Історія від Путіна?

21.08.2014
Історія від Путіна?

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

«Все инородцы пересоливают по части истинно русского настроения», — зауважив колись Володимир Ульянов (Ленін). І, варто визнати, він мав рацію. До такого висновку спонукає нинішня активна діяльність президента Росії Володимира Путіна і його челяді щодо реставрації втраченої колись Російської імперії та реанімації штучно ним виданого «русского міра». Адже, наскільки мені відомо, й сам Путін чи то карел, чи іжора. Словом, якщо послуговуватися любою йому лексикою Російської імперії, — «чухонець», який народився і виріс в Інгерманландії, як називали колись Петербург і прилеглі до нього області. Визначення такого ж штибу, як і вигадана Новоросія.
Та й помічники-соратники у нього такого ж походження — ну хто, наприклад, може назвати національність Жириновського? «Син юриста», словом... А щодо всяких там Шахназарових, Бородаїв та інших «-енків» і запитувати не варто.

Чиї будете? Русскіє!

Володимир Путін уже не раз дивував світ своїми відкриттями в історії та геополітиці. Так, 5 квітня 2008 року в Сочі він пояснював Джорджу Бушу: «Ти розумієш, Джордже, Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами». Отак президент одної великої держави просвіщав президента іншої великої держави.

Що ж, якщо послуговуватися такою перехнябленою логікою, то цю фразу цілком можна подати так: «Росія — це навіть не держава. Що таке Росія? Частина території — це уламок древньої Русі-України, а основна, найбільша, частина — землі, заселені колись угро-фінами і тюркськими племенами Казанського, Сибірського й інших ханств, завойованих після XV століття Московським князівством». Коли навіть самого слова «Росія» не існувало, а були московіти, які фізично винищили слов’янське населення Новгородської держави, Псковщини, захопивши їхні землі, а з ними й Поволжя, Урал, Сибір і далі — аж до океану. «Од молдаванина до фіна...» — отак і утворилася згодом така собі геополітична «збірна солянка» на крові у вигляді Російської імперії.

Принагідно виникає запитання — а чи існує така нація як «русскіє»? Бо ж якщо вдуматися, то це й не іменник, а прикметник, який відповідає на питання «чиї». Чиї будете? «Русскіє», отже належні Русі (але не Росії), залежні від руси, русичів, їхні васали. Тобто, логічно, можуть бути «русскіє буряти», «русскіє чукчі», «русскіє татари» і т.д. Отже, правильніше нині всім тим, хто називає себе «русскімі», відмовитися од відтінку залежності від Руси, тобто України, а послуговуватися для самовизначення словом «росіяни».

Саме так їх і називають у перекладі українською мовою. Росіяни — як єдина політична нація, що перебуває в стадії формування, складається з багатьох інших етносів і племен — «русскіх інородців», хоча слов’янською цю націю важко назвати.

«Не посягайте на свободу і мову його...»

Між іншим, і саме поняття «Росія» в назві держави було узаконене лише 1721 року царем Петром Першим, який за підказкою українця Феофана Прокоповича офіційно перейменував Московське царство в Російську імперію і став її першим імператором. До того на всіх картах ця держава позначалася як Московія.

Що ж до України, то цар Петро, виступивши в Сенаті, якось сказав: «Сей малоросийский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будуть любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подьяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже».

Розумні слова! І ще одна цитата: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской, культуры... Таким образом украинизация оказывается «мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, якого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.

На жаль, Путін проігнорував слушні поради своїх далеких і не таких далеких попередників. Нинішнім прихильникам Новоросії варто б спочатку порозумітися з близькими за діагнозом румунськими шовіністами, які чомусь значну частину Новоросії називають Трасністрією з центром в Одесі і вважають її своєю територією. А взагалі, всі ці геополітичні новотвори є нічим іншим як спробою приховати елементарну крадіжку й розбій. От і називають частину України-Русі то Ладимирією, то Новоросією, то Трансністрією, аби лише не Богом даною назвою з тисячолітньою історією — Україна.

Армія без ідеології — озброєна банда

Історія завжди була полем бою в ідеологічній війні, українська ж історія особлива. Тепер ця війна просто загострилася й перейшла в активну фазу як невід’ємна складова російсько-української війни — поки що не оголошеної, але від цього не менш кривавої та ще підступнішої. «У Росії історія не наука, а засіб пропаганди й поневолення» — ця фраза нині часто лунає з екранів українського телебачення. І мушу зауважити, що на фронтах ідеологічної війни нині Україні похвалитися нічим.

