Чиї будете? Русскіє!
Володимир Путін уже не раз дивував світ своїми відкриттями в історії та геополітиці. Так, 5 квітня 2008 року в Сочі він пояснював Джорджу Бушу: «Ти розумієш, Джордже, Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами». Отак президент одної великої держави просвіщав президента іншої великої держави.
Що ж, якщо послуговуватися такою перехнябленою логікою, то цю фразу цілком можна подати так: «Росія — це навіть не держава. Що таке Росія? Частина території — це уламок древньої Русі-України, а основна, найбільша, частина — землі, заселені колись угро-фінами і тюркськими племенами Казанського, Сибірського й інших ханств, завойованих після XV століття Московським князівством». Коли навіть самого слова «Росія» не існувало, а були московіти, які фізично винищили слов’янське населення Новгородської держави, Псковщини, захопивши їхні землі, а з ними й Поволжя, Урал, Сибір і далі — аж до океану. «Од молдаванина до фіна...» — отак і утворилася згодом така собі геополітична «збірна солянка» на крові у вигляді Російської імперії.
Принагідно виникає запитання — а чи існує така нація як «русскіє»? Бо ж якщо вдуматися, то це й не іменник, а прикметник, який відповідає на питання «чиї». Чиї будете? «Русскіє», отже належні Русі (але не Росії), залежні від руси, русичів, їхні васали. Тобто, логічно, можуть бути «русскіє буряти», «русскіє чукчі», «русскіє татари» і т.д. Отже, правильніше нині всім тим, хто називає себе «русскімі», відмовитися од відтінку залежності від Руси, тобто України, а послуговуватися для самовизначення словом «росіяни».
Саме так їх і називають у перекладі українською мовою. Росіяни — як єдина політична нація, що перебуває в стадії формування, складається з багатьох інших етносів і племен — «русскіх інородців», хоча слов’янською цю націю важко назвати.
«Не посягайте на свободу і мову його...»
Між іншим, і саме поняття «Росія» в назві держави було узаконене лише 1721 року царем Петром Першим, який за підказкою українця Феофана Прокоповича офіційно перейменував Московське царство в Російську імперію і став її першим імператором. До того на всіх картах ця держава позначалася як Московія.
Що ж до України, то цар Петро, виступивши в Сенаті, якось сказав: «Сей малоросийский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будуть любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подьяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже».
Розумні слова! І ще одна цитата: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской, культуры... Таким образом украинизация оказывается «мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, якого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.
На жаль, Путін проігнорував слушні поради своїх далеких і не таких далеких попередників. Нинішнім прихильникам Новоросії варто б спочатку порозумітися з близькими за діагнозом румунськими шовіністами, які чомусь значну частину Новоросії називають Трасністрією з центром в Одесі і вважають її своєю територією. А взагалі, всі ці геополітичні новотвори є нічим іншим як спробою приховати елементарну крадіжку й розбій. От і називають частину України-Русі то Ладимирією, то Новоросією, то Трансністрією, аби лише не Богом даною назвою з тисячолітньою історією — Україна.
Армія без ідеології — озброєна банда
Історія завжди була полем бою в ідеологічній війні, українська ж історія особлива. Тепер ця війна просто загострилася й перейшла в активну фазу як невід’ємна складова російсько-української війни — поки що не оголошеної, але від цього не менш кривавої та ще підступнішої. «У Росії історія не наука, а засіб пропаганди й поневолення» — ця фраза нині часто лунає з екранів українського телебачення. І мушу зауважити, що на фронтах ідеологічної війни нині Україні похвалитися нічим.
Наші контрпропагандисти, якщо вони взагалі існують, не вміють діяти на випередження, а в кращому разі займаються спростуванням, рухаючись у річищі, свідомо нав’язаному їм більш досвідченими й цинічними опонентами. І одна з глобальних світоглядних ідеологічних проблем більшості населення України — це дрімуче історичне невігластво, незнання свого справжнього минулого. Звідси — й ідеологічні витоки сучасних прихильників штучно сконструйованої Новоросії, населення якої становлять переважно етнічні українці.
Адже більша частина Донецької та Луганської областей — українці, землі ці колись входили до Вольностей Війська Запорозького низового і заселені переважно українським козацтвом, і відомий нині на весь світ Слов’янськ — це колишня козацька фортеця Тор, заснована запорожцями на кордоні Кальміуської паланки ще 1645 року. Та й сам Маріуполь виник із містечка Домаха, Кальміус, яке було колись центром цієї паланки. А сумновідома нині Савур-могила оспівана в українських думах. Згадаймо хоча б геніальну «Пісню про Морозенка».
Таких прикладів — безліч. Вихід один: попри всі економічні труднощі й війну, треба знайти кошти для хоча б однієї загальнодержавної газети з мільйонним накладом, доступним за ціною і рівнем кожному громадянинові України. Це видання мало б стати не лише інформаційним, а й пропагандистсько-просвітницьким. Бо за останні чверть століття Українська держава взагалі самоусунулася від впливу на ЗМІ та їх підтримки як важливого напряму державотворення. Чим і скористалася Російська Федерація, яка дуже скоро заповнила цей «духовний ринок» своєю продукцією, що її споживає населення України.
Наслідки не забарилися — «маємо те, що маємо». За чверть століття зникли такі видання колись із мільйонними накладами, як газета «Молодь України», журнали «Перець», «Україна», а більшість інших україномовних видань значно зменшили наклади. Треба, наскільки це можливо, повернути їх читачам.
А в Збройних силах України потрібно відродити посаду політпрацівника хоча б на батальйонному рівні, налагодити масовий випуск дешевої військово-патріотичної літератури і засобів масової інформації. Бо армія без ідеології — це озброєна банда.
Патріотичні видання і фільми — життєво необхідна зброя в умовах війни
Десять років тому наш Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського започаткував серію «Військово-патріотична бібліотечка», в річищі якої видали з десяток назв книг, які подарували бібліотекам ЗСУ. Але згодом за свідомого розвалу і розкрадання української армії тодішнім колоніальним керівництвом держави під приводом скорочення було закрито й саме видавництво «Варта». Ми намагаємося відродити видання цієї серії вже іншим видавництвом, але тепер важко знайти кошти на цей проект.
На жаль, у нас немає національно свідомої буржуазії чи хоча б багатих громадян, які любили б Україну «до глибини власної кишені». Хоча якби хтось нині профінансував видання, наприклад, призабутого письменника Анатоля Свидницького «Люборацькі», він зробив би вагомий внесок у духовний розвиток нинішніх українців та виховання в них почуття національної гідності. А видання-дослідження Григорія Нудьги «Республіка козаків» відкрило б усю велич і героїзм української історії. І тут не обійтися без державного фінансування.
Потрібно створити художні історичні патріотичні фільми — це теж зброя. Згадаймо уроки Великої Вітчизняної війни — навіть у часи колосальних труднощів керівництво СРСР знаходило кошти для таких фільмів, розуміючи їх значення. Тож на часі, наприклад, створення фільму про останнього кошового отамана Січі Запорозької Петра Калнишевського, 325-ліття від дня народження якого виповниться наступного року.
Щоб бути повноцінними громадянами, ми повинні знати свою героїчно-трагічну історію. Тож ті, хто спроможний популяризувати її, нині мають вважати себе мобілізованими на інформаційно-пропагандистський фронт цієї війни. Бо якщо ми не напишемо своєї історії самі, то її для нас напишуть інші. А що то буде за історія, можна уявити з московських телепрограм та російських ЗМІ. Історія від Путіна.
Данило КУЛИНЯК,
письменник, заслужений журналіст України