Битва за прапор. (автора.)
Ці слова вигукує черговий налаштований на бій загін. Йде битва за прапор. Команди — 15 на 15. Коли першими зійшлися «Воїни світла» та «СНГ», здалося, йде безсистемна «рубка». Що, втім, можна пояснити, бо ж загони складаються з різних команд, які щойно зустрілися. Та незабаром бачиш, як проявляються стратегія й тактика. Ось ніби спокволу сходяться бійці, ось на фланзі починається сутичка, що вмить стає жорсткою. А тим часом за мить воїн одного із загонів із захопленим ворожим прапором уже біжить іншим флангом на свою територію. За ним кидається погоня, та лицарі відрізають її, прикриваючи відхід свого героя. Швидка перемога!
Але — тільки одна. Змінюючись, команди сходяться знову й знову, поки не настане фінал. У перервах між боями воїни знімають важкі шоломи і видно, як нелегко вести бій у такому спорядженні. А вага автентичних обладунків iнодi досягає і тридцяти кілограмів!
Кожен бій має свої правила. У бою за прапор, якщо тебе повалили на землю, ти вже не можеш піднятися й продовжувати гру. Відразу отримує штрафне зауваження той, хто ударив прапороносця: битися з ним не можна. По-своєму регламентовані бої один на один «щит-меч», жорсткі бої 5 на 5, масові битви 21 на 21.
Проте це не заважає учасникам жартувати. Наприклад, що, на вашу думку, означає назва збірної «СНГ»? Ні, не те, що ви подумали спочатку. Це — Союз негритянських гетто. Чому? Та просто, для приколу.
Один із ведучих фестивалю, він же — один із його головних організаторів Сергій Клочко попереджає про швидкий початок параду і оголошує: «Лицарі збираються зліва, стрілки — справа». Лучники сходяться до своєї позиції, і ми знайомимося з одним із мальовничих гуртів — клубом «Самурай» із Запоріжжя. На фестивалі вони вперше, але враження вже хороші.
В’ячеслав Зарубін, керівник суддiвської бригади, на «Старій фортеці» з самого початку, тобто вп’яте. У Києві шість років займається історичним фехтуванням. Як кажуть про нього інші учасники, дуже серйозний воїн. «Фестиваль росте і кількісно, і якісно», — вважає він. Одна з прикмет цього — кількість суддів, яких дев’ятеро, — це велика бригада. До речі, одного з її членів, Михайла Терещенка з Кишинева, фестиваль вітає з отриманням звання судді міжнародної категорії. Завдяки приїзду учасників з-поза меж України фестиваль і цього року зберіг статус міжнародного. Хоча, звичайно, втратив велику російську делегацію. Минулого року тут були сильні команди з Курська, Бєлгорода, Москви. Запрошували їх і цього року, кажуть організатори, та у відповідь почули: «До України нам їхати не рекомендують».
А чи мали якісь внутрішні упередження щодо поїздки донеччани? Два представники донецької збірної посміхаються: «Ми не політики, ми — спортсмени». Минулого року на «Старій фортеці» було лише два представники Донецька: суддя і боєць. «Вони так цікаво розповіли про фестиваль, що ми відразу вирішили їхати цього року», — розповідають хлопці та підраховують: зараз їх тут семеро. Хто вони у буденному житті? «Я от учора університет закінчив», — каже один. «А я чиновник», — усміхається інший. Їх спортивна сім’я досить велика і дружна. Разом — не лише на тренуваннях. «Це спосіб життя, мабуть, частина душі», — пояснюють вони свою та, певно, й загальну суть захоплення. Що ж до ситуації на Донбасі, кажуть лише одне: аби протистояння швидше скінчилося. Чого й бажаємо навзаєм, прощаючись, — до наступного фестивалю.
...У «Круглому дворі», унікальному архітектурному творінні XVIII століття, справді ніби ожило середньовіччя. Назустріч іде лицар у повному обладункові та біжить звичайний містянин у вбранні зразка п’ятнадцятого віку. В ятках щось пропонують купити дівчата в характерних довгих сукнях. А ось молода ординка стоїть, розглядаючи суєту навколо. Звати її суто по-українськи Анастасія. Дівчина з кіровоградського клубу «Хижак», що входить до альянсу «Самарканд». «Така назва, бо ми реконструюємо Золоту Орду, а Самарканд свого часу був її столицею», — пояснює Настя. Зважаючи на її колчан, повний стріл, запитую, чи давно займається стрільбою з луку. Виявляється, лише три місяці. А от історичною реконструкцією костюмів зайнялася давніше. «Бачте, які вбрання у наших хлопців? Легкі обладунки дають можливiсть їм бути рухливими». Вбрання спонукало до занять стрільбою. Але на фестивалі місія Насті — участь у конкурсі костюмів.
