Повінчані Помаранчевою революцією

31–річний Юрій Жук і 29–річна Христина Єсейкіна, 29 років, із райцентру Володимир–Волинський на Волині обвінчалися на майдані Незалежності під час Помаранчевої революції у 2004 році. Із 15 пар, одружених на Майдані–2004, їхня пара — єдина, яка пройшла випробування часом. Зараз у подружжя четверо дітей, старшому 8 років, двійнятам 2 роки та молодшому 5 місяців. «Маємо букет діточок. Чотири синочки і красуня дочка», — сміється Христина.

«Познайомилися ми на Майдані. Я працювала волонтеркою на кухні, а Юра — спостерігачем у різних виборчих округах. Одного разу він зайшов до нас на кухню, так і познайомилися, — пригадує Юля у телефонній розмові з «УМ. — Уже через кілька тижнів, 1 січня, він мені освідчився, а 12–го ми повінчались. Вінчав нас на Майдані отець Валерій із Києво–Печерської лаври. Він правив служби в наметовому містечку. Я була в темній кофтині, помаранчевій спідниці та чорних туфлях. Переживала через це. Чула, нібито погана прикмета — мати на собі чорний одяг під час вінчання. Але весільні букетики були — білі, красиві. Юра позичив у друзів «перехідний» весільний костюм — у ньому женилися ледь не всі хлопці на Майдані. Обручки купили за 20 гривень у переході біля метро. Весілля справляли в залі музичної студії Ірини Білик. То був її подарунок усім «помаранчевим» молодятам. На столі — наїдки–пожертви від киян. Пляшка шампанського на всіх і кава. Видали нам такий сертифікат, свідоцтво про одруження, яке було дійсне при офіційному оформленні шлюбу, одружились ми аж у 2005 році. Ще нам подарували спальний мішок, теплий, двомісний».

Зараз Христина у декретній відпустці, чоловік працює на заводі, отримують допомогу як багатодітна родина. Важко, бо сім’я винаймає будинок у невеликому селі під Володимиром–Волинським. «Через хвороби старшого сина змушені були переїхати, адже в гуртожитку, де ми жили раніше, часто протікав дах і у дитини була загроза виникнення астми», — пояснює жінка. Попри все вона вважає себе щасливою: «Щаслива, що поїхала тоді на Майдан, що зустріла там коханого. Якби мені зараз дали другий шанс — я б зробила все так само. Кохання — це не показне весілля, подарунки та розголос на всю країну. Ейфорія дуже швидко минає, починаються просто будні, з цим найважче справитися. Потрібно якось поступатися, в дечому погоджуватися, в цьому і є справжня сім’я, справжнє кохання».