Хочеш миру — будь готовим до війни

Служба іде

«Урагани» отримують команду відійти з вогневої позиції, й розрахунки бойових машин здійснюють відхід за три хвилини. «Норматив виконано на «добре», — констатує командир третього дивізіону майор Олег Петрик.

Такі навчання надзвичайно важливі для бійців. При ймовірній участі у бойових діях головне — злагодженість. А досягнути її можна лише щоденними тренуваннями.

Наступне завдання для батареї — зайняти нову вогневу позицію і підготуватися до бою. На «п’ятірку» це треба зробити за три хвилини двадцять секунд. Часу замало, але за його дотриманням — гарантія виконання бойового наказу і збереження власного життя. Потужні авто з шістнадцятьма снарядами переїздять на інше місце й знову — команди, які слід відпрацьовувати.

Дивлюся на маневри, слухаю характеристики бойових машин і думаю: хай би їх участь у нинішній гібридній війні навчанням і скінчилася. Бо ж при всій гібридності війна — реальна і ведеться на українській території. А один повний залп «Урагану» накриває чотири-шість гектарів. Страшно. Проте одна батарея вже відправлена в зону АТО.

Заступник командира полку з роботи з особовим складом Дмитро Горб при нас набирає номер мобільного, запитує, як справи на сході. Батарея вже застосовується, доповідають йому. Першого дня здійснювалися заходи стримування, другого — ураження. «Пам’ятайте, що найголовніше для нас — збереження життя військовослужбовців», — наказує Дмитро.

...Табір дивізіону — в полі. Намети-казарми, намет-медичний пункт, намет-баня, намет-їдальня. «Вулиця» має стовпчики з ліхтарями. Все доглянуто. Заступник командира дивізіону Володимир Нестеренко показує і збудовані бліндажі. Випадок, коли під час військових дій міна ворога потрапила просто в намет українських вояків, став хорошим уроком для підготовки інших.

Лейтенант Андрій Тригуб у цивільному житті був лікарем-анестезіологом санавіації, тут — начальник медпункту. Зараз до нього звернень майже немає. Коли було холодно, турбували застуди. З ліків є все необхідне, а ось апаратури, тих же тонометрів, хотілося б сучаснішої.

Військова зарплата лейтенанта трохи більша за цивільну. Та теж зберігається — протягом року. Подібна визначеність сучасного й майбутнього стабілізує ситуацію, створює певну надійність. Це відчуваємо й у розмові з нинішніми артилеристами, сумчанами Миколою Ткаченком і Олексієм Лобановим, у звичному житті — водіями «Хімпрому»; конотопцем Сергієм Криворуком, монтером на залізниці; шосткинцем Олексієм Бреусом, електромонтером «Укртелекому». Звичайно, чули про випадки, коли роботодавці намагалися звільнити мобілізованих, але серед них таких не було. Та й закон на боці військовозобов’язаних.

А скільки тут iще будуть, «у полку й спитати ні в кого, — це не від місцевих командирів залежить», — резонно зауважують чоловіки. Про ротацію ж сьогодні мови немає, пояснює Дмитро Горб. Питання заміни виникло через початкові нерозпорядливі дії військкоматів. Та зараз, окрім іншого, треба усвідомлювати й те, що замінити ось цих вояків, які вже навчені й мають бойове злагодження, на нових, непідготовлених, просто нерозумно.

А ось в особисті ситуації входити потрібно. У когось дружина народжує; у мешканців села особливі турботи — городи, польові роботи. Тому короткі відпустки надають.

...Важливе місце табору — польова кухня — нагадує про себе смачними пахощами. Сергій Дуплик із Шостки і Анатолій Сичевський із Шостинського району за фахом далекі від такої роботи, але свого часу на строковій службі були кухарями. Навички ж швидко повертаються. В цьому переконуємося пізніше, коли нас пригощають гарячим солдатським обідом. На відсутність продуктів тут не скаржаться: всього достатньо — люди допомагають.

Усім миром

«Наш полк — унікальний, єдиний на всю українську армію, — з гордістю каже Дмитро Горб. — Серед стріляючих реактивників крутіших, ніж ми, немає». На відміну від інших частин, полк щороку проводив навчальні стрільби. Хоча у роки активного розвалювання армії проблеми не обминули і сумчан.

З цим довелося зіткнутися, коли почалася мобілізаційна робота. Значне збільшення особового складу показало дірки, які треба негайно латати. Від рукомийників і спальників до спорядження, — все треба було дістати. Люди пропонували кошти. Але як їх узяти, не отримавши звинувачень у корупції? Опорою став створений випускниками Сумського артучилища благодійний фонд, про діяльність якого вже розповідала «УМ». Єдиний рахунок для бажаючих посприяти, отримання заявок від командирів щодо потреб, постачання необхідного — все це виявилося значно дієвішим, ніж очікувана підтримка через державні структури. Чимала частка людської допомоги й досі не може потрапити до війська. У фонді ж усе чітко й прозоро. Його керівник Володимир Конорєв подбав про ніби рутинну канцелярську роботу, яка допомагає відзвітувати про все, що пройшло через фонд.

Утім є люди, які й такий шлях вважають надто повільним. Юрій Сінько переконаний, що допомога має бути ще оперативнішою. Потелефонували з частини: потрібна якась деталь — відразу треба її надати, а може, й допомогти встановити.

