«Чорне намисто» при білій хаті

У «Щербенко Арт Центрі» з четверга експонується проект Зінаїди Ліхачової «Чорне намисто». Він складається із двох частин — великі дерев’яні намистини чорного кольору, нанизані в разок і розкладені на піщаній поверхні, і відео нареченої в білій сукні, що одягає на себе разки чорного намиста, яке транслюється на кілька шарів марлевого екрану, від чого зображення дрижить, плавиться і розшаровується. Виходить така fata morgana з глибокою музикою Алли Загайкевич і виразним голосом Сусанни Карпенко.

«Для Art Vilnіus’14, де вперше був представлений проект «Чорне намисто», я робила більш мистецьку версію, нагромаджувала чорні елементи, намисто підвішували до стелі, — каже Зінаїда. — В Україні, мені здається, готові сприймати якісь полегшені концепти, тому я видозмінила проект і зробила його на межі мистецтва і моди».

Для мене «Чорне намисто» — ідеальний формальний проект: мінімалістичний, візуально-бездоганний, чорно-білий, на межі моди і мистецтва. Попри те, що офіційне відкриття вирішили не робити, у день, коли художниця проводила екскурсії для преси, в кімнатці, де можна випити чаю, лежали шоколадні цукерки овальної форми і гірка чорного винограду — ідея чорного намиста множилася у різних матеріалах і предметах: і в подарунках-сувенірах — чорна намистина на шкіряному шнурку, і в футболках — намальована тушшю чорна намистина біля коміра, де зазвичай висить намисто, і в листівках із фрагментами проекту.

Як кожен художник, Ліхачова шукає візуальні символи часу, і в її інтерпретації чорне намисто (насправді в українській традиції ніколи не було намиста чорного кольору) — це жіноча прикраса в часи скорботи і трауру — в наші часи. Розплутуючи клубок символів, виникає наступна логіка: жінка — це Україна, і чорне намисто — її сьогоднішній аксесуар. Мені чорні великі намистини більше нагадують чотки, перебираючи які, ми щоразу згадуємо кожен історичний вузол, подію, ситуацію, кожна намистина складається з крові, землі, попелу, бруду під нігтями хлібороба, що запеклися в тугу кульку. Або ті грудочки гною, які ми, мов невтомні жуки-скарабеї, котимо століттями на цій землі зі сходу на захід. Утім і перша, і друга алюзія далекі від національної міфології, а Зінаїда Ліхачова послідовно працює з етнічними міфами, практиками, символами.