«Совєтизація і реставрація»

Книжки вельми подібні. По-перше, за рівнем авторського професіоналізму. Е. Лукас — відомий у світі британський журналіст, що спеціалізується на Центрально-Східній Європі, а впродовж 1998—2002 рр. очолював московське бюро журналу The Economist. Його «Нова холодна війна» уперше вийшла 2008-го і стала світовим політичним бестселером: український переклад — сімнадцята іноземна мова, якою її опубліковано. Елен Блан — не менш відома французька журналістка; кожна її книжка про сучасний російський режим («Родом із КГБ» — вже п’ята) збурює істерику серед прихованих путінських лобістів в істеблішменті Франції, які намагаються блокувати продаж її книжок та перекрити авторці доступ на провідні телеканали. Не дивно, з огляду на заувагу Е. Лукаса про те, що Кремль «необмежено використовує гроші для придушення критики за кордоном».

По-друге, обидві студії позбавлені звичних для української публіцистики пафосних емоцій. Вони радше схожі на стриманий медичний опис недуги задля допомоги хворому. Француженка відповідає своїм супротивникам: «Я не критикую Росію, я її люблю, жалію й захищаю». Приблизно так, як писав її товариш, філософ Андре Ґлюксман: «Щоразу, коли я критикую Путіна, кажуть, що я русофоб. Це абсолютно безглуздо. Путін — не Пушкін... Є цілковитою помилкою, ганебною та дурною, підтримувати Путіна в пам’ять Пушкіна» (Олена Боннер, Андре Ґлюксман. На захисті свободи. — К.: Дух і Літера, 2013).

По-третє, Едвард Лукас та Елен Блан — яскраві зразки західної політичної есеїстики, котрій притаманне не так використання наявних ідіом (що загалом характеризує українську політпрозу), як конструювання нових метафор. Наприклад, «демократура» або «мафіозний неототалітаризм» — у Е. Блан. Замість пафосу ж у рецензованих авторів здебільшого подибуємо іронію, як-от: «Це провина американців, що вони спонукають свої держави-маріонетки Естонію, Грузію та Польщу діяти Росії на нерви» (Лукас). Зрештою, стилістична подібність двох книжок може бути наслідком того, що ту й ту відтворив українською один відомий перекладач, Петро Таращук.

Оскільки британський та французький автори не вперше пишуть про новітню історію від СРСР до РФ, екскурси в минуле відшліфовані до рівня, сказати б, «поезії в прозі» — настільки концентровано-прозоро охарактеризовано цілі історичні феномени. Ось як, скажімо, Е. Блан описує зародження корупції у 1970-ті: «Водночас, і то майже всюди, з’явилися підпільні майстерні. Кваліфіковані, спритні та вправні робітники, які прагнули пристойно годувати свої родини, вже не мирилися з горами залишкових матеріалів (тканин, шкір, металів) і почали використовувати їх. Ці так звані цеховики придумали, як можна знову використати ті матеріали на самому підприємстві, й купували собі спільників, передусім директора, що сам був прикритий ієрархічною парасолькою партійної організації міста, області й так далі; всі вони отримували щедру плату. Вже не кажучи про службовців комісаріатів, міліціонерів, чергового пожежника, прокурора, директора магазину... На початку 1990-х років оте примарне виробництво становило близько 30% совєтського ВНП, у ньому брав участь кожен п’ятий робітник. Навдивовижу родюча, земля «чорного ринку» сприяла масовій появі перших червоних мільйонерів... Заворушився і злочинний світ. Відмовляючись сидіти у в’язниці, тоді як достойники, що обкрадають державу, живуть у розкошах, люди поза законом збунтувалися... Невдовзі підпільні мільйонери з’ясували, що змушені платити тяжку данину: і верхівці мафіозної піраміди, щоб забезпечити собі захист, і нижнім ешелонам, щоб урятувати власне життя та життя свої ближніх... За Брежнєва партія перетворилася на мафію... а загальна корупція заразила гангреною всі рівні врядування». Погодьтеся, така синтеза вартує деяких підручників.

Е. Лукас також чимало пише про корупцію, але більше в її політичному значенні — як про «торгівлю впливом». Британський дослідник показує, як саме Путін прищеплював законодавчій гілці російської влади цю заразу, коли йому треба було швидко отримати потрібне рішення: «Легкий обхідний шлях полягав у підкупі законодавців. Це давало результат, — але коштом прищеплення ідеї, що політична влада — товар, який купують і продають, а не відображення волі народу». Нинішній результат цього інфікування такий: «Хабарі й корупція — не частина системи, а сама система... Головний інтерес депутатів Думи полягає в їхніх щедро субсидованих пільгах та у величезних можливостях для хабарів». Висновок Е. Лукаса дає нам ясно розуміти, зокрема, й ціну недавнього рішення парламенту РФ про можливість введення російських військ в Україну та його скасування: «Депутати правлять за резонатор, вимагаючи, наприклад, економічних санкцій проти «фашистської» Естонії чи будь-якої іншої країни, яка не подобається Кремлеві... Вони ухвалюють закони, але тільки відповідно до запропонованого сценарію. Кожен закон, який підтримує Кремль, проходить через парламент. Жоден, що не подобається йому, не має шансів».

