«Вірші, ставайте довкола стіною». Чому книга поезій Богдана Томенчука «Вишийте, мамо, бронежилет» вартує Шевченківської премії
Справжнє не буває напів. Справжнє не буває ні про що. >>
Мирослав Дочинець найменше чекає на якісь нагороди, тим паче — грошові.
— Пане Мирославе, ви днями повернулися з Москви, де було організовано низку заходів до 200–річчя Шевченка. Чи запитували вас під час цих зустрічей про український Євромайдан?
— На ці заходи, організовані Міжнародною спілкою письменників, запросили авторів із різних країн, головою української делегації був Борис Олійник. Про Євромайдан говорили постійно. Офіційна російська телевізія повідомляє про наші події в абсолютно інших тонах. Нас запитували, скільки ж потрібно було заплатити нашій молоді, щоби вона пішла під кулі. Нам там навіть пропонували політичний притулок, бо ж у нас тут «бандерівці дорвалися до влади».
— І як ви їм пояснювали справжню мету і значення Євромайдану?
— Я на всі речі намагаюся дивитися багатовимірно. Тим паче на таке особливе, можна сказати, наше фірмове явище, як Майдан. Запорізька Січ, Гайдамаччина, Коліївщина, Крути, Карпатська Україна, Українська повстанська армія, два Майдани — це все наша дорога до свободи. Нині я не відчуваю особливої ейфорії від того, що революція принесла нам перемогу. Інтелектуали, які готували нас до європейського вибору, почали цю революцію, молоді романтики її здійснили, а політики взялися все це ділити. Тоді як ця величезна жертва, освячена кров’ю, не для того була покладена повстанцями. Біда українців у тому, що вони швидко все забувають. Як забули, що було після Помаранчевої революції чи в 1991 році. І така ж біда, що ми рідко що доводимо до кінця, не вміємо працювати системно.
— На тлі майданівської ейфорії з’явилася інформація про переможців Шевченківської премії і багато хто вважав, що було би правильно на знак протесту відмовитися від цієї нагороди, оскільки її мав вручати тоді ще президент Віктор Янукович. Ви відразу ж сказали, що премію приймете...
— У мене багато мудрих читачів, до яких я прислухаюся і які переконані, що це не є премія Януковича чи його клану, бо вони якраз книги не читають. Що би хто не говорив, а за цією премією стоїть високе ім’я Шевченка. Взагалі я найменше чекаю на якісь нагороди, тим паче — грошові. Я — людина самодостатня.
— Тобто, якщо через дефіцит коштів у державній казні премія цього року буде безгрошовою, вас це не засмутить?
— Я про це взагалі не думаю! Мене дивує, що мої читачі і мої колеги набагато більше за мене чекали на цю премію, ніж я. Кілька років тому я майже не був присутній на українському літературному краєвиді. І тут раптом книги прийняли, причому неймовірними накладами і не тільки в Україні. Я людина скромна і сам себе на цю премію не висував — мене висунула Спілка письменників Закарпаття після того, як із Києва прийшли рекомендації від поважних авторів. Ніхто не пам’ятає, щоби після таємного голосування одна людина перемагала з таким відривом. Але все це для мене тільки клопіт, зайва увага.
— А як ви вважаєте, відмова від державної премії чи нагороди може бути дієвою формою протесту? Нагадаю вам, що 2011 року від Шевченківської відмовився Василь Шкляр, за рік від «Української книжки року» — Леся Воронина, не прийняв орден «із рук людей, які штовхають мою Україну в прірву» Анатолій Дімаров...
— Це не є якась форма боротьби, це якийсь такий жест... Влада злочинна, здається, вже ліквідована, а Шевченко, література і мої читачі залишаються. Премії всі, звичайно, не ідеальні й не доконечно об’єктивні, але вони можуть бути формою заохочення в час, коли письменники у нас фактично нічого не отримують за свою працю.
— Свого часу два інші Шевченківські лауреати Володимир Рутківський і Григорій Гусейнов започаткували літературні премії на кошти, отримані від Шевченківки. Ви, здається, теж планували заснувати премію?
