Талант один не ходить

«Жінки — вони такі, постійно на щось надихають»

Історії акторів, які йшли в телеведучі, художників, які ставали дизайнерами, і журналістів, які бралися за письменницьку працю, нікого не здивують. Межа між цими видами творчості затонка, і таку зміну діяльності не можна назвати кардинальною. Інша справа, коли малювати починає письменник, журналістка присвячує себе музиці, а музикант знаходить своє покликання в театрі.

Нещодавно всіх шанувальників творчості Анатолія Дністрового приголомшила новина про те, що письменник почав малювати. Здивування викликав не сам факт, що автор романів «Пацики» і «Дрозофіла над томом Канта» раптом узявся за живопис, а рівень робіт, які він викладає на своїй сторінці в «Фейсбуці». «Для мене було несподіванкою, що людина з філософсько-аналітичним складом розуму володіє таким відчуттям кольору, властивим далеко не всім художникам із фаховою освітою», — зауважує директорка галереї «АВС-арт», головний редактор журналу «Артанія» Алла Маричевська.

Письменник-художник згадує, що багато малював олівцями, навчаючись у школі. «Першу картину створив у класі сьомому або восьмому на парті у школі № 20 міста Тернопіль, сидячи на «гальорці», — розповідає Дністровий. — Це була дуже сумлінно виконана, як би це зараз сказали, тематична композиція: наші хлопці з машінгверами та підбиті німецькі танки. А першу картину — якщо говорити вже про оформлену роботу — намалював олівцем у 16 років. Це був портрет полковника Євгена Коновальця. Перемальовував із світлини, що була в якійсь історичній брошурі національно-патріотичного змісту». Малювати українських історичних діячів і британських рок-зірок Анатолій продовжив і на першому курсі Ніжинського педагогічного університету ім. Гоголя: над його робочим столом у гуртожитку висіли портрети Івана Ґонти, Максима Залізняка і Джима Моррісона. А далі... далі було шість збірок поезії, чотири романи і три книги есе. До малювання у 38 років Дністрового підштовхнули народження сина Марка і друга дружина. «Жінки — вони такі, постійно на щось надихають, — жартує Дністровий-художник. — Моя перша дружина, Наталя Василівна, пробудила в мені романіста, а моя теперішня дружина, Наталя Володимирівна, цілком імовірно, що пробудила в мені художника-пейзажиста».

Схвальні оцінки друзів і арт-критиків спонукали Дністрового зайнятися художньою самоосвітою: нині він читає спеціалізовану літературу, консультується з мистецтвознавцями, ходить в майстерні до відомих художників і записує з ними інтерв’ю. Свої «геологічно-ірреально-медитативні пейзажі» Анатолій виставляє в інтернеті, зростання прибутків від продажу картин змушує його замислитися про власну майстерню. Дністровий зізнається, що, коли занурився повністю у світ візуального мистецтва, письмо його почало цікавити менше. Попри те, цьогоріч письменник презентував новий роман «Тибет на восьмому поверсі» і має ще близько десяти недописаних книжок, за які обов’язково візьметься пізніше.

Від журналістики до музики і від музики до театру

Змінила основну сферу творчості свого часу і співачка Галина Тельнюк. Мало хто нині знає, що молодша із сестер Тельнюк закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Третьокурсницею Галина вже вела кілька авторських програм на Українському радіо. «Журналістика була моєю мрією, — згадує співачка. — Але відсутність прямого ефіру, заскорузлість і пригніченість, з якою я згодом зіткнулася на радіо, цю мрію зруйнували». Свою найкращу програму Галина Тельнюк зробила 1989 року. Її героями стали діти із селища Народичі в Чорнобильській зоні, а музичним супроводом — пісня Тараса Петриненка «Чорнобильська зона». Закономірно, що програму зняли з ефіру, після чого журналістка написала заяву про звільнення. Галині було куди йти: на той час сестер Тельнюк уже відзначили дипломами «Червоної рути». Але, не маючи музичної освіти, в музиці їй довелося починати все спочатку. Бажання повернутися в журналістику в Галини Тельнюк виникало неодноразово, хоча сьогодні воно перейшло в інше русло — поетичне. Вершиною свого журналістського таланту співачка називає текст до вистави «Український буржуазний націоналіст» («У.Б.Н.»), поставленої 2001 року на сцені Львівського драматичного театру ім. Заньковецької режисером Мирославом Гринишиним.