Наші контрпропагандисти, якщо вони взагалі існують, не вміють діяти на випередження, а в кращому разі займаються спростуванням, рухаючись у річищі, свідомо нав’язаному їм більш досвідченими й цинічними опонентами. І одна з глобальних світоглядних ідеологічних проблем більшості населення України — це дрімуче історичне невігластво, незнання свого справжнього минулого. Звідси — й ідеологічні витоки сучасних прихильників штучно сконструйованої Новоросії, населення якої становлять переважно етнічні українці.

Адже більша частина Донецької та Луганської областей — українці, землі ці колись входили до Вольностей Війська Запорозького низового і заселені переважно українським козацтвом, і відомий нині на весь світ Слов’янськ — це колишня козацька фортеця Тор, заснована запорожцями на кордоні Кальміуської паланки ще 1645 року. Та й сам Маріуполь виник із містечка Домаха, Кальміус, яке було колись центром цієї паланки. А сумновідома нині Савур-могила оспівана в українських думах. Згадаймо хоча б геніальну «Пісню про Морозенка».

Таких прикладів — безліч. Вихід один: попри всі економічні труднощі й війну, треба знайти кошти для хоча б однієї загальнодержавної газети з мільйонним накладом, доступним за ціною і рівнем кожному громадянинові України. Це видання мало б стати не лише інформаційним, а й пропагандистсько-просвітницьким. Бо за останні чверть століття Українська держава взагалі самоусунулася від впливу на ЗМІ та їх підтримки як важливого напряму державотворення. Чим і скористалася Російська Федерація, яка дуже скоро заповнила цей «духовний ринок» своєю продукцією, що її споживає населення України.

Наслідки не забарилися — «маємо те, що маємо». За чверть століття зникли такі видання колись із мільйонними накладами, як газета «Молодь України», журнали «Перець», «Україна», а більшість інших україномовних видань значно зменшили наклади. Треба, наскільки це можливо, повернути їх читачам.

А в Збройних силах України потрібно відродити посаду політпрацівника хоча б на батальйонному рівні, налагодити масовий випуск дешевої військово-патріотичної літератури і засобів масової інформації. Бо армія без ідеології — це озброєна банда.

Патріотичні видання і фільми — життєво необхідна зброя в умовах війни

Десять років тому наш Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського започаткував серію «Військово-патріотична бібліотечка», в річищі якої видали з десяток назв книг, які подарували бібліотекам ЗСУ. Але згодом за свідомого розвалу і розкрадання української армії тодішнім колоніальним керівництвом держави під приводом скорочення було закрито й саме видавництво «Варта». Ми намагаємося відродити видання цієї серії вже іншим видавництвом, але тепер важко знайти кошти на цей проект.

На жаль, у нас немає національно свідомої буржуазії чи хоча б багатих громадян, які любили б Україну «до глибини власної кишені». Хоча якби хтось нині профінансував видання, наприклад, призабутого письменника Анатоля Свидницького «Люборацькі», він зробив би вагомий внесок у духовний розвиток нинішніх українців та виховання в них почуття національної гідності. А видання-дослідження Григорія Нудьги «Республіка козаків» відкрило б усю велич і героїзм української історії. І тут не обійтися без державного фінансування.

Потрібно створити художні історичні патріотичні фільми — це теж зброя. Згадаймо уроки Великої Вітчизняної війни — навіть у часи колосальних труднощів керівництво СРСР знаходило кошти для таких фільмів, розуміючи їх значення. Тож на часі, наприклад, створення фільму про останнього кошового отамана Січі Запорозької Петра Калнишевського, 325-ліття від дня народження якого виповниться наступного року.

Щоб бути повноцінними громадянами, ми повинні знати свою героїчно-трагічну історію. Тож ті, хто спроможний популяризувати її, нині мають вважати себе мобілізованими на інформаційно-пропагандистський фронт цієї війни. Бо якщо ми не напишемо своєї історії самі, то її для нас напишуть інші. А що то буде за історія, можна уявити з московських телепрограм та російських ЗМІ. Історія від Путіна.

Данило КУЛИНЯК,
письменник, заслужений журналіст України
  • 82% членів Американської торгівельної палати в Україні вважають боротьбу з корупцією пріоритетом №1 для України

    Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>

  • Україна і семеро гігантів

    Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>

  • Шлях через Україну

    Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>

  • Дружнє плече на шляху до ЄС

    Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>

  • Кордони для «Лікарів без кордонів»

    Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>

  • Кому мінімум, кому — банкрутство

    Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>