— Я мрію про пам’ятник у Мукачеві, який стане символом книги. І також я думаю про дві всеукраїнські премії. Перша, можливо, називатиметься «Криничар»: нею нагороджуватимуть людей, які чогось досягли і продовжують невтомно копати ці пласти, цю криницю слова. І друга премія може називатися «Вічник»: її лауреатами стануть старійшини нашої літератури, які нині загублені і мало кому потрібні, тоді як насправді вони заслужили на найвищі премії.
— Ви обмовилися, що всі премії неідеальні, але до Шевченківської премії, здається, найбільше претензій. На ваш погляд, як цю премію можна реформувати?
— Як тільки у нас говорять про якісь реформи, слід чекати на нові проблеми. Для чого реформувати мертву структуру чи фігуру? Краще, може, подумати про нові премії? Є дуже авторитетна, значна у грошовому вимірі польська премія «Анґелус», яку минулого року отримала Оксана Забужко. Чому би не заснувати подібну премію в Києві чи Севастополі? Премій має бути більше, і вони мають бути різні. Тоді не буде такого ревнивого до них ставлення. Я додам, що, якби я був членом Шевченківського комітету, я би, звісно, голосував за Костя Москальця.
— До Шевченківської премії прискіпливіша увага, оскільки це премія державна. Минулого року переможцем став поет Леонід Горлач.
— Я не був у Комітеті і за нього не голосував...
— Так, але ви вважаєте, що це нормальна ситуація, коли перемагає поет, якого майже ніхто не знає в Україні?
— Повернімося на ще один рік назад, коли переміг Петро Мідянка. Думаю, його навіть менше читають, ніж Горлача, але ж це поет, який і на Нобелівську премію заслуговує.
— Так, але при цьому Горлач і Мідянка опиняються в одному ряду...
— Ви знаєте, багато хто вважає, що і я не мав отримати цю премію, бо створюю масову літературу. Тому тут складно дійти до спільного знаменника. Звичайно, на Шевченківську премію не номінували письменників, які мали би цю нагороду отримати: Тарас Прохасько, Оксана Забужко, Сергій Жадан... Бачте, наш літературний процес дуже структурований: одні групуються довкола якогось сайту, інші — довкола газети, ще хтось — довкола Спілки письменників, а є взагалі самодостатні фронтмени, як Сергій Жадан чи Макс Кідрук. Усі мають право йти своїм шляхом.
— Чи правильним був вибір Шевченківського комітету, коли премію було присуджено за дві ваші книжки «Криничар» і «Горянин». Чи вважаєте ці романи найвдалішими?
— Я не найкращий читач своїх книжок. Я дивлюся на них очима своїх читачів, які говорять, що саме у цих книжках найбільше правди життя і правди духу. Але сьогодні, як на мене, за цими критеріями мав би перемогти мій найновіший роман «Світован. Штудії під небесним шатром»: книжка вийшла півтора місяця тому, а її вже перекладено російською і видрукувано третій тираж.
— У романі «Криничар» ви змальовуєте багатого чоловіка, який осягнув філософію грошей. У різних інтерв’ю ви говорили також, що не слід бути настільки критичними до українських олігархів, бо саме на них тримається Україна і національна економіка. Ви справді бачите серед вітчизняних багатіїв людей, які здатні думати не лише про себе?
— Це ще одна наша ментальна прогалина: до грошей у нас ставляться, як до чогось негативного, тоді як це рушійна сила, яка веде до прогресу. Не забуваймо, що українцям притаманний інстинкт власників — свій хутір із садком і млинком чи гуцульська ґражда. Але колективізація і Голодомор знищили цей український корінь. Якоюсь мірою ми стали пролетарями. А олігархів потрібно сприймати як даність. Звичайно, це не ангели і не святі. Але після революції, можливо, зміняться правила гри і їх змусять служити українському народу.
— Ви колись сказали, що прагнете написати своєрідну романну трилогію — про філософію грошей, філософію внутрішньої свободи і філософію боротьби двох статей. Як я розумію, нині ми вже маємо два романи з цієї трилогії — «Вічника» і «Криничаря». Чи взялися ви вже за третій роман?
