Бути напоготовi

Ще років 20 тому заняття з початкової військової підготовки були обов’язковою частиною шкільної програми. Згадую, як хлопці (та й дівчата також) намагалися із заплющеними очима на швидкість зібрати й розібрати навчальний автомат Калашникова, як у тиру хвалилися один перед одним, якщо вдавалося влучити в «яблучко». А навички з медичної підготовки на кафедрі медицини в рідному Університеті імені Шевченка пізніше не раз ставали в пригоді в реальному житті.

На жаль, сьогодні ці навички багатьом доводиться згадувати заново. Життя стає таким непередбачуваним, що варто в будь-яку мить бути готовими «до праці й оборони», як колись писалося на значках «ГТО». Тому, коли журналісти «України молодої» отримали запрошення пройти «курс молодого бійця» під Броварами на полігоні «Сапсан», довго не роздумував ніхто.

«В якій руці краще тримати парасольку під час стрільби з автомата?»

Попри похмуре небо і невеличкий дощик, суботнього ранку у фойє станцiї метро «Лісова» зібралося близько трьох десятків журналістів різних видань. Зустрічали всіх волонтери партії «Вся Україна» — як зізнався пізніше голова політради Ярослав Погарський, вони практично щосуботи організовують такі навчання для всіх охочих, а цього разу вирішили зробити спеціалізований журналістський виїзд. Після невеличкої організаційної затримки вся компанія зі сміхом та жартами (в якій руці краще тримати парасольку під час стрільби з автомата?) завантажилася в зелений «Богдан» і рушила до місця призначення.

Полігон «Сапсан» серед людей, які мають справу зі зброєю, — на особливому рахунку. Це — один iз найбільших в Україні спортивно-стрілкових комплексів, база для підготовки олімпійців та паралімпійців. Тут є можливість постріляти з пневматичної та вогнепальної зброї — з рушниці, пістолета, автомата, а за бажанням — і з лука. Тому більшість, у першу чергу, уявила себе в секторі для стрільби з автоматом у руках. Однак, як з’ясувалося, наші господарі підготували для нас набагато ширшу програму, яка передбачала ще й надання першої медичної допомоги, навчання елементарним прийомам самозахисту та основам конфліктології як засобу уникнути конфліктів. Тож, розділившись на чотири групи, ми розійшлися по навчальних «точках»

Наша група «стартувала» з медицини. За сорок хвилин разом iз нашим інструктором Іриною Рудовською ми згадали (і спробували на практиці) всі види пов’язок, склали список, що має бути в аптечці медсестри на полі бою, прикинули, що з підручних матеріалів можна використати для перев’язки, якщо аптечки не буде під рукою, і взагалі — що і як можна використати в нестандартних ситуаціях, потренувалися один на одному, як робити штучне дихання. Коли дійшло до вогнепальних поранень, у мене мимоволі з’явилося відчуття якоїсь викривленої реальності: надворі друге десятиліття ХХІ століття, ми — цивілізовані люди, а досі хтось намагається самоствердитися, вбиваючи собі подібних. І ще більший протест виникав від думки, що все це відбувається просто зараз, у твоїй державі, з твоїми друзями.

Жінки — не така вже й слабка стать

Після шин-джгутів-пов’язок ми перейшли під опіку інструктора з джиу-джутсу Юрія Гутова. Як з’ясувалося, Юрій Михайлович не один рік віддав системі МВС, тренуючи спецназівців. Нам же він продемонстрував елементарні прийоми самозахисту, як легко можна вирватися з рук нападника, захистити апаратуру, уникнути агресії. «Цей комплекс призначений для людей, які не можуть одразу підготуватися до оборони, яким треба вміти грамотно вирватися з оточення і втекти. Не потрібно боротися — за сорок хвилин цього не навчишся, треба вміти втікати. Для журналіста це дуже важливо — скільки було випадків, коли хтось бере інтерв’ю, а до нього підходить агресивно налаштований тип і починає чіплятися «Ти що тут робиш?», «Хто ти такий?». Потрібно вміти швидко його знешкодити, щоб самому не постраждати. Та і в житті це знадобиться кожному. Часто ж буває так, що, наприклад, дівчина іде, а її починають хапати за руку. Вона повинна вміти вирватися і піти далі. І при цьому нападник може й не зрозуміти, як у неї це вийшло», — ділиться досвідом Юрій Гутов.

Усе геніальне і справді виявилося простим, якщо застосовувати принципи айкідо: коли тебе хапають за руку, потрібно повернути кисть вужчим місцем у той бік, де стискаються пальці нападника, і з допомогою корпусу витиснути її з кільця. Коли хапають за груди чи плечі — можна схопити руку нападника і закрутити її так, що за мить він уже стоятиме перед тобою на колінах. А коли в руці опиниться затиснута ручка, ключі чи якийсь інший гострий предмет, яким можна «полоскотати» ребра нападника, він відскакуватиме від несподіванки, як чорт від ладану. Ефективними також є удари ногами — варто знати лише, які точки є найбільш болючими. Після десяти хвилин тренувань зі спаринг-партнерами починаєш розуміти, що ти не така вже й слабка стать і в будь-якій ситуації постояти за себе зможеш. І це додає впевненості.

