«Організм України потребує більше лейкоцитів»

Його чекали жвавим гуртом. Надували кульки, принесли домашній торт і жовто-блакитний букет... Десятирічна вихованка табору «Коловрат» Мирослава розгорнула плакат «Вітаємо героя з приїздом!». Зустрічали Олександра Бойка. Цього року, на відміну від багатьох попередніх, замість організовувати й очолювати патріотичний табір для дітей, він брав участь в іншій патріотичній акції. Доброволець Нацгвардії воював на сході країни. І тепер повертався з госпіталю, де проходив реабілітацію після поранення.

Він вийшов із потяга «Київ—Луганськ» і трохи відсахнувся від обіймів: «Потихеньку — спина. Я ще поки...» За щасливо-галасливим натовпом спостерігали з перону і з потяга, а коли вагони знов рушили, якісь хлопці висунулися з вікна й гукнули: «Слава Україні!».

Сашко усміхався, дивлячись на друзів, говорив про реабілітацію. Проте вже через чотири дні в Сумах його не було: поринув у звичну громадську діяльність.

Долю вирішували міліметри

— Сашо, минуло трохи більше місяця відпустки. Де ти за цей час побував?

— Трохи на морі. Тричі у Києві, у справах батальйону. Мав зустрічі в Сумах. А ще їздив до наметових таборів. Хотілося поспілкуватися з підлітками. Маю чималий досвід роботи з молоддю і знаю: її треба відчувати постійно. Не відчуватимеш — не зможеш прогнозувати розвиток середовища, ухвалювати якісь рішення. Окрім того, давно зрозумів, що ефект дають не якісь «програмні заходи», а те, що ти віддаєш на рівні емоцій. Хотілося поділитися, внести щось нове в їхнє життя. Бо ж світогляд іноді може зсунутися від однієї бесіди. А нам зараз потрібно будувати нову систему безпеки держави, починаючи з рівня підліткового виховання.

— Ти був заступником командира батальйону з виховної роботи. Чим займався? Бо хлопці розповідали, що й їсти варив...

— Виховна робота там — це й напрацювання мотивацій, і ефективність дій колективу, й «тасування» людей для уникнення напруги, і вникання у персональні проблеми... Але ж я по суті солдат, тому й у розвідку ходив, і в засідках сидів, і з автоматом бігав... Не все за посадою, просто робив те, що потрібно.

Батальйон у нас строкатий — від спеціалістів високої кваліфікації до людей, які ніколи не були в армії й навіть ховалися від військкомату. Вік — від 19 до 54. Таборове життя не всім далося легко. Але хлопці вчаться, намагаються зробити більше, ніж передбачено. Війна загалом піднімає мілітарний дух.

Що ж до їжі... Я добре знаю польову кухню, скільки разів у таборах куховарив — з 2006 року! Дехто навіть каже, що тут я кращий. І коли кухаря немає, стаю сам... Якщо чесно, вже не йметься знов у стрій. Та й хлопці, чи, вірніше сказати, дядьки — мені от подобається це слово «дядьки» — вже кличуть. Хоча самі й кажуть, що поки зарано...

— Як тебе поранило?

— Пост, на якому я перебував, кілька разів зазнавав мінометного обстрілу. Вони там бувають дуже часто. Від цього страждає найбільше людей. Поранення — від легких до смертельних, і уникати їх дуже важко, бо вогонь ведеться часто із закритих позицій, з розташування мирного населення, а це унеможливлює пряму вогневу відповідь... Під час одного з таких обстрілів, досить інтенсивного і, мабуть, корегованого спостерігачем, ми ще й відбивали атаку. Одна з мін розірвалася у кроні дерева, у високій тополі, і осколки накрили кількох людей згори. Я поранення відчув не зразу, лише через деякий час почув булькання крові під бронежилетом. Дочекався допомоги медиків... Осколок великий був, пройшов дуже близько від хребта, практично міліметри вирішували мою подальшу долю. Блукав через усю грудну клітку і вже під лопаткою його потім діставали. Операцію зробили в Харкові, потім — Київ. Та на мені завжди все швидко заживало...