— Мені часто говорять, що мої герої — мудрі духовні чоловіки, а коли ж буде жінка? Що у мене багато любові, але мало кохання. Тому я вже багато разів починав цей твір, і щоразу від нього відбруньковуються нові книжки. Я ще, мабуть, не готовий до цієї теми, хоча вже є сюжет: чужі одне одному внутрішньо, соціально і національно чоловік і жінка волею долі опиняються у ворожому світі природи, де змушені кілька місяців жити вдвох і відкривати для себе цю велику загадку гармонії і боротьби поміж чоловіком і жінкою.
— Раніше ви говорили про історичний детектив про Григорія Сковороду. Це означає, що паралельно пишете кілька текстів?
— Ні, бо ж, доки я пишу, я маю жити в одній системі координат, в одній тональності. Хіба що я можу паралельно занотовувати свої думки, почуте за день, нові слова у свою «Вечірню книгу». До книжки про Сковороду я теж поступово підходжу. Був тиждень в угорському Токаї, де Сковорода прожив п’ять років, був включений до імператорської комісії, яка закуповувала угорські вина, співав у церковному хорі. Я би також хотів помандрувати Іспанією, щоби написати про героя з наших країв, який побував в експедиції Магеллана.
— А чи правдивою є інформація про перемовини з режисерами Єжи Гофманом і Еміром Кустуріцею із приводу екранізації вашого роману «Вічник»?
— Під цей фільм справді створена українсько–британсько–канадська корпорація. Один із головних ініціаторів — канадець українського походження, який вважає, що «Вічник» може передати сутність українського духу. Він хоче створити не черговий фільм для декоративного вжитку в Україні, а кіно для світового прокату. Тому будуть залучені спеціалісти з Голлівуду. Сценарій пишуть інші люди, я до цього не маю жодного відношення. Знаю, що взятися за цей фільм запропонували кільком режисерам. Кустуріца начебто погодився, бо це його стихія, але режисера не влаштовує час зйомок.
— У своїй передостанній книжці «Світильник слова» ви ділитеся із читачами думками про літературу, ремесло, улюблені книжки, цікавими фактами з біографії. Чому вирішили взятися за автобіографічний твір?
— Це не мемуари і не підсумки. Це вимушена річ, написана з духу протесту. Набридли всі ці інтерв’ю і повторювані запитання. Я собі вирішив спростити місію — зробити невеличку книжечку, в якій спробував сформулювати те, що я пишу, як і для кого. Але книжка почала мене затягувати, тому врешті вийшли такі роздуми, розмови з самим собою.
Мирослав Дочинець
Народився 1959 року в Хусті на Закарпатті. Батько, філософ за освітою, 6 років провів у ГУЛАГу. Мирослав Дочинець закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. 1990 р. заснував газету «Новини Мукачева», а 1998 р. — видавництво «Карпатська вежа». Автор майже двадцяти книжок, серед яких — «Гірчичне зерно», «Роса на фігових листках», «Дами і Адами», «Многії літа. Благії літа», «Вічник», «Криничар», «Горянин», «Світильник слова», «Світован» та ін. Нагороджений відзнакою «Золотий письменник» (2012). Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (2014).
Справжнє не буває напів. Справжнє не буває ні про що. >>
Книжка Сергія Кривоноса «Зі щитом або на щиті» (К.: Брайт Букс) — перші генеральські мемуари про російську агресію. >>
Скрипку, виготовлену відомим італійським лютьєром Антоніо Страдіварі в 1714 році, продав аукціонний дім Sotheby's - новий власник виклав за неї 11,25 мільйона доларів. >>
На Сумщині в містечку Білопіллі 8 лютого 1925 року народився Віктор Зарецький — яскравий представник мистецького світу України. У його доробку роботи різних напрямків і стилів, які крізь призму творчості одного художника розповідають історію ХХ століття, протягом якого художнику випало творити. >>
Чи можна зупинити зло і злочини, розпізнати їх у зародку? Відповіді на ці питання намагаються знайти творці вистави «Калинова Сопілка» за мотивами повістіОксани Забужко - Харківський театр ляльок імені Віктора Афанасьєва. >>
Музей української діаспори 7 лютого о 17:00 відкриває історико-мистецьку експозицію «Віктор Цимбал. Архів. Колекція», присвячену українському художнику-емігранту й військовому армії УНР Віктору Цимбалу. >>