«Україна — країна сильних жінок та слабких чоловіків»

«Після роботи в школі сміливо входила в клітку з хижаками»

Дивлячись на цю стильну та щасливу жінку, важко уявити, що в дитинстві вона дуже переживала через пропорції своєї фігури.

— Ви тільки уявіть собі: маленька, кволенька, тоненькі ручки, ребра стирчать, величезний таз і до всього довгі криві ноги. Так, далеко не ідеальне поєднання. Поруч з однолітками я виглядала «гидким каченям», — згадує Ганна Іванівна себе в дитинстві.

Своєю «малою» Батьківщиною Ганна Куркуріна вважає Донецьк: там залишилися жити її батьки, там же вона отримала диплом у Донецькому біологічному університеті. А ось справжнє «доросле» життя почалося вже в Миколаєві, де жінка більше 10 років пропрацювала у школі вчителем біології.

— Мені доводилося бути класним керівником у 10–11 класах. Кожен учень — зі своїм характером, а хлопці — всі вищі за мене на дві голови, — згадує Ганна Іванівна. — У нас iз підлітками склалися довірливі, в чомусь навіть приятельські стосунки. Вони знали, що в разі якоїсь надзвичайної події я не буду викликати батьків до школи, сама в усьому розберуся. Бувало, що й до курйозів доходило. Ось починає 17–річний здоровань бешкетувати, а я йому у відповідь: «Іди сюди, ми з тобою поборемося на руках, і тобі буде соромно, що ти програєш жінці!». І це спрацьовувало: хлопці починали поводитися інакше.

Але й викладацька діяльність не стала основним заняттям у житті для Ганни. Жінці захотілося випробувати себе в іншій справі. Тоді вона прийшла до директора Миколаївського зоопарку і попросилася на роботу. Відтоді підопічними сильної жінки стали вовки, єноти і навіть леви!

— Для мене, як для зоотехніка хижого відділу в Миколаївському зоопарку, головним завданням стало вигодовування маленьких дитинчат хижаків, — розповідає Ганна Куркуріна. — Після роботи в школі це було неважко. Після вчительського досвіду я сміливо входила в клітку з хижаками, де жили великі леви та норовливі тигри. Звірі відчували мою силу та одночасно й любов до них. А тому поводилися спокійно та безкон­фліктно.

За словами Ганни Іванівни, робота в зоопарку була наповнена романтикою. А особливу увагу до себе привертала родина левів. Адже улюблений фільм сильної жінки — «Пригоди італійців в Росії», де знімався справжній дресирований лев на прізвисько Кінг.

— Коли одного разу мені сказали, що в нашому зоопарку левиця відмовилася годувати дитинча, я з радістю взяла покинуте маля під свою опіку, — згадує Ганна Куркуріна. — Адже це була мрія мого дитинства: самостійно виховати справжнього лева!

У 40 років життя тільки починається

Попрацювавши з дітьми, а потім — дикими хижаками, в один прекрасний день Ганна вирішила накачати сталеві м’язи.

— Це було необхідно не тільки для самооборони, — поснює Ганна Іванівна. — Я просто захотіла змінити своє життя на 180 градусів. Тобто позбутися нарешті тих стереотипів, які мені втовкмачували в дитин­стві та в юності. Захотілося просто стати самою собою. Так уже вийшло, що жіночий одяг мені зовсім не до лиця. У моєму гардеробі — переважно чоловічі костюми. Але це — мій вибір. Отримавши міцні м’язи і сталеві біцепси, я нарешті відчула себе щасливою!

Окрім спорту, за словами абсолютної чемпіонки світу, вона дуже любить у вільний час танцювати на танц–полі та співати в караоке з друзями.

— Мене часто запрошують до участі в різні шоу, — каже Ганна Куркуріна. — Дуже скоро поїду до Америки, на шоу в Лас–Вегасі, там же свого часу виступав і Майкл Джексон. Потрібно гідно представити нашу країну на найвищому рівні. Дуже приємно, що коло моїх друзів постійно розширюється. Фактично, я можу сказати, що в 40 років я тільки розпочала своє повноцінне життя!