Неочікуваними для багатьох були і творчі зміни в житті лідера львівського гурту «Мертвий півень» Міська Барбари. До 2000 року разом із «півнями» він записав сім альбомів, окрім того, був відомим у Львові радіоведучим. І ось письменник Сергій Жадан пише текст для нового спектаклю харківського театру-студії «Арабески» і пропонує Міську в ньому зіграти. Барбара зізнається, що під час прем’єри зробив купу помилок, бо ж усе, що він умів у театрі на той час, — це співати. Акторська робота музиканта захопила, він остаточно переїхав до Харкова і якийсь час поєднував музику з театром. Відтоді вийшло ще шість альбомів «Мертвого півня», але в 2011 році гурт розпався. Нині Місько Барбара, який грає в семи виставах «Арабесок», не приховує, що театр для нього — на першому місці. «Музика для мене й досі важлива, — говорить Місько, — але в театрі її більше. В «Арабесках» є можливість працювати з дуже різною музикою, різними музикантами. Завдяки театру я росту й музично, бо ж, крім занять із вокалу, це і хореографія, і сценічне мовлення, і вміння працювати з партнером». Сьогодні Місько називає себе актором, який час від часу відволікається на нетеатральні ролі: приміром, цьогоріч було презентовано спільний проект Барбари і чеського музиканта Йозефа Остжанського «По морді» і зроблений Міськом український переклад збірки п’єс польського письменника Станіслава-Іґнаци Віткевича (Віткаци). «Я не змінював творчість, а просто розширив, — пояснює свої творчі шукання Місько. — Колись я писав вірші, навіть отримав премію «Бу-Ба-Бу» за вірш «Коли ти смієшся». Потім багато років співав поезію і буду далі це робити. Уже 12 років працюю в театрі. Не тільки як актор. Роблю саундтреки до вистав. Ми знімаємо також документальне кіно. Такі «запливи» в різні сфери неймовірно надихають».

Замулення творчих каналів і способи їхньої очистки

Щоб пояснити такі несподівані для стороннього сприйняття зміни в житті успішних і реалізованих митців, психолог Світлана Ройз вживає метафору резервуара, від якого відходить безліч труб — каналів. «У кожної творчої людини є свій, основний на даний момент, канал творчості, — пояснює Ройз, — але йому іноді потрібно давати «перепочинок», щоби він знову зміг наповнитися. Творча людина тонко відчуває, який канал їй нині найкраще задіяти. І дуже часто той канал, який уже «опанований», стає такими собі дверима для проявлення інших каналів. Ось чому багато творчих людей, які переросли рівень свого еґо — бажання слави, рецензій чи відгуків у пресі — раптом на рівні інтуїції знаходять ту ділянку творчості, де їхній талант може зазвучати яскравіше».

Найважливіше, що цей «резервуар» творчості є в кожній людині, ось тільки в багатьох через суспільні стереотипи, нав’язані професії і обов’язки творчі канали можуть бути замуленими. Для віднайдення свого творчого начала Світлана Ройз радить починати з найменшого — того, що в творчості дається найлегше і приносить найбільше задоволення. Тобто, якщо ви відчуваєте, що не реалізовані творчо, почніть малювати, писати вірші чи ходити на танці — і це може допомогти вам очистити ваші канали й усвідомити, яка творчість вам найближча.

Галина Тельнюк вірить, що для розкриття невичерпного творчого потенціалу, який захований у кожній людині, потрібна внутрішня сила. «Перед виходом на сцену для мене неважливо розспіватися чи продумати якісь театральні постановки, — наводить приклад співачка. — Якщо я сильна внутрішньо, якщо я налаштована на перемогу і на правду, я зможу зробити все. І якщо буде потреба в цей момент, скажімо, сісти на шпагат, я це зроблю, хоча й не вмію цього робити». «Мабуть, правду кажуть, що якщо людина талановита, вона талановита в усьому, — підсумовує Алла Маричевська. — Головне — дослухатися до себе і, якщо ви відчуваєте, що хочете займатися цим видом творчості, рухатися далі».