Ворог — той, хто проти України

— Війна страшна?

— Як сказати... Сплю спокійно. Привиди не приходять. Та й загалом... Звісно, шкода курчат, які не народилися, проте яєчню ми всі смажимо...

— І все ж, що було для тебе найстрашнішим?

— Найстрашніше для мене було не на війні — на Майдані. 20 лютого. Прийшло нерозуміння, а потім страх: ти противника не бачиш, а він вибирає когось із-поміж нас і вбиває. Страх був викликаний відчуттям безсилля, тим, що ти ні на що не можеш вплинути. І розумінням, що такий твій фінал буде не найкориснішим. Бо ж коли людина щось робить, вона повинна бачити мету. Якщо так, то в бойових умовах рано чи пізно з’являється стан якогось трансу, коли ти внутрішньо фільтруєш усе, що навколо відбувається. Відчуваєш небезпеку, але вона ніби втрачає свою гостроту. Гальма твої відпускає, але не бездумно, залишається відчуття контролю за реальністю. Й тоді ти — ніби в іншому житті. А коли повертаєшся звідти, відчуваєш досвід, упевненість: я це пройшов, зробив, я можу більше.

— Хто для тебе ворог на цій війні?

— Той, хто поставив під сумнів незалежність України.

«Донбасу постійно нав’язували ідею, що з Росією «ситнєє»

— Багато говорять про побут війни, який він?

— Умови там різні. Суттєве одне: якби не український народ, не добрі люди, то армія у побутовому плані виглядала б досить жалюгідно. Коли відчуваєш таку підтримку народу, додаються сили для стійкості й бажання виконати свій обов’язок. Що ж до бойових завдань, то формулювання, постановка, доцільність їх іноді буває сумнівною...

— Доводилося стикатися з місцевим населенням? Як там ставилися до вас?

— Навіть ті, хто ворожий до українського, солдатів не бояться. Дуже шкодять нав’язані стереотипи. Заходимо в село, а там завжди неважко спілкуватися — сільська ментальність така. Нас запитують: «Ви «Правий сектор»? — Ні. — «А де «Правий сектор?» Тобто навіть для тих, хто нормально ставиться до України, створили жупели.

Загалом регіон ментально специфічний. Залежність, зневіреність, керованість більші, ніж у нас. Крім того, Донбасу постійно нав’язували ідею, що з Росією «как-то ситнєє». Плюс одвічна легенда, що «Донбасс корміт Украіну». І не хочуть елементарно зайти на сайт Мінфіну й подивитися, у кого які доходи і видатки.

Але зараз уже чуються й інші розмови: «Михаловна, от нашо ти ходила на референдум? Оце нам війну й принесла!..»

— Дехто й сьогодні продовжує наполягати, що російські військові на Донбасі не воюють...

— Той, хто так каже — або дурень, або хитро дражниться. Ми маємо протистояння між українськими військовими і досить добре організованою групою людей, які мають часом дивне походження, особливо на рівні свого керівництва. Воно дуже часто не українське. І мотивація їх до боротьби дуже різна — від грошей до якихось шовіністичних ідей. Було затримали місцевих. Один каже, що хотів на зароблені гроші мопеда купити, другий — планшет. Такий собі рівень ПТУ.

Частина — декласовані люди. Хоча й не кожен алкоголік підтримує сепаратистів. Пам’ятаю чоловіка ну з виразною зовнішністю, проте він із такою зневагою казав про «своїх», які на блокпосту стоять: «Там Льонька-алкоголік і ще якийсь бомж».

Є такі, для кого імперська шовіністична ідея стала понад усе. Таким наплювати на державу власну, на людей... А є просто російські специ. До речі, багато говорять про чеченців. Я б не хотів, щоб їх ототожнювали з Ічкерією загалом. Тут, у нас, воюють їхні «тітушки».