Залишимо поза розглядом значну частину історико-персональних екскурсів обох книжок («Перестройка народилася в секретних робітнях КГБ... Андропова можна вважати за батька перестройки... Горбачов, його улюблений учень... Єльцинський капіталізм «друзів») й зосередимося на характеристиках нинішнього кремлівського правителя. «Путін достеменно репрезентує архетип чекіста, сформованого в спеціальних школах КГБ, де навчають холоднокровності, цинізму, мистецтва прикидання, брехні, комедії, інсценізації, вже не кажучи про подвійну, ба навіть потрійну мову... Чистокровний покруч Андропова і Брежнєва», — зазначає Е. Блан і, згадуючи путінську самохарактеристику («я був, без будь-якого перебільшення, щасливим продуктом патріотичного виховання совєтського індивіда»), — вона робить висновок: «З такою спадщиною законність у нинішній Росії мало що означає».

Як тепер пересвідчилися громадяни України, законність мало що важить для Путіна не лише всередині РФ, а й у зовнішній політиці Росії. Краще сказати так: зовнішня політика РФ — це експорт внутрішнього російського беззаконня. «Наймогутнішою зброєю в кремлівському арсеналі є звинувачення в «екстремізмі», — пише Е. Лукас. — «2006 р. Дума ухвалила закон, який проголосив кримінальним злочином екстремізм, зокрема надав президентові повноваження потай наказувати ФСБ вбивати «екстремістів» у країні й за кордоном». Тепер ми знаємо, що «право вбивати» російська влада використовує без вагань. Але ж Кремль ніколи й не приховував своєї готовності до цього. На саміті НАТО в Бухаресті (2007) «Путін... улаштував дику виставу й погрожував Україні розчленуванням, якщо вона й далі домагатиметься вступу до НАТО... Нові члени НАТО, скажімо, Польща, з жахом спостерігали, як країни «старої Європи» відверто заявили, що їхні відносини з Росією важать більше, ніж інтереси їхніх номінальних східних союзників, а надто неврівноваженого й набридливого Саакашвілі... Отже, члени НАТО дали Кремлеві дозвіл убивати» (Лукас). Через рік Росія напала на Грузію, ще через шість років — на Україну.

Обидві рецензовані книжки адресовані насамперед європейцям. І ця адресація дуже жорстка. Е.Блан наводить цитату зі спогадів правозахисника-емігранта Володимира Буковського: «У відповідь на мою пропозицію судити совєтський режим і його злочини Єльцин якийсь час вагався. Зрештою він відмовився від цієї думки... під тиском західних держав!» А далі читаємо таке: «Співучасть західних держав із комунізмом у сотню разів більша за співучасть, яку вони мали з нацизмом. Отже, судити комунізм та усвідомити злочини системи — це не тільки судити жахіття минувшини, а знову поставити під сумнів поводження західних держав. Адже без них, без їхньої підтримки, їхнього фінансування, починаючи ще з 1920-х років, цей режим ніколи б не проіснував так довго».

Отже, ідеться про покаяння. Не Кремля — бо давно слід «відмовитися від наївної ідеї, буцімто Захід може вплинути на внутрішню політику Росії» (Лукас). Ідеться про покаяння Заходу за небажання засудити злочини комуністичного режиму. Ідеться про крайню потребу позбутися в Європі «консенсусу невігластва» щодо справжньої суті Росії, котру «слід припинити вважати за демократію... Путінська Росія, спадкоємиця Совєтського Союзу, є силовою державою» (Блан). «Росія стає гігантським, устаткованим ядерною зброєю варіантом Саудівської Аравії — країни такої багатої й могутньої, що навіть пряма підтримка тероризму з її боку не породжує неприхильності Заходу», — визнає Е. Лукас і, згадуючи Грузію, запитує: «Якщо ми піддамося російському тискові, хто буде наступним?» Тоді він іще не знав, що наступною буде Україна. Але вже тоді британський журналіст пропонував конкретні кроки: «Викидання Росії із західних клубів». Лише тепер Захід зважився викинути державу-покруч із «Великої сімки», але ж Е. Лукас говорить і про викидання Росії з Ради Безпеки ООН, повністю паралізованої кремлівськими вето.

Елен Блан також завершує футурологічною картинкою: «Європейський Союз уже досить-таки інфільтрований... Який тут ризик для Франції? Ризик обрати коли-небудь усенародним голосуванням президента, що буде лише пішаком російських таємних служб». Те, що європейцям видається зухвалою фантастикою, вже здійснилося в Україні. Тут уже відбулося всенародне обрання Януковича, інфільтрованого російськими спецслужбами. Наслідки знають усі — як і засоби, котрими їх досягали.

Ще тридцять років тому американський президент Ніксон кинув знамениту фразу (цей каламбур краще зрозуміти російською мовою): «СССР не хочет войны, он хочет мира». Остання фраза книжки Елен Блан така: «А чому Росія Путіна Совєтського має бути іншою?»