До Країни Сонячних Зайчиків

«Не стало Всеволода Нестайка!». Ця новина недільного ранку сколихнула весь інтернет. Так, усі знали, що останні роки Всеволод Зіновійович важко хворів і майже нічого не писав. Усі знали, що старість — хвороба, від якої ще не вигадали ліків. І все ж відчуття, що десь під цим небом ще б’ється серце людини, яка подарувала нам Косю Вуханя та Кольку Колючку із «Незвичайних пригод у лісовій школі», таємничого пана Морока, що живе «В Країні Сонячних Зайчиків», чи невгамовних «Тореадорів із Васюківки» (останні, до речі, рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури були занесені до «Особливого Почесного списку Г-X. Андерсена») сповнювало серце надією, що дитинство не закінчиться ніколи. «Він наділив українську дитячу літературу особливим «нейстайківським» колоритом і смаком. Дивився на світ очима Дитини з душею Мудреця. Пробувши на землі Мить, до багатьох поколінь українців промовлятиме крізь століття, — написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» дитяча письменниця Марія Морозенко.

Стати письменником Всеволодові Нестайку, мабуть, було на роду написано. Родинна легенда розповідає, що мама майбутнього літератора, викладач російської словесності (вчителювати вона почала іще в 1913 році, коли про окрему українську літературу й мови бути не могло), народила сина в перерві між читанням Ремарка. Світ побачив він у Бердичеві, де в різні часи жили і творили і Бальзак, і Конрад, і Шолом-Алейхем, і Рильський. Акушер, старий бердичівський єврей, почувши перший крик хлопця, привітав маму словами: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!».

Дитинство малого Нестайка було далеко не таким безхмарним, як могло видатися на перший погляд. Власне, його практично не було: батько Всеволода в молодості був січовим стрільцем, і в 33-му йому про це нагадали. Як і про духовну семінарію, навчання у Відні, знання п’яти іноземних мов та дідуся Всеволода — греко-католицького декана, який керував цілою парафією в Бучачі. Від Зiновія Нестайка у пам’яті хлопчика лишився тільки смак цукерок, які той дав синові, коли по нього прийшли. Від страшного голоду сиротам вдалося врятуватися, переїхавши до Києва — прийняла мамина сестра.

«У дитинстві в мене не було дитинства», — згадував пізніше Нестайко. Через постійні хвороби він не зміг виїхати з Києва, коли почалася війна, тож два окупаційні роки випало пережити в столиці. Бачив він і голод, і смерть. Однак на все життя проніс у серці оптимізм і свій, «фірмовий», нейстайківський гумор, успадкований від діда-прадіда — саме такими дотепниками, які викрутяться з будь-якої ситуації, поставали у родинних переказах дідусь по материнській лінії Іван Довганюк та прадід письменника Семен Довганюк.

Свій творчий шлях він починав у «Барвінку», де друкувався разом з іншими класиками — Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. У 1956 році побачила світ збірочка оповідань письменника під назвою «Шурка і Шурко». А через два роки народилася казкова повість «У Країні Сонячних Зайчиків».

І з того часу триває тріумфальна хода нестайківських героїв до юних читачів. «У нас «Тореадори з Васюківки» знову вийшли на перше місце за рівнем продажів. А написані ж були ще в 60—70-х роках. Важко уявити, скільки мільйонів дітей різних поколінь вважають цю книгу улюбленою, — поділився з «УМ» директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович. — Нам досі приходять листи до Нестайка, і до останнього він сам намагався на них відповідати. Він усіх називав «сонечками», і я не знаю більш сонячного письменника. Якби цю енергію радості й добра, яка іде від його книг, можна було перетворити на електроенергію, то можна було б освітити пів-України».

Поховають улюбленого письменника на Байковому кладовищі. Інтернетом шириться пропозиція до всіх, хто прийде на церемонію прощання, прихопити з собою маленькі люстерка. Щоб провести Всеволода Нестайка в останню путь сонячними зайчиками, які він так любив.