А підтвердженням присутності Росії є перев’язочні пакети, боєприпаси з відповідним маркуванням. Телефонний кабель, виготовлений у Росії ось цього року. Деякі зразки зброї, яких ми просто не бачили, бо таких в Україні ніколи не було. Російські офіцери, відряджені сюди. Пригадайте хоча б те поховання у Москві одночасно 14 бійців-спецназівців, які «випадково загинули під час відпустки». Або — з інтернету — реклама ритуальних послуг у Нижньому Новгороді: якісно виконаємо доставку вантажу «200», місцевого і міжнародного...

«Нам треба не стенати, а ставати переможцями»

— Як у Ромнах народився громадський діяч Сашко Бойко?

— Мене змінив 2004-й. Студентська революція на траві не розбудила: саме закінчував аграрний університет, писав диплом — собі й другу. А вже у серпні включився. Почав працювати у банку, та коли зібрався Майдан, узяв відпустку й поїхав туди. А там — нові знайомства... З 2005-го перейшов на громадську роботу, цьому батьки, звісно, не зраділи. Але народився якийсь внутрішній неспокій: щось переживати, змінювати, відповідати за результат... Зараз передав керівництво обласною організацією Молодіжного націоналістичного конгресу молоді, й це правильно! Але сам постійно в усе вникаю.

— А як твої захоплення?

— Для них поки не час. Але пішохідному екстремальному туризму можу вже й навчати. Щодо спорядження, темпу, життя в умовах автономного існування й загалом у природі.

— Який твій екстрим був найсильніший?

— Табір «Урай». Така собі «гра на виживання». Створюється режим паніки, задається високий темп, купа завдань на кмітливість... Це було в Карпатах. Сніг — лижна палиця не проштрикує. А я десь отримав харчове отруєння. Щоб не затримувати групу, сказав, що піду сам, зріжу маршрут. І йшов два дні сам при температурі мінус 29. Найбільше вразило Мертве озеро у кратері вулкану, на Бескидах. Воно ніколи не замерзає. І от я йду вночі, чую шум води, місяць, густий туман язиками випливає — уявляєте, туман при мінус 29! — сніг іскриться, смереки... Якщо нормальне спорядження і розумієш, як поводитися, — а подорож уже при мінус 20 має багато специфіки — отримуєш задоволення.

— А ножі?

— Ножі, сокири, ковальство... Поранення ще не дає цим займатися. У слюсарній справі я у нашому «ножовому» співтоваристві вважаюся експертом. Щодо концепції, робочої геометрії, оцінки робочих характеристик, матеріалу, експлуатації. Треба розуміти завдання ножа і намагатися реалізувати це в металі. На фестивалі «Сталева грань» я був другим у конкурсі «лісоруб» і двічі першим у «рубці канату».

У ковальстві я ще аматор, треба розвиватися. До речі, кілька днів тому під Шахтарськом загинув кращий коваль України Петро Федоряка, земляк, класний дядько. Всі ножівники вовком виють... Справді, гинуть кращі.

— Яким ти уявляєш своє майбутнє?

— Як і раніше — громадська робота. Цей військовий конфлікт перший, але не останній. Треба приділяти увагу обороноздатності держави і безпеці людей. Організм України потребує більше лейкоцитів. І йдеться нині не лише про патріотичне виховання чи світоглядне спрямування громадян. Йдеться про готовність до іноземного втручання. Частина моїх зусиль буде спрямована на це. Бо якщо людина готова до війни, менша вірогідність, що війна прийде до неї. Треба формувати настрій у переможному ключі. Оті всі плачі та стенання слід кинути. Бо досі ми у першу чергу леліяли, що у нас було поганого і як його забути-не забути... Тим часом забули думати про те, що слід робити, аби такі епізоди в нашій історії не повторилися. Треба міняти психологію середньостатистичного громадянина на психологію людини, яка має гідність і яка готова дати відсіч, якщо вороги захочуть прийти в її дім. І ця психологія вже змінюється. Ми перестаємо пробачати, перестаємо бути сентиментальними до сусіда. І він повинен про це знати.