Дослідник Голодомору Станіслав Блєднов. (автора.)
На початку розмови ми спитали співбесідника, чи траплялись серед його знахідок нові докази того, що Голодомор був по суті геноцидом, зброєю цілеспрямованого винищення українців, зокрема й донбасівців. Із такою точкою зору пан Станіслав абсолютно згоден:
— Безліч беззаперечних фактів свідчить, що маємо справу зі свідомо організованим злочином. Відомо, що «географія» Голодомору в цілому збiгалася з межами земель, на яких проживали українці, а на адміністративних кордонах республіки розташовувалися військові застави, які не пропускали втікачів із зони лиха. Зокрема, такі заслони стояли і на кордоні Донеччини з Росією. Старожили нинішнього Шахтарського району і сьогодні згадують, як із ризиком для життя доводилося пробиратися в сусідні донські станиці, аби виміняти хоч трохи продовольства.
Побутувала версія, що влада конфісковувала врожай, аби закупити на Заході обладнання для промисловості. Але ж по донецьких селах радянські активісти забирали з хат буряки, навіть квашену капусту, огірки — це за валюту не продаси. Перемішували з багнюкою запаси сіна та соломи, ламали серед зими печі, прирікаючи цілі родини на невідворотну смерть.
— Що то за нелюди були, звідки вони бралися?
— У сільській громаді, як у будь–якій іншій соціальній спільноті, завжди зустрічалися «винятки», про яких у моєму селі казали: «Тільки й здатні, що весь день попід деревом пересувати свитку в тінь, аби затишно було в карти грати». Коли почалися «розкуркулювання», примусова колективізація, а потому й Голодомор, радянська влада свідомо зробила ставку на той, по суті, людський непотріб. І «винятки» розгулялися...
Ось характерний витяг із секретного повідомлення ГПУ осені 1932 року: «Голова Краснооктябрьської сільради Нечаєв Феодосій ввечері, п’яний, викликав жінок до себе та примушував до злягання. Попереджаючи: «Якщо комусь скажеш, відправлю на північ як куркульку. Окремі випадки відбувалися при секретарі осередку ЛКСМ Сухареві».
Іменами тих виродків, що без вагань забирали в багатодітних родин останню ложку пшона чи квасолі, по донецьких селах донині лякають дітей, ніби казковим Бабаєм. Як типовий результат їх діяльності: «Взимку 1933 року на території Маріупольського округу 80 процентів населення хворіло голодними хворобами» — констатує один із документів Донецького держархіву.
«Навесні 33–го року на нашій річці Сухі Яли не було чути крику жаб, — пригадує Петро Щадько з села Георгіївка. — Ховрахів смажили на вогні, вони здавалися такими смачними, що важко й передати. А ще їли горобців, шпаків, особливо пташенят: кидали у воду і варили — виходив суп із «галушками».
«Пам’ятаю, на бригадному дворі дорізали коней, — це вже зі спогадів Софії Козик, колишньої колгоспниці. — Прибігла і моя мати, вихопила кусок конини, бо треба ж нас, дітей, чимось годувати. Отож і принесла мати конину, стала розрізати, а там ворушаться черви. Як заголосить на всю хату: «Убий мене! — до батька. — Сама не їстиму цієї дохлятини і дітей не буду труїти». Поплакали ми тоді та й голодними полягали спати. Страшний був голод. І це тоді, коли в колгоспі в кошелях гнила кукурудза, бо її не встигали вивозити на елеватор».
— Але були, мабуть, і протилежні приклади, коли люди ділилися хлібом із голодними або, ризикуючи головою, ігнорували злочинні накази «з центру»?
— Варто згадати вчительку Марину Серебрякову зі Сніжного, яка намагалася з власних мізерних запасів підгодовувати учнів. Михайло Карнаухов (в роки війни він стане командиром відомого партизанського загону) керував цементним комбінатом в Амвросієвці, допомагав мешканцям селища. За що поплатився посадою.
Жителька Мар’їнського району П. Обрізан пригадує, що в її рідному селі влаштували ясла для малих сиріт, у яких від голоду померли батьки. «Годували два рази на день, давали по два коржики з лободою та м’якиною», — свідчить жінка, додаючи: «Тому я й вижила».
Траплялися голови колгоспів, які, розуміючи, до чого йде, поспішили видати землякам зерно, зароблене на трудодні. Порушників зразково–показово покарали, відправивши, як тоді казали, «до білих ведмедів». А головне — збіжжя згодом у селян відібрали в рахунок тотальних зернозаготівель.
