Іменини серця

      Як добре одного ранку прокинутися у зовсім іншому місті: підметеному, пофарбованому і оманливо феєричному, мов головна ялинка на межі старого і нового років. Спросоння у реальність цієї невловимої грані віриться особливо легко. А раптом і справді рукотворне диво під назвою «ювілей» залишиться і після того, як літаки розвезуть по домівках усіх VIP-персон і мотивація білити фасади та прибирати сміття знову відпаде на довгі півстоліття. Скажімо, у день відкриття каскаду фонтанів у саду Шевченка городяни дружно переймалися однією і тією ж проблемою: як часто тут подаватимуть воду і чи працюватиме унікальний куточок мегаполісу взагалі колись після свята. Подібна тривога цілком зрозуміла. Архітектурний шедевр був збудований ще до  300-літнього ювілею. А от коли  струменіла тут  вода, знають, напевне, тільки  старожили.

      Ідея повернути бодай частину з того, що в місті вже колись було, стала ювілейною програмою-мінімум харківської мерії. Завдяки їй на стовпах з'явилися електричні лампочки, у людних місцях — урни (молодь довелося вчити користуватися ними, як комп'ютером чи мобілкою), на дорогах — асфальтні латки, у парках — лавочки, на клумбах — квіти, у дворах — пісочниці... Можливо, дрібниця. Але ж як приємно! Здавалося, тринадцятирічний занепад поховав ці звичні  атрибути цивілізованого буття вже назавжди. Без них  обходитись харків'яни навіть звикли. А тут раптом побачили і зрозуміли, наскільки це добре — жити у чистому місті, серед  пострижених газонів і побілених, хоча б у центрі, будинків.

        Дивна річ, здавалося, ще зовсім недавно Харкову було під силу утримувати статус першої столиці,  розщепити атомне ядро, виробляти системи управління  ракетоносіїв, збудувати реактивний літак, щорічно спускати з конвеєра двадцять тисяч тракторів, гриміти танками й атомними турбінами, а всього лише за якесь куце десятиріччя новітньої історії все пішло прахом, з молотка, ніби назавжди. Третє за значенням місто  радянської імперії перетворилося  хай навіть не на типову, але ж провінцію України, яка в уяві жителів інших регіонів все стійкіше асоціюється з Барабашовським ринком. Місцеві чиновники і не приховують того факту, що нинішній Харків  надійно зрісся з брендом торгового міста  і що для нього, прикордонного, це навіть великий плюс. А тим часом у Харкові кожен другий купець — нереалізований інженер, програміст, педагог, фізик-ядерник, математик, а то вже й довершений науковець. Така собі «пропаща» сила, загублене покоління і зрештою — втрачений потенціал, про який так люблять і досі говорити чиновники усіляких рангів.  Ось і на ювілеї міста Леонід Кучма, мабуть,  уже  за звичкою розповів Харкову про його могутність. Причому, як не дивно, згадав місцеву науку, що, за його прогнозом чи наказом (одразу й не збагнеш), має здійснити невдовзі серйозний прорив в інноваційній сфері. Можливо, то був просто  святковий комплімент або прелюдія фуршетного тосту, тоді, даруйте, все гаразд. Якщо ж сказане було серйозно, не для годиться, то вишуканішого знущання  мабуть і не знайдеш. Тим більше людині, за часів правління якої Харків втратив майже всі атрибути своєї колишньої могутності.

      Харківські чиновники напередодні свята так поспішали набудувати усього якнайбільше, що аж перехоплювало дух: дві станції метрополітену, палац спорту «Локомотив», культурно-просвітницький центр Національної юридичної академії, модернізований проспект Леніна, пофарбований Держпром. Усе за лічені місяці, з підзабутим ентузіазмом і ніби з розумінням того, що ювілейних купонів в Україні можна настригти лише в радіусі круглої дати. Чи дострижеться колись недострижене, покаже час. Причому прогнози на цей рахунок доволі оптимістичні. Адже харків'яни витратили на передсвяткову підготовку довгих три роки і мільярд гривень у першу чергу для того, аби відчуття власної самодостатньості не викликало сумніву в них самих.

      Для нащадків вільних переселенців, які 350 років тому не побоялися покинути родинні гнізда заради ковтка свободи, такий порив  насправді  багато важить. Останні два-три роки слобожанському мегаполісу все частіше відводять статус такого собі центру оновленої українсько-російської дружби, що з огляду на його географічне положення — цілком логічно. Але ось зовсім недавно став проглядатися тут i зовсім протилежний вектор. Словом, минулого року за  підтримку європейських цінностей і поширення ідей європейської єдності Харків отримав у нагороду від Ради Європи спеціальний Диплом. У дні ж ювілею ця історія мала продовження: екс-столиця стала першим містом в Україні, якому вручили ще й Почесний Прапор Ради Європи. Тепер лишилося заслужити  третю за рівнем відзнаку — Почесну Таблицю РЄ, після чого, як зауважив мер Володимир Шумілкін, Харкову можна буде вступати до Євросоюзу, не чекаючи всю країну. Очевидно, все йде до того, що місту випадає  доля відродитися у статусі респектабельного посередника між Заходом і Сходом, який здатний при цьому в обох напрямках просувати ще й власний товар. Всупереч нинішній економічній політиці слобожанам i досі є що запропонувати людям.     

      ...А свято триває. Здавалося б, уже відгудів кілометровий карнавал, творчі люди відспівали увесь запланований репертуар, молодь переслухала довгу чергу своїх та іноземних зірок, злетів у небо розкішний феєрверк і надійно вкорінилися у харківський асфальт шість з нагоди  відкритих пам'ятників. Але  приголомшені городяни продовжуть блукати рідними вулицями, звикаючи до їх нового вигляду.