Володимир Тихий: Є запит українців на кіно про самих себе

Із Володимиром Тихим ми зустрілися на прес–показі «Небесної сотні» — першого фільму з циклу «Зима, яка нас змінила», презентованого об’єднанням «Вавилон’13» та каналом «1+1». Володимир був одним з організаторів творчого об’єднання документалістів, яке виникло одразу після перших протестних акцій в Україні за євровибір наприкінці листопада минулого року, а згодом став продюсером новоствореного «Вавилону’13». Тоді, у перші дні повстання, режисери, кінокритики, оператори, зібравши все доступне обладнання, отаборилися у столичному Будинку кінематографістів і почали знімати короткометражки — від 20 секунд до кільканадцяти хвилин. Фільмували інтерв’ю з мітингарями, порятунок майданівцями голуба, виконання Гімну України... Спочатку правдиве відео показували в iнтернеті — на власному телеканалі Babylon’13 на Ютубі. Нинішній етап — показ телевізійних фільмів, які «Вавилон’13» зробив разом iз «Плюсами», використавши не лише свої зйомки, а й колег та учасників подій.

Володимир Тихий, окрім усього іншого, є режисером новели «Межигір’я» — одного з п’яти фільмів альманаху «Відкритий доступ», прем’єра якого відбулася в березні минулого року. Зрозуміло, тоді жоден чиновник не був у захваті від показу в кінотеатрі свого міста зафільмованого журналістського розслідування про незаконно привласнену резиденцію Віктора Януковича. «Відкритий доступ» — від Києва до Сімферополя — колишня влада блокувала то «раптовим» вимкненням електропостачання, то підкиданням димової шашки.

Болісно, але прощаємося з радянською спадщиною

— Володимире, чи виокремлюєте ви якусь зі своїх робіт зi всього творчого доробку і чому?

— Мої фільми різні, не пов’язані між собою. Але є робота, яка веде все життя, мій студентський диплом, моя перша професійна робота (тому що фінансувалася не за кошти інституту). Називається «Русалонька», знята 1996 року. Це був фестивальний хіт: лірична історія, з гумором, десь навіть «чорним». Це кіно, до якого весь час хочеться повернутися, — казка для дорослих, наївне мистецтво. У «Русалоньці» є постмодерністські моменти, які перегукуються з українським поетичним кіно; певні алюзії на Параджанова і багато–багато всього іншого. Але, по суті, це кіноробота, яку передивляєшся через роки і переконуєшся, що все в ній органічне. І зараз відчувається подих того часу і тодішніх сподівань. 90–ті — це були чорні роки українського кіно, коли не можна було навіть мріяти про костюмовані фільми з декоряціями, як, по суті, і зараз.

— Яким кольором охарактеризуєте нинішній період розвитку українського кіно?

— Мені здається, це період народження. Зараз народжується Україна — як культурний простір, місце для нових мистецьких завоювань. Країна болісно, але прощається з радянською спадщиною. Економічна складова процесу — вагома. Але чи не найважливіше те, що українці не мали власного культурницького простору. Більш–менш тверезого погляду на реалії, по суті, два десятиріччя поспіль у більшості людей не було. Бо ні телебачення, ні література, ні кіно не були засобами соціалізації суспільства. Якщо щось достойне з’являлося, то ставало маргінальним, майже не виходило за межі Києва, Львова чи Харкова, не ставало «клеєм», який би об’єднував мільйони. Донині існує постсоцреалістична форма художнього аналізу цієї реальності, донині знімають рiмейки фільмів на кшталт «З легкою парою». І саме зараз формується усвідомлення того, що в нас мають бути свої герої. Є соціальний запит українців на кіно — документальне, ігрове — про самих себе.

Єдиним телеканалом, який показував документальні роботи «Вавилона’13», було спочатку «Громадське ТБ»

— Що вас найбільше вразило, коли ви працювали над фільмами циклу «Зима, що нас змінила»?

— Події, які ми вже пережили, — це справжня революція. І у першу чергу — зміни світогляду. Україна отримала шанс стати іншою.

Усі фільми циклу присвячені, як нам здалося, найвиразнішим моментам зимових подій. Це перше вбивство на барикадах — смерть Нігояна, радикалізація самого Майдану з мирних протестів в озброєну революцію. Окремі серії — про Самооборону, про Межигір’я, Автомайдан і пожежу в Будинку профспілок. Ці фільми — це результат роботи близько півсотні людей.

Коли ми працювали над фільмами, практично не можна було розговорити тих, хто стояв по інший бік від мирних протестувальників. Відмовлялися будь–що коментувати і високі чини, і рядові «беркутівці» та міліціонери. Як на мене, накази злочинної влади стояти проти власного народу, нездатність відмовитися їх виконувати — зламали психіку 30 тисяч чоловіків. І насправді це ще одна велика трагедія.

— Як склалася співпраця «Вавилона’13» і каналу «1+1»?

— Тільки організувалися у «Вавилон» і почали знімати — ми намагалися шукати вихід на телеекрани, пропонували практично всім каналам. Умова була одна: щоб наше відео використовували без монтажу. Єдиним українським каналом, який зацікавили роботи «Вавилона’13», було тоді «Громадське ТБ».