Ще більше впевненості додає зброя, яку береш до рук на вогневому рубежі. Перед цим — короткий інструктаж і знайоме зі школи збирання-розбирання АКМ. Щоправда, 20 років перерви даються взнаки, тож iз першого разу затвор ніяк не хоче потрапляти в пази. Але після третього-четвертого руки згадують минуле, і вже з друзями влаштовуємо змагання на швидкість.

На самому ж полігоні — техніка безпеки понад усе. Стріляємо по троє, і біля кожного «неофіта» — свій інструктор. Лунає застережливе «сектор під вогнем» — і нам роздають по три бойові патрони. Спочатку згадуємо, як їх заправляти в магазин, потім — вогонь. Беру до рук патрон і, вдивляючись у золотисту кулю, намагаюся знову зрозуміти психологію людини, яка натискає на спуск, знаючи, що за мить цей шматочок металу забере чиєсь життя. Особливо, якщо це для стрілка — не самозахист, а спортивний інтерес, свого роду полювання, як це було зі снайперами на Майдані чи розстрілом бійців під Волновахою. Відчуваю, що для мене цей бар’єр поки що недосяжний. Хоча в мішень потрапляю кучно — дві дев’ятки і вісімка. Колеги теж не пасують: є і десятки, і дев’ятки.

«Це — боротьба за власну ідентичність»

Війна, яка ведеться на сході, — це не лише військовий конфлікт, а й постійні інформаційні атаки на жителів регіону з боку російських ЗМІ. Тому журналістам потрібно не лише вміти влучно стріляти по мішенях і захищатися, а й грамотно побудувати контраргументацію, щоб достукатися до свідомості опонента, почути його і бути почутим. А тут уже без основ конфліктології — ніяк.

«Конфлікт у своїй інтенсивній стадії занурює людину в стан афекту, коли свідомість звужується і ти починаєш мислити категоріями. Наприклад: свій-чужий, ми-вони. І в цьому стані відбувається процес деперсоналізації. Адже набагато простіше ненавидіти якогось абстрактного «бандерівця», ніж свого конкретного сусіда Івана Івановича, з яким часто любив ходити на риболовлю. І так само простіше зневажати якогось «колорада», ніж свого знайомого з Краматорська чи Слов’янська. Але потрібно виводити людину за межі цих стереотипів, тоді діалог стає можливим», — пояснює психолог Ігор Герасимов. На його думку, лише розумний і виважений діалог може загасити вогонь протистояння, який роздмухується на сході, і не дати конфлікту перерости в масштабну громадянську війну. «Доки результатом переговорів не стане зміна позиції, треба говорити. Якісь спеціальні прийоми, маніпуляції нічого не дадуть, бо маніпуляція — вона і є маніпуляція. Спочатку було слово. Потрібні розмови, переконання, контраргументація. Тоді буде результат», — переконаний психолог.

Цікаво, що серед журналістського гурту були і американські документалісти, які приїхали знімати фільм про Україну після Майдану. Прем’єра фільму запланована на квітень-травень наступного року в Америці й на фестивалях. Можливо, побачимо його й ми — за словами журналістів, його трансляцією вже зацікавилося Громадське телебачення. Попри мовний бар’єр, «курс молодого бійця» додав американцям драйву. «Поки що мені ще не доводилося захищати камеру від нападників, хіба що словами», — ділиться враженнями оператор і директор проекту Джейсон Блевінс. А на запитання, які у нього враження від України загалом, замислившись, відповідає: «Коли я тільки збирався їхати сюди, я думав, що тут борються за те, щоб стати частиною ЄС. Але, побувши тут, поспілкувавшись із людьми, я зрозумів, що процеси набагато глибші — тут іде боротьба за власну ідентичність».

У цьому з Джейсоном важко не погодитися. Саме тому подібні ініціативи з відновлення навичок військової і психологічної підготовки після Майдану в Україні стали особливо популярними, і з часом їх актуальність, на жаль, зростає. За словами Ярослава Погарського, лише з їхньої подачі відповідні тренінги пройшло кілька сотень українців — студентів, ультрас, робітників, офісних працівників і просто небайдужих. І ця програма триватиме і далі. «Як показали події цього року, ми, українці, не були готові до військової агресії. А нам потрібно вчитися себе захищати. Досвід однієї з найдемократичніших країн Європи — Швейцарії — це доводить. Швейцарія насправді — одна з найбільш озброєних країн Європи: там кожна людина має зброю, і, якщо на них хтось нападає, там дуже швидко формуються партизанські загони. Ми, звичайно, не ставимо за мету створити партизанський рух. Але ми хочемо навчити людей в першу чергу захищати себе», — каже пан Погарський.

Що ж, древні римляни казали: «Хочеш миру — готуйся до війни». Але все-таки так хочеться миру.