Зараз Ганна Іванівна тренує діток у фітнес–клубі Миколаєва та зберігає вдома вже більше 50 нагород iз різних спортивних заходів, як всеукраїнського, так і світового масштабу. За її словами, вона просто «забула» про те, скільки їй насправді років, і не хоче про це згадувати.

— Адже в душі всі ми залишаємося вічно молодими людьми, тому ніколи не пізно почати шось нове і втілити свою мрію в життя. Не важливо, скільки тобі років: двадцять, сорок або шістдесят, — розмірковує Ганна Куркуріна. — Треба просто вміти бути щасливим, і тоді до тебе «притягнуться» хороші й вірні друзі.

— А як ви ставитеся до свята 8 Березня? І ким усе ж більше себе відчуваєте: чоловіком чи жінкою?

— Усі свята завжди відзначаю дуже весело: ходжу на дискотеку або в нічний клуб з друзями. Можна сказати, що, подорослішавши, стала більше часу приділяти яскравим шоу і святам завдяки специфіці моєї роботи. Адже саме зараз у мене з’явилися необхідні кошти для того, щоб не економити на розвагах, — каже Ганна Куркуріна. — А от ким я себе більше відчуваю: чоловіком чи жінкою, мені сказати складно. Буває, в магазині продавець може гукнути: «Гей, чоловіче, візьміть здачу!». То я спокійно обертаюся і беру гроші. Звичайно, фігура у мене абсолютно не жіночна в класичному розумінні цього слова. Тому неупере­джено ставлюся до своєї бісексуальності. З особистим життям у мене довго не складалося: будь–який чоловік на моєму тлі просто «губився»...

«Все, що маю, — моє ім’я»

— Що вам дала популярність? Додала проблем чи дозволила відкрити нові горизонти для себе?

— Я йду вперед: не маю права зупинятися ані в плані своєї фізичної підготовки, ані в професійному плані. Зараз готуюся до чемпіонату України, який повинен був проходити в Луцьку ще 28 грудня минулого року. Але через революційні події в Україні цей захід довелося перенести. Хочу зазначити, що завжди їжджу на змагання за свої гроші і завжди гідно захищаю честь нашої країни на світовій арені. Хоча сама досі не маю навіть особистої квартири у Миколаєві — досить довго жила в гуртожитку і лише недавно змогла дозволити собі зняти орендовану квартиру.

— Чи буває у вас іноді таке, що хочеться відчути себе слабкою та беззахисною?

— Я за натурою дуже добра й м’яка людина — в іншому випадку не змогла б так довго працювати із дітьми у школі та з хижаками у зоопарку. Але щоб українська жінка могла дозволити собі бути слабкою — наші українські чоловіки повинні стати чоловіками в повному розумінні цього слова, — говорить Ганна Куркуріна. — У всьому світі жінки мають набагато більше прав, аніж у нашій країні. У нас же ти маєш право тільки працювати і мовчати. Багато жінок змушені утримувати і себе, і дитину та розраховувати лише на власні сили. У Миколаєві я прожила більшу частину свого життя. Вважаю його рідним містом, і мені прикро, що він у неймовірному занепаді, якщо порівнювати його з іншими містами Європи чи Америки, куди я часто літаю. У мене є свій відеоканал в iнтернеті, який дивляться практично у всіх країнах світу. Це — моя гордість. Мені пишуть спортсмени з Італії, Грузії та багатьох інших країн. Іноді думаю, що пора вже й мені кудись балотуватися. Тому що набридло дивитися на цей бруд на вулицях та на покинутих дітей і старих. Прикро, коли для досягнення успіху наші чиновники не тільки не роблять нічого, а ще й палиці в колеса вставляють. Все, що я маю, — це моє ім’я. А от фінансові питання, на жаль, навіть будучи триразовим чемпіоном світу, в нашій країні доводиться вирішувати самій без будь–якої підтримки.

А загалом, можна сказати: поки що Україна — це країна сильних жінок і слабких чоловіків...