«А для історичного костюму це не надто сучасна символіка?» — запитую у бородатого молодика в синьо-жовтій накидці з зображенням тризуба, ніби пошитій із державного прапора. «Ми знайшли таке зображення в історичних документах», — запевняє Ігор, який виступає за клуб «Шерухань». Назва клубу, — пояснює, це географічне наймення регіону, де мешкали половці, а саме їх реконструює клуб. Що ж, вбрання хороше. Зізнаюся: лише побачила їх накидки в команді «Воїнів світла», так і вирішила, що вболіватиму за них.
«Звичайно, були сумніви, чи варто проводити фестиваль у такий непростий час, — ділиться тростянецький міський голова Юрій Бова. — Але ж це не просто розвага, це — повернення до традицій, до історії, до витоків культури, а таким чином — і виховання патріотизму. Ми розширили назву фестивалю: не просто «Стара фортеця», а «Стара фортеця. Подорож крізь століття». Хай хтось помандрує крізь час і відчує себе лицарем, хтось — народним майстром... Але треба жити, треба піднімати дух українців».
Народних майстрів на фестивалі справді немало. Й славнозвісні гончарі з Опішні, й виробники «хенд-мейду», і продавці рівненських бубликів... «У кожному селі є люди, які щось уміють. Багато хто соромиться виставлятися, а треба привчати до цього, — переконаний Юрій Бова. — Ось іду вранці, дівчина такі гарні картини продає. Чиї, — питаю. Вона мені: сама малювала. А звідки ж ти? Тростянецька, ще й сусідка ваша, — сміється. Вже, розповіла, одну картину й продала, а боялася виходити... А он цілий намет — тростянецькі сувеніри. Вперше магнітики з нашим містом побачив!..»
Голова переконаний: такі фестивалі стають справжнім магнітом міста, притягують до нього, створюють новий образ і врешті приваблюють інвесторів. До слова, якщо у 2005—2006 роках у місті офіційно побувало до двох тисяч туристів за рік, то зараз лише у дні фестивалю реєструють три-чотири тисячі. А за весь минулий рік близько чотирнадцяти тисяч туристів приїздили до Тростянця. Промоція!
У Тростянці свого клубу історичної реконструкції поки не виникло, а от сумчани виступають значно активніше. «Якщо на першій «Старій фортеці» у 2010 році було четверо бійців із Сум, то цього року лише з клубу «Тамерлан» шестеро приїхало», — розповідає відомий у обласному центрі громадський активіст Семен Салатенко. Загалом же в місті три клуби. Семен долучився до реконструкцій саме в перший рік фестивалю, а цього року вперше виступить як боєць. Уперше цього року Суми виставляють команду для бою 5 на 5, і це серйозне досягнення.
Для подібних занять потрібне бажання, а ще талант, вважає Семен. От як у сумчанина Костянтина Наталухи, який вже не раз ставав чемпіоном України.
«Раніше хто знав, що це за містечко — Тростянець? А тепер говориш «лицарські бої», а тобі відповідають «а, Тростянець!..», — кажуть хлопці. Подібних осередків історичних реконструкцій в Україні чотири. Кримський Судак цього року не матиме такого фестивалю. Отже, Тростянець має перспективу, в яку, схоже, хочеться вірити всім.
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
Дивна пристрасть охопила Західну Європу: у міських парках, на гірських курортах, уздовж морських узбереж і просто по життю крокують люди з лижними палицями, але без лиж. Ще можна б зрозуміти, коли додаткової опори потребує старенька пані чи турист із важким рюкзаком, який дереться на гору. Але навіщо додавати собі зайвого клопоту, махаючи двома ціпками під час звичайної прогулянки?
Насправді ці «диваки» — не втікачі з божевільні, а прихильники одного з найбільш передових видів фізичної активності: скандинавської ходьби. Цей простий і корисний вид фізкультури завойовує у світі дедалі більшу популярність, і вже мало де у Північній Європі залишилися регіони, де не було б бодай однієї траси для любителів nordic walking. Що ж це за штука така — скандинавська ходьба? >>