— Але ж буквально поруч був промисловий Донбас, із шахтами та заводами, що потребували робочих рук та, здавалося б, могли прогодувати.
— Це старе кліше радянської пропаганди. Насправді донецькі міста на момент Голодомору, тобто ще до початку етапу «індустріалізації», мали не такий уже й значний промисловий потенціал. Наприклад, обласний центр Сталіно, теперішній Донецьк, налічував у своєму складі чимало сільських артілей, де колгоспники так само потерпали від голоду. До того ж, влада ретельно перекривала шляхи міграції безпаспортним селянам. «У 1932 році батьки з нами втекли з дому, — свідчить жителька Мар’їнського району Федосина Рудь. — Але доїхали до Сталіно, і нас заарештували. Батьків посадили на 10 років».
Та люди, що впадали у відчай від перспективи невідворотної загибелі, все одно робили спроби врятуватися. Здебільшого, на жаль, безнадійні. «На початку березня 33–го року нас відрядили вiдкидати від снігу дорогу на станцію Оленівка, — розповідає колишній колгоспник Феодосій Білецький. — Яких страхіть мені довелося побачити: що не метр — тіла замерзлих людей. Мабуть, ішли вони до станції, щоб втекти від голоду, і падали, хто де. Трупи складали в штабелі на узбіччях...».
По–друге, на промислових підприємствах діяла карткова система видачі продовольства. Норми були такі, що навряд чи перекривали витрати сил при тяжкій праці, наприклад, під землею. А робітникові треба було ще й прогодувати сім’ю. «Я пішла по хліб на рудник, це від нас 6 кілометрів. Поки одержала хліб на карточки, мої сусіди пішли додому, залишилась сама, — це зі спогадів Марії Конанчук із селища Залізне Дзержинського району. — Тільки вийшла в яр, а тут чоловік — і за мною: «Віддай хліб». Я хотіла бігти, сил немає, він за мною теж не біжить — і в нього немає сил. Плаче, просить хліба, а я стою з торбинкою і теж плачу: «Не дам, батьку на роботу треба йти». Принесла хліб, батько пайку взяв і пішов на шахту».
Ось ще одне задокументоване свідчення, Андрія Андрієвського: «Батько робив на шахті №7. Одержував 1 кг хліба, а на дітей 600 грамiв. Ми йдемо в степ, навиливаємо ховрахів, мама наварить у каструлі, і їмо».
— Яка ж кількість жертв Голодомору на Донеччині?
— Багато років така статистика була засекреченою, а тим часом документи губили (або навіть свідомо нищили). До того ж вести окремий облік померлих від голоду під час Голодомору заборонялося. У паперах того періоду часто знаходимо, що в графі причини смерті 40–річної людини значиться: «помер від старості». Тож цифри наважуюся називати дуже приблизно: двісті або й триста тисяч безневинних жертв.
Державні архіви періодично зазнавали чисток, коли вилучали найстрашніші свідчення про Голодомор. Зокрема, на сьогодні офіційно зафіксовано на території нинішньої Донеччини лише один випадок канібалізму. Хоч у спогадах людей рясніє, як дітям наказували: «Не ходи на таку–то вулицю, там тебе з’їдять». І наводяться реальні приклади того жахіття.
Голод дійсно доводив до стану, коли губилася людська мораль. «Був такий випадок, що одна жінка з’їла трьох дітей і сама померла. А коли прийшли її витягувати, то попід припічком знайшли дитячі голівки, одна — дівчинки з нашого класу, навіть пам’ятаю прізвище, Мальцева, — свідчить Дарина Плоха з Дебальцева. — Навесні 33–го всі подалися на луги, пастися травою. Ходить, ходить людина — упала, й кінець життю. А ми йдемо до школи й перестрибуємо через трупи, хто вище. Не второпували, що так робити не можна».
Достеменно знаю, що в моєму рідному селі Костянтинівці тієї страшної зими жителі вимирали цілими кутками. А в офіційному звіті, який мені потрапив до рук, значиться лише два десятки прізвищ померлих «з природніх причин». Справжні масштаби катастрофи ми навряд чи ще уявляємо.
— Станіславе, 2008 року вас було нагороджено державним орденом за дослідження Голодомору. Та згодом, після зміни влади в країні, таку діяльність перестали і заохочувати, і фінансувати.
— За короткий час «відлиги» вдалося зробити кілька публікацій на раніше заборонену тему, видати книжки. Проте нині в донецьких архівах ще залишаються не «піднятими» приблизно 5 тисяч документів, що прямо чи опосередковано свідчать: Голодомор зачепив своїм чорним крилом і Донбас.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
