У суботу резиденція «Межигір’я», яку Віктор Янукович вивів iз держвласності ще в 2007 році й почав обладнувати «під себе» на початку свого президентського строку, відкрила двері для простих відвідувачів. Із п’ятниці її охороняли загони «Самооборони», а у вихідні туди було спрямовано й держохорону.
Делегати з’їзду депутатів усіх рівнів південно–східних областей України та Криму наспіх відмилися від клейма «сепаратистів» й поспішили покинути Харків. Але втікачі Геннадій Кернес та Михайло Добкін — уже в рідних пенатах. Біля пам’ятника Леніна позавчора виріс цілодобовий Антимайдан, а євромайданців постійно атакують оплотівці та «тітушки».
Не дотягнешся до Януковича — вали Леніна. Після першого кривавого побоїща у Києві 18 січня люди по всій Україні кинулися трощити кам’яних ленінів. За одну ніч і ранок було повалено десять пам’ятників у містечках та обласних центрах. Чим інтенсивніше стріляли у повстанців у столиці, тим більше ідолів комунізму падало на землю по всіх регіонах.
Привид дефолту, про який раніше говорили тільки скептики, нині, коли з’ясувалася не підмальована, а реальна картина із державними фінансами, набуває цілком зримих обрисів. І ці обриси всерйоз налякали не лише наших співвітчизників, а й найближчих сусідів: «Титанік» із написом «Україна» на борту може «потопити» економіки центральноєвропейських держав та навіть спричинити повномасштабну соціально–економічну кризу в регіоні.
Тисячі вогників, здійнятих у чорне київське небо, квіти, свічки і море сліз. Ридають літні жінки і молоді юнки, не соромляться свого горя мужні чоловіки, на очах у яких гинули друзі й товариші по Майдану, мокріють щоки бувалих воїнів–«афганців».
В української революції 2013—2014 років було багато переламних днів, які визначали подальшу долю повстання. Вихід сотень людей на Майдан на заклик Мустафи Найєма після рішення Кабміну про зупинення євроінтеграції 21 листопада. Силовий розгін студентів на Євромайдані в ніч на 30 листопада. Вихід півмільйона людей на Майдан та захоплення будівлі КМДА 1 грудня.
...Коли за три дні подій відбувається більше, ніж за три роки, це важко вмістити в рамки оглядового газетного матеріалу. Коли на твоїх очах руйнується владна цитадель, що, здавалося, стоятиме непорушною, ейфорія межує із занепокоєнням. А коли занепокоєння справджується й старі сідниці мостяться в нові крісла, охоплює майже відчай.
Він сидів на краю колонади в консерваторії, що на майдані Незалежності, пив з горла горілку, заїдав ковбасою, не відчуваючи її смаку, а по його щоках котилися крокодилячі сльози. Відколи цей чоловік себе пам’ятає, він ніколи не плакав. А тут не витримав.
Учора проросійські активісти, озброєні битками, взяли будівлю Севастопольської міськдержадміністрації і вивісили над нею російський триколор. Вони вимагають визнати керівником міста громадянина РФ Олексія Чалого, за якого напередодні проголосував мітинг, що зібрався на площі Нахімова.