Теж випускник артучилища, Юрій після служби десять років працював на станції техобслуговування і з технікою справді «на ти». Коли почалася мобілізація, покинув усі свої справи, взяв інструменти і прийшов у полк: законсервована техніка мала вийти у поле. Він був там день і ніч, поки не виїхала остання машина. Далі з друзями працювали у телефонному режимі, отримували замовлення й «тратили власні гроші, поки вони були».

Чоловіки розповідають про один із блоків, необхідний для нормальної роботи бойової машини. Вартість його близько 350 доларів. Добровольці відновили таких близько 300, — рахуйте економію!

Так само народні умільці винайшли батарейки до підсвітки шкали для ведення нічної стрільби. «В Україні таких просто не виробляють, — каже Олексій Рудаков, теж випускник артучилища, «афганець». — Ті, що були на озброєнні, — випуску 1985—89 років. Нові батарейки вже передали до батальйону територіальної оборони, зараз робимо для прикордонного загону».

Сьогодні чоловіки говорять більше навіть не про боєготовність, — про засоби захисту. Потрібні маскувальні комбінезони, розвантажувальні жилети, — пояснює Сергій Зубань. «Ми ні за які партії, нам важливо врятувати людей. Бо як це: солдати задіяні в АТО, а бронежилети у них живіт не прикривають?!.»

«Розвалювали армію двадцять років, могли й далі розвалювати», — не втримується від коментаря «афганець» Олексій Шатов. Хоча й сьогодні, в такий непростий час, все ж ідуть чутки про розформування чи зміну базування артполку. А тим часом традиції сумських артилеристів сягають у сторіччя, полк справді унікальний, та й чи є сенс кидати базу? Можливо, нашим, як кажуть, переважно «паркетним», генералам такими-от рішеннями треба просто виправдовувати своє існування?..

Бригад волонтерів, окремих людей, які допомагають війську, зараз немало. Тож Володимир Конорєв дійшов думки, що діяти слід скоординовано. Адже зараз iдеться не лише про артполк — про сприяння Нацгвардії, загону територіальної оборони «Суми», прикордонникам. Фонду, командам Юрія Сінька та Андрія Букіна, іншим треба об’єднувати зусилля.

Для конкретного солдата

З Андрієм сидимо за столиком вуличного кафе. Він не відходить далеко від офісу, — багато роботи. Справді, через кілька хвилин нас знаходить Олег Очкалов, керівник Бюро аналізу політики, — приїхала машина, треба розвантажувати. Замість «аналізу політики» нині доводиться займатися речами більш буденними: Андрій здійснює поїздки до частин, задіяних в АТО, де служать сумчани; до батальйону «Суми».

Знаю його з 2004-го, зі студентської «революції на траві». Запитую: ти допомагаєш армії як хто? «Як Андрій Букін», — відповідає. Пізніше Андрій отримає статус координатора з питання допомоги війську від обласної влади. Та діє він не як координатор — як людина, яка відповідає за все.

Спочатку хлопці з-під Слов’янська подзвонили, що у них елементарно бракує харчів і медикаментів. Вантаж зібрали швидко, знайшли машину. Головним враженням Андрія від поїздки залишилося те, що хлопці, яких очікував побачити без настрою через побутові й не лише проблеми, виявилися настроєними по-бойовому й оптимістично. І почалися дороги...

«Батальйон територіальної допомоги приїхав на місце, а у них ні лопат, ні мотузок, ні рукомийника, ні продуктів... — розповідає Андрій. — Як їх споряджали? Першою поїздкою до них на Луганщину ми вирішили закрити питання мийних засобів, інших таких побутових речей і, звичайно, харчів». Юрист за освітою, він не раз супроводжував молодіжні сплави як кухар, тому переконаний: ненагодований боєць — поганий боєць. «Зараз крупи, сало, надані людьми, ми вже рахуємо на сотні кілограмів. Далі буде складніше, бо треба буде думати про спорядження, про бронежилети...»

Складність полягає і в іншому. Машини, що везли на схід сумську допомогу солдатам, зупиняли на Харківщині. Люди на блокпостах, одягнені у форму «Беркута», пропонували щось відсипати їм або й просто «пояснювали», що возити допомогу на схід не варто. Мовляв, вони ж самі вибрали для себе службу, то й хай перебиваються самі. «Інтелігентна людина реально може не проїхати, повернутися. Там треба говорити іншою мовою», — розповідають чоловіки. Якщо «агітатори» справді служать у харківській міліції, то міністру Авакову варто б поцікавитися тамтешнім бойовим духом.

«Для мене важливо одне, — каже Андрій, — я повинен знати, що ця конкретна допомога дійде до конкретного солдата». Добре, аби це насправді хотіли знати й командування Збройних сил і держава в цілому.

* * *

...Дорогою з дивізіону артполку машину зупинили на мальовничому узбіччі. «Місце тут примітне», — говорить Дмитро Горб. Дійсно, неподалік на стовпі у гнізді розмістилися четверо лелек, — певно, діти підросли. Нечасто таку сім’ю побачиш. Було в цій картині стільки миру й спокою... Такого б — і у людські гнізда.