Щодо співпраці з «1+1» — це була ініціатива каналу. До нас прийшла представник «Плюсів» Наталка Якимович і розповіла, що канал планує зробити великий фільм, присвячений Небесній сотні. Ми запропонували підготувати кілька фільмів. Для них, до речі, використали багато відео, яке знімали журналісти каналу. Для додаткових зйомок брали в оренду частину техніки, світло. Ми зробили документальне кіно на потужному телевізійному виробництві — результат очевидний.

Підґрунтя для протестів створила влада

— Ви є автором резонансного фільму про Межигір’я з циклу «Відкритий доступ». Чи вважаєте, що він був частиною підґрунтя для подій, які змінили Україну і сколихнули, без перебільшення, весь світ?

— Альманах «Відкритий доступ» створено за ініціативи «Центру UA» — Партнерства «Новий громадянин». Для мене це був своєрідний експеримент — чиста документалістика. Громадська організація лобіювала прийняття потрібного суспільству Закону «Про доступ до публічної інформації». Коли за нього проголосували у Верховній Раді, виникла ідея створення фільму, який би розказував людям, як можна добитися отримувати від влади не формальні відписки, а достовірну інформацію. На це було закладено мінімальний бюджет. Продюсер Аксінія Куріна запропонувала мені придумати цикл фільмів, у яких треба було показати, як реальні люди використовують право знати відкриту інформацію, яку постійно засекречують чиновники. Я взяв історію журналіста інтернет–видання «Українська правда» Сергія Лещенка, який розслідував, чому раніше державна резиденція Межигір’я належала Президенту Януковичу. Працювали над фільмом близько року.

— Якими були ваші враження від показів «Відкритого доступу» у різних містах України?

— Спочатку усе відбувалося відносно спокійно. На покази приходили активісти, молодь. Місяців через два щось десь «клацнуло» в секретаріаті Президента — і почалися замінування будинків, у яких планувався кінопоказ, кидання димових шашок. Як на мене, блокування показів були формальними: чиновникам і правоохоронцям згори наказували не допустити демонстрації «Відкритого доступу», але їм — і ці фільми «нафіг» не потрібні, і ми. Бо їм було не цікаво. Бо не було за всім цим «бабла». Хоча масштаби протидії показу інколи вражали. Скажімо, в Івано–Франківську змогли показати фільм лише у третьому приміщенні: в одному «раптово» вимкнули електроенергію і не могли швидко відновити її постачання, інше — нібито замінували. Тоді залучали міліцію, пожежників, людей зі службовими собаками — десь 120 осіб, службову техніку. Але було зрозуміло, що перешкоджали кіно–показу тільки тому, що їм це наказали зробити. Приходять полковники, їм соромно, вони дивляться у підлогу, щось буркотять собі під ніс про замінування... Уже тоді було зрозуміло, що ця влада розсиплеться. І підґрунтя цьому заклала тодішня діюча верхівка влади.

— Чи може документальне кіно «приписатися» на постійній основі у телепрограмах вітчизняних мовників?

— Телебачення втратило соціальні функції. Вітчизняні канали продукують проекти, які глядач споживає, як, скажімо, картоплю. Її якість має значення, але не впливає на свідомість. На жаль, документальне кіно з’являтиметься на телеекранах у виняткових випадках, коли відбуватимуться події, які перебувають у зеніті уваги людей. Треба змінити ставлення телебачення до реальності, яку там постійно прикрашають і лакують, а насправді репресують. Розвиток подій в Україні міг би бути іншим, якби об’єктивнішим було українське телебачення.

Мені здається, основним майданчиком для показу документального кіно будуть клубні покази. На них ходять ті, хто свідомо хоче себе соціально адаптувати, поспілкуватися, подивитися і поділитися враженнями. Євромайдан відкрив людей, у багатьох з’явилося бажання реалізувати себе у соціальному просторі, а не на дивані перед телевізором. Тому, думаю, розвиватимуться саме клубні покази.

— Ви схвально відгукнулися на те, що нещодавно перший кримськотатарський художній фільм, створений каналом АТR, «Хайтарма» («Повернення») — про сталінську депортацію кримських татар у травні 1944 року — у Росії нагородили премією «Ніка». «Поважаю «Ніку», — написали ви у «Фейсбуку». Якщо прослідкувати за останніми подіями, то є підстави вважати, що «Ніку» взагалі прекрасному фільму дали, бо кримські татари погодилися на співпрацю з незаконним урядом анексованого Росією в України Криму. А один із делегованих кримськими татарами представників в окупаційний уряд є Ленур Іслямов — російський бізнесмен, на підприємства якого чинили тиск, власник кримсько–татарського каналу АТR, головний офіс якого розташований у Криму. Чи варто розглядати, зокрема, кіно, його відзнаки з урахуванням політичних реалій і підтекстів?

— Ми живемо у той час, коли навіть відсутність позиції — це вже політика. Ми знаходимося у дуже заполітизованому суспільстві, бо вирішується подальша доля України. Жодна публічна подія не може бути поза політикою.

Поза політичними підтекстами цей фільм — як символ. Він торкається питання, яке замовчували. До речі, використовується соцреалістична естетика. Як на мене, це неправильно. Бо фільм не дає світоглядного переосмислення, не відповідає на питання: хто правий, а хто винуватий. Утім справді подією є поява кримських татар у кіно. Фільм заслуговує на винагороду. У тому, що її вручили у Росії, саме зараз, — можна шукати політичні підтексти.