про боротьбу з корупцією та мародерством (а привласнення державних коштів у час, коли люди по копійці скидаються, щоб підтримати армію, інакше і не назвеш) підмінюють реальну боротьбу. Ще надто гарячим є у деяких політиків бажання повернути все назад і зберегти (а краще — очолити) СИСТЕМУ як гарантію власної стабільності і безпеки. Але крига скресла. І повернення назад не буде вже. Ніколи. Як сказав волинський бард Сергій Шишкін: «Ті, хто насправді робив Майдан, готові до значно більших змін. І вони настануть. Бо ми не заспокоїмося і турбуватимемо тих, хто вважає, що Майдан уже виконав своє завдання, тому що вони вже добре всілись. Це ілюзія. І ніяка війна нічого не спише. Задалеко зайшли і завелику ціну заплатили».

Спадають на думку і слова тернопільської письменниці і волонтерки, бійця 15-ї сотні Лілі Мусіхіної, її враження від цьогорічного Майдану: «Випалена бруківка під Стелою. Там стояв наш дім. Там ми разом жили і збиралися, в разі чого, й помирати разом. Обійми, сльози і радість. Шеврон на лівому плечі, як код ДНК. Ти можеш до когось ставитися з осторогою, когось навіть недолюблювати, але він — свій. Зi своєї зграї, з твого прайду. Всі знають запах революції. Більшість знає сморід війни. Тут своя правда. Тут свій закон. Тут жарти такі, що у порядних пань шаріються навіть пальці на ногах, тут, зі своїми, сумують так, що мороз по шкірі. А оповіді про останні новини такі, що від цього морозу по шкірі памороззю волосся вкривається навіки.

Минув рік. Ми змінилися назавжди. Ми вже інші. І Україна інша.

Ми отримали щеплення волею на Майдані. Ми — заразні і особливо небезпечні. Особливо для людей, хворих на тоталітаризм і покору, які звикли миритися зі злом»...